«Клоун із сумними очима»

Нині Львівський театр ім. Леся Курбаса — унікальне явище не лише у вітчизняному театральному просторі, але й за його межами. Мистецький заклад, який зарекомендував себе як культурний, методологічний центр, інтелектуальний осередок, позбавлений комерційності, є володарем численних премій, учасником багатьох престижних театральних фестивалів. Основною рушійною силою, яка і підтримує елітарний характер та імідж винятковості театру, звичайно, є актори.

Отже, напередодні 120-річчя від дня народження Леся Курбаса, що буде відзначатися 25 лютого, ім’я якого носить Львівський театр, на запитання редакції відповів відомий український актор Олег Стефан.

СУЧАСНІ КУРБАСІВЦІ

— Відомо, що Львівський театр ім. Леся Курбаса з’явився у вашій творчій біографії після роботи у Харківському театрі. Що вас привабило у співпраці із Володимиром Кучинським?

— Моя поява у Театрі Леся Курбаса — давня історія... Врешті, у Львові я вже працюю 10 років. Причому у мене було дві спроби там опинитися. Вперше я пропрацював у цьому театрі лише рік — з 1990 по 1991, після чого знову повернувся до Харкова. І лише друга спроба «залишила» мене у цьому насправді незвичайному театрі назавжди, де я і працюю з 1996 року. У театрі ім. Леся Курбаса і, зокрема, із Володимиром Кучинським акторам працювати не тільки цікаво, але й корисно, адже цей театр можна вважати театром-школою, театром методології і практики. А ще — будь-яка робота — є своєрідним дослідженням: все, що ми граємо на цій сцені, з’явилося не випадково, і кожна наступна вистава продовжує, доповнює і, до певної міри, пояснює попередню.

— У Театрі імені Леся Курбаса ви граєте досить специфічні і різнопланові ролі — Сократ (за Платоном), Марко (за творами Стуса) та ін., — проте усіх їх об’єднує глибока філософічність. Наскільки такий матеріал диктує свої «правила гри»?

— Загалом, можемо говорити про те, що будь-який матеріал, кожна нова роль вчить актора, підказуючи певні правила гри. Ті твори, які пропонуються для постановки у театрі, в переважній більшості, є не драматургічним матеріалом, і їхня складність якраз і полягає в тому, що тут необхідне особливе прочитання, адже звичні закони драматургії у таких постановках не спрацьовують. Проте, з іншого боку, саме в цьому — їхня привабливість: коли на перших прочитаннях ми лише відчуваємо певний хід дослідження, то, дедалі, робота з такими текстами призводить до дивовижних відкриттів, причому не лише, так би мовити, на театральному, але й на особистісному рівні; відбувається своєрідне пізнання власної природи. Й, звісно, це не може не викликати досить живі сценічні провокації.

— Після виходу вистави «Чекаючи на Годо», мистецтвознавець Неллі Корнієнко порівняла вас із «клоуном із сумними очима» Полуніним, й згодом це порівняння підхопила преса. Як ви взагалі ставитесь до такого театрального «формату», як клоунада, до якого, врешті, не був байдужим і Лесь Курбас?

— Клоун є своєрідним праобразом, джерелом театру, й, можливо, він є набагато «старшим» за всі інші театральні образи. Тому клоунада сьогодні є досить вдячним вирішенням для викладення певних філософських сентенцій. І чути таке порівняння від знавців театру, та й взагалі увага театральної критики, завжди надзвичайно приємна й цінна.

— А щодо театральних премій?.. Ви вже отримали їх досить багато...

— До премій я ставлюсь позитивно. Якщо, наприклад, такі премії ще супроводжуються матеріальною нагородою, це також є для акторів значною підтримкою. Я, наприклад, можу себе абсолютно щиро назвати людиною, незалежною від якихось матеріальних цінностей, не прагну збагачення. Проте акторів іноді потрібно підтримати, адже вони віддають себе заради пошуків ідеального. Але, знову ж таки, хочеться повторитись: ніякі премії і нагороди не замінять похвали глядачів і знавців театрального мистецтва.

«СТАНДАРТНА СХЕМА: УЧИТИЕЛЬ — УЧЕНЬ ВЖЕ НЕ СПРАЦЬОВУЄ»

— Ви займаєтесь викладацькою діяльністю. Чому, насамперед, навчаєте майбутніх акторів?

— Я не вважаю себе вчителем, і «своїм» акторам відверто про це кажу. Усе те, що я практикую, і пропоную їм, вже давно сказано до мене у минулому видатними діячами театрального мистецтва — Чеховим, Курбасом, Гротовським та ін. На мої заняття приходить молодь, щиро намагаючись щось підхопити, адже перед ними — тривалий і непростий шлях пошуку, їх ще чекає багато болю і випробувань. Але мене дуже тішить те, що сучасна молодь відверто відгукується на інформацію, здатна до співпраці, власне, до чого я й прагну, коли займаюсь викладанням, а тому, стандартна схема взаємовідношень: вчитель—учень вже не спрацьовує. До речі, нам також є чого в них навчитися.

Окрім того, те саме можу сказати й про молодого глядача, який сьогодні також сприймає серйозний і навіть досить складний матеріал. Наприклад, буває, на наших виставах за поетичними текстами Василя Стуса або за творами Григорія Сковороди значний відсоток глядацької аудиторії — молодь, здавалось би, люди, які ще тільки навчаються. Проте по закінченні вистави триває п’ятихвилинна пауза, оплесків не чути, а, значить, молодь думає, іде складна робота думки, серця і духу, — те, до чого ми й намагаємося спонукати.

— Олег, хто із сучасних українських режисерів вам найбільше імпонує, з ким би хотілось працювати, і які ролі для себе ще вважаєте не зіграними, проте, можливо, бажаними?

— Насамперед, хотілось би зазначити, що я відкритий для пропозицій будь-якого режисера, готовий до експериментів і пошуків. Звичайно, хотілось би продовжити співпрацю із Володимиром Кучинським, можливо, спробував би зіграти у якійсь виставі Андрія Жолдака, який досить своєрідно використовує текстові структури, цікавий для мене є також і Клім. Головне — потрібно щось формувати, примушувати «викривитися» час.

Щодо ролей, мені взагалі здається, що вони Богом дані, це те, що надається акторові вищою силою, потрібно лише відчути цей благодатний момент. Наприклад, мені запропонували взяти участь у київській мистецькій акції, й читати поему Івана Франка «Іван Вишенський». Якраз у той період я був настільки заклопотаний, що хотів відмовитися. Проте, коли почав читати текст, зрозумів, що ігнорувати цю річ не маю права. Те саме можу сказати й про «Загадкові Варіації» — виставі, у якій я грав в акторському дуеті з Богданом Козаком. Це набагато більше, аніж просто ролі. А, якщо говорити про певні мрії, чомусь все частіше мені на думку спадає роль Ліра, можливо, я вже маю про що сказати…