«ЧOРНОБИЛЬ: сповідь репортера»

«Два атомних удари, завданих 1945-го, обійшлися Хіросімі та Нагасакі несумірно страшнішою платою, аніж біблійні Содом та Гоморра від кари Господньої. Спалах, яскравіший за тисячу сонць, обвуглив усе живе і мертве. Це було щось інфернальне, недоступне людському розумові. Потойбічний жах приголомшив японців, коли вони побачили на вцілілих стінах... чітко сфотографовані контури людей. Щойно бачили їх живими, в плоті, і за якусь мить від них залишилися тіні — це сатанинське фото, «подароване на спомин» пілотами американських бомбардувальників.

Той найбільшою мірою дикунський злочин приголомшив планету. І сьогодні, через півстоліття, світ іще не опам’ятався від жаху.

...А третій ядерний удар і досі називається всього-на-всього аварією на Чорнобильській АЕС. Більше за те, на самому початку про неї знали тільки місцеві жителі. І то лише — як про другорядну подію. Режим того часу всіма способами, які в нього були, намагався приховати те, що сталося.

І сьогодні ще в мене перед очима першотравнева демонстрація 1986-го.

Парад, який приймала... смерть.

Чи знали тогочасні партійно-державні керівники, які стояли на урядовій трибуні, чи знали вони про весь жах чорнобильської біди та про її наслідки? Можливо, і здогадувалися, але цілковитої інформації в них не було. Тільки недавно ми дізналися, що на боязкий запит Києва, як бути з демонстрацією, Кремль вустами головного «перебудовника», адепта загальнолюдських цінностей, «порадив» не сіяти паніку, інакше полетять голови.

Та й у перших числах травня 86-го, коли кинулися всім світом гасити сатанинську пожежу, коли вже евакуйовували людей з міста Прип’яті, навіть тоді ми не були посвячені в справжні масштаби біди. Інакше, якби знали, то, напевно, і пожежники, і міліція, і шахтарі, і тисячі солдатів, і медики, і дозиметристи, і водії, і, нарешті, журналісти були б відповідно екіпіровані та попереджені, як забезпечити себе від радіації.

Усе це я стверджую не з переказу або підрядкового перекладу, а з оригіналу: саме в ті перші травневі дні мені випало побувати біля зруйнованого 4-го блоку ЧАЕС. Я власними очима бачив вияв і беззастережного героїзму, і глибокого людського милосердя, і ту безтурботність, через те що не було інформації, коли втомлені солдати лягали відпочивати на забруднену радіацією траву, коли в 30-кілометровій закритій зоні селяни виганяли худобу на пасовища, а трактористи, здіймали пилюку, обробляли ниви.

Фатальний дзвін тривоги пронизав наші серця, коли один за одним у важких муках пішли в інший світ Віктор Кибенок, Микола Ващук, Василь Ігнатенко, Микола Титенок, Володимир Тищура, Володимир Правик — шестеро пожежників, які першими прийняли на себе всю диявольську потужність радіації, працюючи в самому пеклі реактора.

А тому їхня загибель, як і смерть, яка пізніше наздогнала тисячі побратимів, як і передчасно згаслі життя десятків тисяч невинних людей, — на совісті тих, котрі підло приховали правду про Чорнобиль. На чорному рахунку в цих злочинців — сотні тисяч ліквідаторів, які щодня вмирають у тяжких муках від радіації...

...Дедалі менше залишається безпосередніх очевидців та учасників Чорнобильської трагедії. Час має звичку працювати проти пам’яті. І вже, дивишся, і прослизне байдуже: а чи так уже жахливо? А може, перебільшуємо? І вже деякі поважні гуманісти, зокрема, і у високих європейських та світових інституціях, коли нагадаєш їм, що Україна самостійно не в змозі перемогти цю біду. Важко вести розмову з людьми, які стоять за межею болю. Звідси, особливої значущості та ваги набувають свідчення очевидців, і — насамперед — тележурналістів та фотокорів, які встигли задокументувати всю глибину і масштаби глобальної трагедії, яка вибухнула під серцем України, Білорусі, Росії...»

Це уривки з передмови, написаної Борисом Олійником до фотоальбому Ігоря Костіна «Чорнобиль: сповідь репортера», в якому зібрано унікальні, такі, що не мають аналогів у світі, фотодокументи. Перший знімок із четвертого блоку Ігор Костін як спеціальний фотокореспондент АП «Новости» зробив через 11 годин після вибуху. Із того самого дня і протягом 14 років він провадить своє журналістське розслідування причин та наслідків катастрофи на території України, Росії, Білорусі, Норвегії, її глобального впливу на людину, тваринний та рослинний світ. Справжні розміри цього впливу нами чи то через безтурботність, чи то через дурість, чи то через злочинну байдужість осмислені далеко не повною мірою. «...Неможливо подолати наслідки цієї катастрофи в близькому майбутньому: вона впливатиме на життя 300—400 років», — сказано в документах Ради Європи. І книга-альбом Ігоря Костіна — страшні, але чесні, своєрідні ілюстрації до цих документів, за які автор заплатив дуже високу ціну.

За час роботи в зонах великих доз радіації Ігор Костін отримав перевипромінювання понад п’яти гранично допустимих норм. Наслідки скоро далися взнаки: складні і важкі операції в спеціальних клініках Москви, Києва та Хіросіми. Чи треба пояснювати, що значить для нього цей фотоальбом? Тим більше, що гігантську роботу вже пророблено і всі техніко-економічні обгрунтування видання складено.

Проте, «хоч як це гірко та парадоксально, книгу Ігоря Костіна про Чорнобиль до цього часу не видано. Усі спроби автора видати її в Україні поки що безрезультатні», — це вже інша цитата, з листа голови Спілки кінематографістів України Михайла Бєлікова прем’єр-міністрові України Віктору Ющенку. І далі: «Хотілося б особливо підкреслити, що Ігорю Костіну неодноразово пропонували і пропонують видати книгу за кордоном. І вона побачить світ не в Україні, як не в Україні писав Гоголь, малював Левицький та Боровиковський, створював літаки Сікорський, творив божественну музику Бортнянський, співав Вертінський, творив архітектор Архипенко... Перелік можна продовжувати нескінченно. Справді, немає пророка у своїй вітчизні.

Тим часом, автор вбачає свій громадянський обов’язок, свою моральну відповідальність перед загиблими і живими, перед народом України саме в тому, щоб книга про Чорнобиль побачила світ на тій землі, де сталася сама Чорнобильська катастрофа».

І, нарешті, автор листа вдається до останнього аргументу: «Видання цієї документальної книги, на наш погляд, істотно і значною мірою вплинуло б на ставлення міжнародної громадськості до Чорнобильської трагедії на сучасному етапі, на фінансування проблем, пов’язаних із ЧАЕС».

...А поки що Ігор Костін та всі ті, котрі виявляють співчуття до долі книги, чекають на відповідь.

ДОВІДКА «Дня»

Ігор Костін — інженер-будівельник за фахом, майже десяток років — головний конструктор, у 1972-му круто змінив життя і професіонально зайнявся фотографією. Автор сотень репортажів, починаючи з перших годин після вибуху на ЧАЕС. Понад 250 його документальних фотографій увійшли до офіційного Звіту МАГАТЕ й уряду СРСР. Персональна виставка репортера демонструвалася у найкращих галереях багатьох країн світу, в Штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку. Фотографії Ігоря Костіна увійшли до антології світової публіцистики: «Сто репортерів ХХ століття», його удостоєно вищих журналістських міжнародних нагород.