«Ребус Навального»

«Ворог мого ворога — мій друг». Так голова МЗС України Дмитро Кулеба прокоментував акції протесту на підтримку російського опозиціонера Навального. А разом з тим він наголосив, що українці не повинні «зачаровуватись» Олексієм Навальним з точки зору інтересів України. В ефірі каналу «Україна 24» він наголосив: «Ще й вибачення доведеться йому [Навальному. — С.Г.] принести за російську агресію, якщо станеться так, що Навальний у якійсь перспективі в результаті демократичних виборів очолить Росію або посяде якесь політичне місце в системі. Але, як я сказав, ворог мого ворога є моїм другом. Тому якщо Навальний є ворогом Путіна, то ми підтримуємо Навального. Все дуже просто».

Формула наче приваблива. Але чи справді все так просто? І хто ж має рацію, розв’язуючи «ребус Навального»: ті, хто беззастережно чи майже беззастережно його підтримує («треба забути про слова Навального щодо Криму», як висловився один політолог); ті, хто його підтримує за принципом, виголошеним Кулебою — Amicus meus, inimicus inimici mei чи ті, хто наполягає, що Навальний для України ще небезпечніший і гірший за Путіна, оскільки є таким самим імперцем, але з іміджем ліберала?

Спробуймо розібратися. І почнімо з позиції Кулеби, оскільки вона є, мабуть, найпоширенішою в Україні. Але... Ось що читаємо на сайті Петербурзької школи критичного мислення (навмисно беру незалежне російське джерело), де аналізується немало начебто апріорі правильних тверджень.

«У більшості з нас на підсвідомому рівні існує уявлення про те, що будь-який конфлікт — це боротьба когось «хорошого» проти когось «поганого». Не візьмуся судити про те, чому і як цей шаблон у нас формується. Але він знаходить своє відображення скрізь — і в дитячих казках (де в 90% випадків йдеться про боротьбу добра зі злом), і в знаменитій приказці «ворог мого ворога        — мій друг»...

Тим часом, це далеко не так.

Ворог мого початкового ворога — не завжди мій друг. Ба більше, він може виявитися для мене гіршим ворогом, ніж мій початковий ворог, і його перемога може бути мені абсолютно невигідна. Те, що одна сторона конфлікту «погана», ще не робить другу сторону автоматично «хорошою» (який би зміст ми не вкладали в це поняття). Конфлікти між «поганими» і «поганими» ніяк не менше, ніж між «поганими» і «хорошими».

Але ж навіть з двох «поганих» хтось гірший? Зовсім не обов’язково. Цитуючи відомого державного діяча [Сталіна. — С.Г.], цілком можливий варіант «обидва гірші». І тоді, цитуючи іншого відомого державного діяча [Трумена. — С.Г.], найрозумніша позиція — «нехай вони вбивають один одного якомога більше».

Ось так. Дещо цинічно — проте відверто та логічно грамотно. Тому твердження Дмитра Кулеби, що, мовляв, «усе дуже просто», — твердження хибне. Все дуже й дуже непросто.

Іншими словами, беззастережна підтримка Навального навряд чи є правильною. А формула «ворог мого ворога», як бачимо, далеко не завжди спрацьовує. Та чи є вірним так само беззастережне заперечення доцільності підтримки Олексія Навального як лідера і символу (тепер уже це очевидно) російської опозиції під приводом його проімперських висловлювань (що загальновідомі) та не надто ліберальних власних політичних настанов (що теж добре відомо)?

Спробуймо розібратися.

Перше, що слід відзначити — Путін не просто «токсичний», як сьогодні модно говорити; він небезпечний, як оскаженілий собака. Згадаймо лише, скільки воєн він розпочав за роки свого правління в Європі й Азії (а тепер іще й уліз в Африку), скільки терористичних актів проти своїх підданих здійснив (від підриву будинків, щоб зіпхнути це на ісламістів, через спалення з вогнеметів заручників у Беслані, й до фізичного знищення знакових постатей опозиції), скільки спроб унеможливити демократичні процеси на Заході, зокрема й за допомогою кібератак, провів... І не забуваймо: «ядерна валізка» завжди при ньому, а готовність першим завдати ядерний удар — складова офіційної російської воєнної доктрини, і хто знає, що замандюриться престарілому альфа-самцеві й чи буде поруч хтось, хто виламає йому руку, яка потягнеться до «червоної» кнопки, чи не так?

Друге, що логічно випливає з першого, — це нагальна потреба мати на чолі РФ значно молодшого лідера, який цінує повноцінне земне життя, не ховає від суспільства так само повноцінну сім’ю, з якою пов’язаний усім, що має, та не розказує співвітчизникам про «небесний рай», який на них чекатиме в разі ядерної катастрофи. Навіть якщо такий лідер і далі проводитиме імперську політику, дуже сумнівно, що він розпочинатиме воєнні авантюри, здатні поставити світ на межу глобальної чи локальної війни з використанням зброї масового знищення. А це вже щось позитивне, що можна використати.

Третє, що випливає з усієї російської історії, — лідером цієї країни не може стати людина на кшталт Андрія Сахарова чи хоч би Бориса Нємцова. Наразі лідерами Росії можуть стати тільки Шойгу або Навальний. Це типологічно, прізвища можуть бути й іншими, але — або висуванець силових структур, або висунутий «вулицею» націоналіст, і дай Боже, щоб у цього націоналіста було поменше шовіністичного накипу. Чи треба пояснювати, чому висуванець силових структур? А от чому націоналіст, видається, треба. Адже російська нація вочевидь є недоконаною, недеформованою, класична націоналістична програма творення модерної нації в Росії вкрай актуальна, не менше (хоча й по-іншому), ніж в Україні. Звісно, навколопутінські олігархи здатні, якщо їм припече, посадити «на трон» свою людину, але вона навряд чи втримається. Наразі типажами та водночас особистостями, здатними справити враження на значну кількість росіян і повести їх за собою, видається, є Навальний і Шойгу. Останній, видається, продовжуватиме «лінію Путіна», можливо, не в такій активній формі, з деякими поступками Заходу. Навальний же муситиме наочно показати, що він — не Путін, що його критика найвищого чиновництва й олігархату — не порожні слова, не гарна картинка на YouTube. А це муситиме вилитися в певні, часом істотні зміни в самій Росії та в її політиці за своїми межами. Хоча не варто забувати — в цих змінах Навальному неминуче доведеться спиратися на частину наявних силових структур, і зараз важко спрогнозувати, куди його заведуть ці структури, в які авантюри втягнуть, нехай і поза його власним бажанням...

Отож: націоналізм Навального не був би хибою, якби він не вироджувався в шовінізм. А він, як показує вся попередня story цього політика, постійно вироджується, і щось із цим треба робити. Бо ж вибір між гіпотетичними наступниками Путіна — це вибір між великодержавним ядерно-ракетним шовінізмом Шойгу та поки що не надто чітко окресленим шовіністичним «вуличним» націоналізмом Навального, який невідь у що розів’ється, хоча є шанси, окреслені вище, на певні його самообмеження.

А тепер погляньмо на те, якими можуть бути наслідки заміни Путіна на його посаді чи то реальним Навальним, чи то гіпотетичним персонажем на його взірець? У геополітичному і міжнародно-економічному сенсі Росія істотно виграє; досить буде низки символічних жестів, щоби більшість санкцій було знято. Що ж стосується «Північного потоку-2» та повернення РФ до числа «великих держав», тобто відновлення G8, тут справи серйозніші. Відтак окуповану частину Донбасу Україна напевне отримає назад, причому не в такому форматі, як зараз, коли фактично йдеться про приєднання України до «ЛДНР», а в значно кращому. Неминуче розбіжиться чинна «п’ята колона» Кремля в Україні. Але водночас виникнуть проросійські ліберали — згадаймо лише «Яблуко» Бродського — і перетягнуть до себе певну частину колишньої «п’ятої колони» та проросійськи налаштованої публіки. Різко посилиться російський культурницький неоколоніалізм, який наразі дещо стримується санкціями проти режиму Путіна — але ж цього режиму не стане, і «Квартал 95» безборонно рушить до Москви, а звідти висадиться справжній десант різноманітної «попси». Й економічні зв’язки з колишньою метрополією Україна відновить, а це навряд чи піде на користь економіці колишньої колонії, якщо в ній не буде безжально знищено олігархічний лад...

Ну, а в Білорусі швидко впаде режим Лукашенка. Але хто очолить державу замість нього? Світлана Тихановська? Вона навряд чи підійде будь-якій Москві, оскільки за останні пів року перестала бути суто проросійською діячкою. А тому — можливо, після короткого «політичного роману» з Тихановською — впливові кола РФ займуться тим, що ставитимуть у Мінську «свою людину», а проросійських номенклатурних і бізнесових «лібералів» у Білорусі вистачає, не стану називати прізвища їхніх лідерів, вони добре відомі. А на додачу доведеться ж щось робити з сакраментальною «союзною державою», проєкт якої може бути активований — тепер уже не лише на підґрунті «братерства», а й «лібералізму» та «народовладдя».

І нарешті ми неминуче підходимо до проблеми «Кримнебутерброду», яку в нас дехто пропонує чи то забути, чи то «винести за дужки». Так, винести можна, а як назад занести, коли Захід повністю скасує санкції щодо окупації півострову — мовляв, ви ж самі зняли питання з порядку денного, чи не так? Отож знімати його не випадає, отже, уже зараз слід осмислювати його. Популярною є в Україні думка щодо повернення Криму і Севастополя до попереднього статусу. Що, з російськими військовими базами та безперешкодним пересуванням російських підрозділів по півострову? З щонайменше половиною населення Севастополя — громадянами РФ (у більшості — з незаконно виданими їм відповідними паспортами)? З цілою групою філій вишів РФ у тому ж Севастополі, які займалися пропагандою щодо «міста російської слави»? З новими дурненькими Бабуровими, які поїдуть до «самої Москви» за химерою кар’єри? З розчахнутим простором для імперської медіапропаганди, точніше, насадження соціальної міфології?

Отож теза про «Кримнебутерброд» справді має сенс, хоча і зовсім не той, який у нього вкладав Навальний. А я ж іще не згадав проблему з десятками чи навіть сотнями тисяч росіян плюс певним числом жителів ОРДЛО, які приїхали до Криму, починаючи з 2014 року. Депортувати їх чи позбавити політичних прав? А що на це скажуть ОБСЄ, ЄС та міжнародні правозахисні організації? Все це слід продумати вже зараз.

Крім того, не забуваймо: в разі, якщо станеться диво і Навальний здобуде «трон» президента РФ, то за Конституцією. на якій він поклянеться, вступаючи на посаду, повернення Криму Україні неможливе. Максимум, що може пройти з огляду на позицію російського суспільства та букву закону — це повторний референдум під наглядом ЄС, США, ОБСЄ. Проте як він відбуватиметься? Без виводу російських військ і спецслужб? Це перетворить його на фікцію. Хоча, звісно, Захід може домогтися проведення референдуму за міжнародними правилами, з виводом на пів року-рік усіх російських військових формувань і призначенням у Крим міжнародної адміністрації та введенням туди міжнародних поліційних сил. Але ж пропагандистські медіа залишаться, і спецслужби («політологи в цивільному») залишаться...

Як бачимо, все дуже й дуже непросто. А я ж окреслив далеко не всі чинники та ситуації, пов’язані з «ребусом Навального», зокрема, майже не згадуючи внутрішньоукраїнські політичні розкладки. А як би було добре, коли б не на словах, а на ділі можновладці України солідаризувалися з позицією Польщі, днями нагаданою світу президентом цієї держави Анджеєм Дудою. «Росія — не та країна, якій можна довіряти або яка поділяє ті ж цінності і цілі з точки зору правил демократії, що і євроатлантичні держави», — наголосив він і заявив, що це країна, яка «роками демонструє, що її імперські амбіції повернулися». Відтак немає іншого мирного інструменту, щоб змусити Росію повернутися в русло міжнародного права, крім як продовжувати тиснути її санкціями. «Поки дотримуються міжнародного права, війни немає. Якщо міжнародне право порушується, це завжди призводить до конфлікту. Єдиний спосіб зробити це без гвинтівок, гармат і бомб — за допомогою санкцій». Як наголосив Дуда, найефективнішим інструментом є націлювання санкцій на «Газпром»: «Якщо ми обмежимо його функціонування на території ЄС, особливо шляхом припинення нових інвестицій, то повага до права там почне просуватися вперед, тому що це [санкції проти «Газпрому». — С.Г.] буде серйозним кроком у сфері економічних інтересів Росії».

А на додачу польський президент переконуватиме американського колегу Джо Байдена посилити військовий контингент США в Польщі. «Я був би радий, якби армія США перемістила до Польщі навіть більше об’єктів своєї інфраструктури, ніж зараз. Ми готові прийняти армію США і створити необхідні умови для її дислокації». Годі й казати, що навіть перспектива розміщення воєнних баз США в України та посилення українських санкцій проти всієї суми російських економічних інтересів немало сприяли б успіху в майбутніх переговорах з наступниками Путіна. Але... І ще раз «але».