Російська «регіональна» — як дірка від швейцарського сиру*

Піднімаючися трапом швейцарського літака лінії «Swissair», ви можете прочитати на борту назву Швейцарії чотирма мовами. Зрозуміло: Schweiz — німецькою, Suisse — французькою, Svizzera — італійською. Трьома державними мовами. Але також: Svizra. Тобто четвертою державною мовою.

Четверта державна мова Швейцарії — швейцарська рето-романська (або ж романшська) мова. Це одна з рето-романських мов, нею розмовляє 0,5% (ПІВВІДСОТКА!) швейцарського населення в Ретській долині. Це приблизно 36 тисяч чоловік. У порівнянні: німецькомовних швейцарців — 63,9%, франкомовних — 19,5%, італомовних — 6,6%, решта мов — 9,5%. У 15 р. до Христової ери мешканців Ретської долини завоювали римляни. Населення латинізувалося. Ізольованість альпійських долин, у яких розвивалася ця мова, сприяла тому, що в трьох долинах виникло цілих п’ять діалектів — це в той час, як в ареалі не було жодного економічного чи культурного центру, який би допомагав культивуванню місцевих говірок. Оскільки ж через туризм та еміѓрацію мова відчувала для себе загрозу, було створено кодифікований варіант романшської мови (Rumantsch Grischun; німецькою Bundner Romanisch). У 2003 р. місцева адміністрація вирішила поступово перевести на романшську мову всі матеріали, які стосуються початкової школи. До цього слід додати важливий аспект: фактично немає літератури романшською мовою, отже, функціонування та підтримування її цілковито залежить від культурної та економічної політики держав (Швейцарія, Італія), де проживають романшці.

Таким чином, у Швейцарії всі чотири мови є національними, тобто державними. Романшська мова стала державною в 1938 р., а з кінця 90-х романшська також і офіційна у стосунках Конфедерації з носіями цієї мови. У швейцарських кантонах школярі обов’язково мають вчити з початкових класів мову кантону як першу й одну з чотирьох національних — як другу. Крім того, дедалі більше поширюється вивчення англійської. Німецька, французька та італійська мови є ОБОВ’ЯЗКОВИМИ в парламенті, в адміністрації та в армії. Це означає, що вся офіційна документація Швейцарії продукується завжди паралельно трьома мовами — німецькою, французькою та італійською, а за вимогою — і романшською. Романшська мова вважається державною лише в ареалі свого поширення. Однак від необхідності вжитку романшської мови у відповідному ареалі звільняються ЛИШЕ іноземці.

У Швейцарії відповідають тією мовою, якою звертається людина: італійською — отже італійською, французькою — значить французькою. Оскільки більшість — німецькомовна, то якщо співбесідник не знає німецької, його зразу запитують, якою мовою він воліє розмовляти: англійською чи французькою. Громадяни країни, що має більше однієї державної мови, генетично «розімкнені» на освоєння і на сприйняття інших мов. Одна моя італійська колега — швейцарська італійка за походженням: вона вільно переходить з німецької на французьку, на англійську, на італійську, на іспанську, а також на польську, російську, українську... І до всього — перепрошує, якщо часом не підбере відразу якогось українського слова чи не вимовить його правильно.

Подібно до Швейцарії, в Італії ладинська — інший варіант рето-романської мови — одна з державних, поряд з німецькою та словенською. Ладинці живуть на півночі Італії, в провінції Трентіно-Альто-Адідже. Всіх італійських ладинців у кількох долинах серед Доломітів — плюс-мінус 30 тисяч. Щодо ладинської мови ведеться цілеспрямована політика її збереження та підтримання. В 1975 – 1976 рр. виникли два(!) інститути ладинської культури, які обслуговують... долини: «Majon de Fascegn» для Валь (долини) Фасса (в містечку Віго ді Фасса) і «Micura de Ru» для Валь Гардена і Валь Бадiа (в містечку Сан-Мартіно ді Бадiа). З 1989 р. в адміністрації двох ладинських долин провінції Больцано в Альто-Адідже (де вже державними мовами, нагадаю, є італійська та німецька) ладинська мова обов’язкова; 1993-го її як обов’язкову ввели також у Валь ді Фасса. У провінції Тренто з 1993 р. вона використовується в дитсадках і є обов’язковою в школах. Радіо міста Больцано щодня робить дві передачі по 20–25 хвилин уранці й увечері ладинською мовою.

Доктор Бернард Катомас (Cathomas) з швейцарської Ладинської ліги так формулює сім обов’язкових завдань для збереження ладинської мови:

1. Етнічна група має селитися на чітко означеній території.

2. Етнічна група має потребу в міцній економічній інфраструктурі, яка б гальмувала міграційні процеси. Адже мова зберігається за умов стабільного проживання населення.

3. Мова етнічної групи має вживатися в усіх формах суспільного життя (родина, школа, церква).

4. Ладинська як рідна мова має викладатися не лише в дитсадках, а й упродовж усього шкільного циклу.

5. Мова меншини має диспонувати всіма мас-медійними засобами (газети, радіо, телебачення), щоб не розчинитися в мові більшості.

6. Мова меншини має потребу в універсальній культурі, яка б охоплювала всі форми людської життєдіяльності й давала голос всім виявам життя етнічної групи.

7. Меншина має потребу в унітарній писемній мові, яка б вживалася в усіх ключових секторах суспільного життя (адміністрація, школа).1

Це лише кілька штрихів з тієї гігантської роботи, яка провадиться в Європі — в ЄС, але також і в країнах, які не є членами ЄС (як Швейцарія), але становлять частину європейської культури. Про європейську систему захисту мов національних меншин можна було б говорити також і на прикладі того, як вирішується проблема словенської та німецької мов в Італії. Словенська — друга державна мова, вивчення якої обов’язкове в регіоні з так званим «особливим статусом», тобто де існує компактна присутність цієї національності —Фріулі-Венеція-Джуліа. Німецька — друга державна в Альто-Адідже: поряд з італійською тут обов’язково вживається німецька, причому скрізь — в адміністрації, на дорожніх і топографічних знаках, вивісках крамниць, на офіційних зустрічах. Можна навести й численні приклади розв’язання цих проблем у щойно інтегрованих в ЄС країнах Східної Європи, де питання меншин регулюється спільними для членів ЄС — і достатньо ригористичними — законами.

Однозначно те, що в Європі будь-яка регіональна дво- і/чи тримовність передбачає три основні постулати: 1) кожен мешканець — вже не кажучи про місцеву владу — відповідних провінцій країни ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ однаковою мірою володіти обома (державною та регіональною) мовами; 2) всі чинні документи (насамперед політичні, адміністративні, правові тощо) мають паралельний переклад на всі наявні в регіоні мови; 3) з боку держави здійснюється неухильний нагляд за дотриманням цих законів та захист (освітній, інформаційний, правовий) простору вживання цих мов. У синтезі: титульна нація всіляко дбає про розвиток мови і культури своєї меншини (чи меншин), але за жодних умов не передбачається випадків, коли б меншина могла дозволити собі не знати мову титульної нації.

Ось тому європейський досвід свідчить, що питання другої (третьої, десятої) державної, офіційної чи регіональної мови є одним з визначальних показників загального рівня культури і освіти нації.

Отже, коли деякі керівні достойники східних і південних областей України, прагнучи здобути для російської мови статус «регіональної» чи й «другої державної», посилаються при цьому на Швейцарію (улюблений приклад!), або ж і взагалі на європейське законодавство, то це виглядає приблизно як запрошення якомусь симфонічному оркестру зробити концерт у джунглях перед канібалами. Відомо, що б сталося: скрипкові струни згодилися би на чистку зубів.

З долин, затиснутих Альпами, бачиться МАЛИЙ СВІТ — світ тісний, густонаселений, де багато мов, культур, де є проблеми меншин і міграції, де постають щораз нові проблеми глобалізації, проблеми зустрічі й зіткнення культур, де необхідно виробляти стратегію всезагального освоєння англійської мови як засобу міжнародного спілкування, паралельно виробляючи стратегію захисту і розвитку всіх без винятку «великих» і «малих» мов Європейського континенту.

Зі східних областей України постає ВЕЛИ-ИКИЙ СВІТ, в якому є одна Росія. На периферії «русского мира» розташовується мікроскопічна решта світу, яка підозрюється в хронічно «антиросійських» настроях. США очолює хрестовий похід проти «Святої Русі», Західна Європа — ворог історичний, Європа Східна всуціль населена давніми і новими «зрадниками» міфічної «слов’янської нації». А всі разом плекають підступні плани «підкорення», а потім, можливо, й «розвалу» Росії: інших, — і значно приємніших — справ у людей просто немає. Трагічно мало друзів: ну, може, Білорусь, Придністров’я, Абхазія з Осетією (Південною)... А далі? Хоча, пішовши по другому колу, можна збагатити цей список як не Іраном, то Венесуелою.

Звичайно, можна розважатися, іронізуючи над таким станом речей. Але насправді на наших очах розгортається цивілізаційна драма — драма добровільної втрати Росією своєї європейської ідентичності. І сьогодні, як і століття тому, для врятування свого імперського виміру Росія обирає перманентно конфліктогенну стратегію. Страждають від цього сусідні з нею народи. Але й сама Росія вперто деформує свою культурну модель, змушуючи її обертатися в межах архаїчної парадигми.

Ця деформація закорінена в специфіці історико-культурного розвитку Росії як імперії. У своїй «політичній булімії», кажучи словами Нормана Дейвіса (Davies), Росія заковтувала народи, не даючи їм суб’єктивної культурної перспективи у своєму уніфікаційному самодержавному, бюрократичному, поліційному континуумі. Спершу Росія деконструювала і розмивала ідентичності цих народів. А потім ці народи розмили і деконструювали ідентичність самої Росії.

Тож на захід від Московського князівства народи, які вийшли з російської орбіти впродовж останніх двох десятиліть, проблем з ідентичністю не мають. Йдеться про Польщу чи Болгарію, Естонію чи Румунію, Литву чи Словенію. Дерусифікація (і десовєтизація) в цих країнах (крім Білорусі й — поки що — Сербії) означала насамперед відновлення власного культурного коду та інтеграцію цього коду в європейську систему цінностей. Росія ж опинилася сам на сам із безкраїм «Сходом» — у межах своїх політичних кордонів та за їхніми межами. Сьогодні легко вимовляється слово «імперія» — і в позитивному, і в критичному ключі. Насправді ж політична модель імперії, яка є основою державної ідентичності Росії, сьогодні стала перешкодою для модернізації її культурної ідентичності. Це стає очевидним, коли кинути бодай побіжний погляд на варіанти та інваріанти формул сьогоднішньої російської ідентичності. Хто вона, сучасна Росія? «Русские» чи «россияне»? Нація чи народ? Народ чи імперія? А якщо імперія, то яка, власне? «Енергократична імперія» чи «суверенна демократія»? «Скіфсько-монгольська імперія» чи «православна цивілізація», де «церковь, народ и власть — одно целое»? Коли ж з’ясовується, що нелегко пояснити, як може бути єдина церква в православних, євреїв, мусульман, протестантів разом з шаманічними народами Сибіру, то Росія постає як протиставлена Заходу Євразія, «сакральне» геополітичне утворення, Континент, «наша універсальна батьківщина, наша свята земля, наш найдорогоцінніший імперський спадок», колиска індоєвропейських народів, та й узагалі — не просто, а «вісь світової історії» та унікальна «необхідна симфонія» вічного духовного авторитету і тимчасової політичної влади. Хоч святих з хати винось після такого густого диму з євразійського панікадила. Коли ж язик ламається на подібній абракадабрі, на поміч приходить магічне заклинання: «русскость — это состояние души». А найвичерпніші, звісно — і найближчі до реального стану речей, — лаконічні формули на кшталт: «Что такое Россия, если не армия и русский язык?»...

Російські політтехнологи, які гастролюють на українських виборах, поводять себе як традиційні колонізатори: за жменю скляного намиста купують у дикунів золото. Іншими словами, «продають» совковій частині Східної та Південної України радянсько-великодержавну ідеологію, «купуючи» в них голоси проти демократичного крила українського політикуму. Розумніші ж із них у себе вдома визнають і аналізують катастрофічний стан з визначенням сучасної ідентичності Росії.

Досить цікаво, наприклад, прочитати наступні рефлексії: «Есть трудность быть русским. Говорить по-русски, даже зваться русским — трудно, и эта трудность все нарастает, громоздится на повседневные, и невозможно жить, не именуя и самому при этом не именуясь. Крушение СССР, утянув в Лету «советское», не вернуло русскому его прежних прав. В этом имени сегодня звучит не столько идентичность, сколько забота об идентичности. [...] Мы не столько русский народ, сколько вид, потерявший имя [...]. Безъязыкое и безымянное государство ведет в своих пределах войну. [...] То последний оставшийся, темный путь в безграничьи, в скудных землях, не смеющих соотнестись на собственном языке с собственным прошлым. В жалком человеке, избегающем солидарности даже на речевом уровне — русскоязычном уроде (курсив мій. — О. П.) в массе нерусскоязычных россиян. Мы можем потерять свою страну [...]. Имея дело с опустошенным собственным именем, словом-чучелом, [...] уже не нужна школа, не нужна и книга, написанная по-русски. Русская варваризация этих дней — смывает имена. Она смывает и прошлое. [...] Этнические манипуляции (включая историю с «внутрисоюзной суверенной Россией») окончательно политизировали русское имя, сделав его просто непригодным для глубинного личного исповедования. [...] Русское обезлюдело. [...] Живем сегодня мы мелко, гнусно и мизерно, гнусностью отличаясь от соседей по глобусу. — «Величие»!.. Глянь-ка на русского на стамбульском базаре: турецкоподданные в сравнении смотрятся викторианскими денди. [...] Мы накануне незамечаемого нами, страшного сдвига: потери заинтересованности со стороны последнего интересанта — цивилизации Запада. Не веря своим глазам, чувствуем, как по кирпичику подрастает Стена — предел, у которого пожизненно суждено копошиться нашим детям. [...] Русский человек почти уже смыт, и кто хочет, может тешиться его сменой на «россиянина» — статистическую неопределенность, внутри которой спрятан условный «русский», противопоставленный всем и всему на свете. Для него кончилось время русской истории и сломан ее анкерный механизм — зубчатка необратимостей. Время ушло, его носят в чужих ландшафтах иные силы, он может раствориться в любую минуту. [...] Русское следует воссоздать, хотя бы как вопрос, временный протез выживания».

Це жорстка і навіть у чомусь розпачлива констатація: 1) трагічної втрати Росією своєї ідентичності; 2) варваризації російського простору; 3) приреченості Росії на «мізерне» буття біля порогу цивілізованого світу. Особливо ж розчулює формула — «русскоязычный урод». Якщо борці за російську мову в Україні досі не знали, хто вони такі, то тепер можуть з приємністю довідатися, ким вони виглядають в очах кремлівських електоральних менеджерів. Позаяк вищенаведена розлога цитата — це думки глєба Павловськоо: невпізнанний текст порівняно з висловлюваннями цього автора в Україні часів помаранчевої революції.

Варто, однак, не піддатися спокусі ядуче прокоментувати ці думки — адже криза російської ідентичності може стати детонатором нових трагедій, і не лише для Росії.

* Стаття друкується в книжці «Ave, Europa!» у видавництві «Пульсари»

1 Cf. С. Werner. I Retoromanci oggi. Grigioni Dolomiti Friuli.— Lugano: Gianpiero Casagrande Editore, 1989; L. Craffonara. I Ladini delle Dolomiti.— Appiano (BZ): KARO-Druck di San Michele, 1994; A. Baur. Allegra genugt nicht. Ratoromanisch als Herausforderung fur die Schweiz.— Coira: Bundner Monatsblatt/Desertina AG, 1996.