Уроки коаліційності

Олександр ОЛІЙНИК , директор Інституту реформ:

— Україна, як і її пострадянські брати та сестри, значною мірою перебуває в спотвореному світі уявлень та понять, і тому нам іноді буває важко порозумітись із зовнішнім світом. Це стосується й такого поняття, як коаліційний уряд Віктора Януковича. Взагалі-то, «в них» коаліційний уряд формують партії, які виграли вибори. У нас його сформували представники партій, які сумарно набрали трохи більше 20%. Тому, якщо бути коректним, то не можна говорити про коаліційний уряд, швидше — про компромісний. Фактично, принциповою є лише одна відмінність цього уряду від попереднього. Попередній прем’єр ні за яких обставин не зміг би стати наступним президентом України, а нинішній — теоретично може. Якщо Віктор Янукович протримається в своєму кріслі ще місяців три-чотири, це з великою ймовірністю означатиме, що саме він і є наступником, на якого поставила влада. Однак сьогодні таке рішення поки що не є очевидним, тому і з боку опозиції, і з боку колег по коаліції оцінки річної діяльності уряду Віктора Януковича є дуже різними.

Решта — ті ж, наче скальковані, урядові програми, щоправда, з іншими креативними назвами, ті ж методи державного управління при модифіковано прозорому стилі роботи. Ті ж переможні реляції про зростаючі темпи ВВП і та ж констатація невирішених проблем. Ось свіжий витяг з урядової програми соціально- економічного розвитку на 2004 рік: «Хоча в останні роки доходи населення зростали високими темпами, життєвий рівень громадян України перебуває на вкрай низькому (одному з найнижчих у Європі) рівні — близько 28% населення живуть за межею бідності, більше 60% працівників, які працюють на підприємствах різних форм власності та господарювання, отримували заробітну плату нижчу за прожитковий мінімум для працездатної особи. Залишається значною міжгалузева та регіональна диференціація в оплаті праці». Змінюються лише цифри, а тенденції й труднощі залишаються. Чи є це проблемою цього уряду? Частково. Проблема, взагалі, не в персоналіях, хоча напередодні президентських виборів суб’єктивний фактор стає вирішальним, оскільки позиція прем’єра є найбільш виграшною у виборчому марафоні... Незважаючи на зусилля парламенту (до якого теж багато питань), ще дуже значна частка рішень уряду, які впливають на умови функціонування цілих галузей, приймається «в ручному режимі». Особливо це стосується використання бюджетних коштів, адже, як відомо, на всіх не настачиш, усім не догодиш. І уряд змушений приймати точкові рішення.

Тому: не стріляйте в політичного піаніста! — він грає, як може. Можливо, суспільству просто треба подумати над зміною політичного репертуару?

Олег ІВЧЕНКО , голова Конгресу приватних працедавців України:

Коаліційність, безперечно, позначилася в тому, що все ж таки Верховна Рада приймає більшість законодавчих актів, запропонованих Кабінетом Міністрів (блокування ведеться лише на рівні опозиції). Час показав, що коаліційність уряду стала загалом досить конструктивним чинником. При цьому мені наразі незрозуміло, чому та ж сама коаліційність не спрацьовує для блокування антипідприємницьких кроків, на які нерідко йде уряд. Так нещодавно ним прийнято спільно з Міністерством охорони здоров’я постанову, якою всім суб’єктам підприємницької діяльності наказується платити 240 гривень за медогляд кожного найманого працівника, зайнятого продажем харчових продуктів. У цього законодавчого акту можуть бути неоднозначні наслідки. По-перше, цю суму підприємці, безперечно, віднесуть на собівартість і, отже, включать до ціни продуктів. Звідси — інфляційні наслідки. Окрім того, це позначиться й на стані бізнесу, оскільки загрожує вимиванням його обігових коштів через те, що в торгівлі продовольчими товарами існує велика плинність кадрів. Ось у цьому питанні коаліційність не спрацювала.

Віктор НЕБОЖЕНКО , президент агенції корпоративної підтримки «Трайдент»:

— Потрібно сказати, що коаліційність в Україні не показала тих класичних політологічних переваг, які добре видно в розвинених політичних системах. У нас коаліційність, з одного боку, розмила політичну відповідальність Кабінету Міністрів, — неясно, хто повинен відповідати за зернову кризу: партії, які надали своїх міністрів, які відповідають за сільське господарство, чи прем’єр-міністр. З іншого боку, ця псевдокоаліційність показала досить низьку ефективність діяльності уряду, тобто прем’єр, «що отримав» міністрів за квотами різних фракцій, не завжди виявляється спроможним на них вплинути. Певною мірою це призвело до втрати Кабміном мобільності. І це відбуватиметься тепер із будь-яким псевдокоаліційним урядом, незалежно від того, хто його очолюватиме.

Іншими словами, все ж таки коаліційність має формуватися на підставі пропорційних виборів, на базі партій, які перемогли, і сформованої внаслідок цього парламентської більшості, яка нестиме солідарну відповідальність разом із Кабінетом Міністрів. Той експеримент, який було поставлено рік тому, показав, що через незавершеність політичної реформи в якійсь мірі сталося забігання вперед. Міністри не відчувають себе представниками фракцій. У той же час виконавча влада не діяла як єдине ціле, бо вона не становила парламентську більшість як таку. Це зручно було для договору між Кабміном і ВР, але абсолютно нівелювало питання політичної відповідальності партій, фракцій і міністрів.

Більшість створювалася за формальною ознакою, цей же принцип витіснив чинник професіоналізму та політичної відповідальності з боку фракцій. Ну, висунули людей, — але як деякі з них пов’язані з фракціями і з профілем міністерств, так і не стало зрозуміло. Від цього програв і принцип парламентаризму і принцип ефективності Кабміну. Потрібно чи повертатися до старої схеми, коли Президент призначає прем’єра, а той вже під себе підбирає команду, чи йти далі й провести політичну реформу, запроваджуючи пропорційну схему виборів. Лише тоді більшість, яка перемогла, буде об’єктивно відповідатиме за діяльність свого Кабміну.

Анатолій ОТЧЕНАШ , президент фінансової групи «Автоальянс»:

— За деякими складовими керування економікою результати є. Зрушилася з місця пенсійна реформа — один з найважливіших складників розв’язання проблем у соціальній сфері. Помітно підвищилася роль Міністерства економіки, яке стало більш дійовим і впливовим органом у сфері керування економікою. З великими складнощами, але все ж іде приватизація. Є прогноз, що цього року, вперше за історію української приватизації, буде виконано план надходжень до бюджету. Так що механізми, закладені угодою між урядом і парламентською більшістю, попри складнощі, працюють. Є зрушення й у реальній економіці. Підвищилася конкурентоспроможність української металургії, яка має реальні плани подальшого просування на зовнішні ринки. Щоправда, має місце провал методів державного регулювання в аграрному секторі, хоча його важко зв’язати з коаліційною структурою уряду. Тут скоріше йдеться про застарілі принципи впливу на економіку. Є проблеми, які уряд ставить, але не вирішує. Це, скажімо, питання співвідношення банкрутства та оздоровлення підприємств держсектора, які варто було б пов’язати з приватизаційними процесами. Загалом же плюсів більше, аніж мінусів. Останні ж пояснюються недосконалістю інструментарію, яким користується уряд, та й країна загалом. Але він напрацьовується, і в уряду, скоріше за все, є бажання його опановувати і застосовувати. Це вселяє оптимізм.

Андрій ЄРМОЛАЄВ , директор Центру соціальних досліджень «Софія»:

— Найперший і найголовніший урок коаліційності полягає в тому, що не можна імітувати, не роблячи реальних кроків. Саму формулу коаліційності, про яку багато говорили рік тому і яка проголошувалася як алгоритм формування уряду Януковича, було порушено фактично з першого призначення. Оскільки формула передбачала спочатку вироблення певних спільних позицій учасників коаліції, спочатку у Верховній Раді й, відповідно, на цій підставі вироблення спільної політико-економічної платформи, програми урядової коаліції, щоб вона могла погоджено діяти й провести, власне, політику, а не виконувати доручення. На жаль, цей алгоритм було порушено й фактично уряд поступово скочувався на рейки звичного нам традиційного господарського конгломерату, який сперечається тоді, якщо пропонуються альтернативи в розв’язанні господарчих питань.

Другий урок. Враховуючи, що коаліційний уряд не відбувся як політична коаліція, а, відповідно, і лідер уряду не відбувся як політичний лідер коаліції, всі проколи, які мали місце протягом року, виявлялися довільно чи мимовільно аргументом на користь того, що коаліційна ідея не спрацювала. І зараз ми стикаємося з феноменом поступової дискредитації самої ідеї коаліції.

Я хотів би апелювати до інтерв’ю міністра економіки Валерія Хорошковського газеті «День». Не можна перетворювати міністрів, що мають нехай навіть номінальний, але все ж статус членів коаліційного уряду, в порученців. Політик, якому довірили парламентські групи та фракції право репрезентувати коаліцію на тому чи іншому міністерському посту, має провести політичну лінію й відповідати за неї в тій сфері, з якою пов’язане його міністерство. Інакше постійно працюватиме механізм кабінетного втручання. Саме господарський присмак коаліції й перетворив чинний уряд на залежну від президентської команди структуру. Дуже часто ми є свідками того, як ініціативи, ухвали чи підходи, що виробляються президентською командою, просто пропонуються до виконання Кабміном. Про це яскраво свідчить ситуація з підготовкою та реалізацією договору про ЄЕП. Адже уряд Януковича вийшов із програмою, в основі якої було закладено ідею європейського вибору. Навіть зараз, коли об’єднуються фракція «Регіони...» і «Європейський вибір», які підтримують прем’єра, вони знову декларують європейську спрямованість. І, разом з тим, саме представники цього коаліційного уряду були змушені взяти на себе удар як агітатори, провайдери ідеї ЄЕП. Причому ми стали свідками абсолютно невиправданих, дивних сварок між міністрами та віце-прем’єрами, зовсім іншого різнобою і відсутності продуманого єдиного узгодженого розрахунку.

На мій погляд, спочатку автори ідеї більшості були противниками ідеї коаліції, бо більшість зразка 2002 року було сформовано як число, що механічно складається з індивідуальних депутатів, які підписали заяви. Все це потім гарнесенько загорнули в крем у формі груп і фракцій, але насправді діяв індивідуальний підхід. А саме він і дозволяє розрулювати кадрові переміщення, дозволяє різним адміністративним політичним силам впливу давити на позицію окремого депутата, фракції, як групи осіб, які не мають можливості захищатися політичним інструментарієм. Як результат, більшість, проіснувавши вже майже два роки, виявилася неспроможною стати суб’єктом розробки рiшень. Вона залишається суб’єктом реалізації ухвал. Це найсерйозніша проблема сьогодні, коли ми не маємо політико-економічного обличчя більшості, хоча б на рівні узгоджених позицій, що існують у формі зрозумілої платформи, програми, на які б більшість вимагала відповіді від уряду.

Зараз ми входимо до простору підготовки до політреформи, на яку, очевидно, влада зробила останню ставку. Якщо ці уроки не буде враховано на рівні нових процедур, не буде законодавчо закладено правові механізми, то я побоююся, що вже за рік ми зіткнемося із ситуацією деструкції та приниження статусу Верховної Ради вже в межах заявленої парламентської республіки.