Поїхав за тисячу кілометрів – потиснути руку героєві

Про патріотичний вчинок Анатолія Водолазького випадково дізнався з Інтернету. Він був єдиним, хто 22 травня 2014 року вийшов з українським прапором на головну площу Дружківки — на знак протесту проти антиукраїнської істерії. Потім на кількох каналах було відео з Анатолієм Даниловичем. Але не тоді, у травні, а значно пізніше. Бо про вчинок дружківчанина спочатку знали тільки його кати-сепаратисти та ще кілька свідків-міліціонерів, які не заступилися за земляка. І лише пізніше про цей випадок дізналося більше людей. А сталося це так: восени наші силовики затримали місцевого сепаратиста. А в того у мобільному телефоні був короткий відеозапис: Водолазький з українським прапором стоїть біля пам’ятника Леніну в центрі Дружківки. Ось так, завдяки певному збігу обставин факт протесту було зафіксовано для нашої історії. А потім, уже 31 грудня 2014 року, з’явилася публікація «Флаг и честь» в газеті «Наша Дружковка».

* * *

Ох, як же мені здорово захотілося поїхати на Донбас і потиснути руку патріотові! Жив цією думкою кілька місяців, аж доки моя мрія не здійснилася. Через знайомих активістів розшукав його адресу і нещодавно таки провідав. Звичайно, це була хвилююча зустріч, але разом з тим не покидало відчуття, що переді мною сидить звичайнісінька людина, а зовсім не безстрашний супермен. Немолода, небагата, втомлена життям. Але порядна і принципова. А це — найважливіше для будь-якої особистості.

У травні 2014 року виявилося, що таких людей у Дружківці небагато. Анатолій Водолазький (електрозварник за фахом) не лише мужньо підтримав честь українського Донбасу. Він, сам того не усвідомлюючи, увійшов в історію як один з небагатьох славних синів українського краю Воронежчини (народився в селі Морозівка Россошанського району). Шанували б ми своїх «кращих», не дозволяли б Росії безкарно асимілювати українські околиці, то й не мали б війни на Донбасі, не мали б тисяч смертей і зруйнованої економіки колись багатющого краю...

* * *

Повернімося до нашого героя. Якщо хтось скаже, що особливого героїзму в такому способі протесту (з прапором) не вбачає, то я аргументовано заперечу. Українофобія в сумнозвісній «ДНР» тоді зашкалювала, і такий вчинок прирівнював людину до «бандерівця», «фашиста», «неонациста». Проросійські сепаратисти боролися з українською символікою надзвичайно рішуче.

...»Русский мир» завжди приходить до сусідів несподівано й утверджується там бундючно, радикально. Далекого 1938-го комуністи розстріляли двох дідів Анатолія Водолазького, а дванадцятеро їхніх дітей роз’їхалося по всьому Радянському Союзу. А могли ж вони зберігати своє українство, дотримуватись української ідентичності краю. Анатолій Данилович каже, що й у паспортах його батьків зазначено, що вони — українці. Потім, до 1975 року Анатолій жив у Таганрозі, де українську мову можна було інколи почути як від місцевих, так і від переселенців із Західної України. Розповідає, що розмовляти українською в Таганрозі прямо не заборонялося, але й не віталося. Цю територію 1924 року було відрізано від України і було передано до складу РРФСР. Із 1975 року Анатолій Водолазький проживає у Дружківці й устиг душею прикипіти до цієї землі.

Тоді, 22 травня 2014 року, він простояв з українським прапором лише десять-п’ятнадцять хвилин. Потім «ополченці» з автоматами накинули йому на голову мішок і повезли в Краматорськ у місцеве «гестапо». Дорогою кричали: «В Европу хочешь?» Хтось запропонував застрелити його й кинути там, де вже лежить один труп... Може, так і зробили б, але бачили відеокамеру біля пам’ятника Леніну і боялися, що відеоролик може опинитися в Інтернеті. Вночі Анатолій не міг спати і кричав охороні, щоб не ділили Україну, а сідали за стіл переговорів... Не про своє життя думав електрозварник, а про непорушність кордонів! Чи не тому так переймався кордонами Вітчизни, що чимало часу пожив і на Воронежчині, і в Таганрозі? Водолазький як ніхто добре знав про незавидну долю анексованих українських територій. Біологічне існування українських родин там ніби й триває, а от духовне...

* * *

Анатолій повернувся додому через декілька днів — втомлений, схудлий, з вибитими зубами. Знайомство з «русским миром» рідко коли буває приємним. Щоправда, декілька світлих моментів усе ж було. Коли стояв з прапором, хтось із дружківчан встиг підійти, потиснути йому руку і сказати: «Молодець». Коли його і напарника примусили набрати 40 мішків з піском, одна незнайома жінка, котра проходила поряд, почала допомагати. Самі в’язні навряд чи здали б «норму»... Жінку відганяли автоматники, але вона все одно поверталася й допомагала.

Тепер Анатолій Данилович живе на визволеній території. Його поважають люди за мужній вчинок, хоч, на жаль, далеко не всі. Все-таки сепаратисти повністю не перевелися навіть на підконтрольній ЗСУ території... Син Воронезького краю вважає, що коли й надумає Путін іти далі, то спротив місцевого населення цього разу буде набагато відчутнішим.