Чому українці виявилися «твердим горішком» для рашистів?
«Украинцы в гораздо большей степени, чем россияне, сохранили черты "человека советского". А "человек советский" все-таки был европейцем, пусть и не самым лучшим. Он был человеком европейского индустриального модерна, хотя и весьма специфической его разновидности. Он разделял ценности европейского модерна. Для него были значимы понятия добра и зла. Он верил в идеалы. Он далеко не всегда им следовал, но он в них верил… "Человек советский" верил в то, что за свободу нужно воевать. Что за свободу можно умереть… В 1920 году консервативная, традиционалистская Польша спасла продвинутые "западные демократии" от грозившей захлестнуть их большевистской волны. Сегодня остаточная "советскость" украинцев спасает Европу от нашествия "человека путинского". И зовет ее соединить прогрессистский модернизм с приверженностью традициям. Европейским же традициям жертвенной борьбы за свободу».
Хтось може сказати, що це відверта маячня. Хтось оцінить наведені тези як щонайменше амбівалентні. А для когось це буде потік свідомості якогось малоосвіченого блогера з провінційного Мухосранська. Проте перед нами – ключовий момент статті «Не наш советский человек» Олександра Скобова – петербурзького опозиційного активіста та політичного аналітика, непримиренного критика Путіна та путінізму. У цій статті та низці інших Скобов шукає відповіді на питання про неочікувану ані в Росії, ані на Заході здатність українців чинити опір значно потужнішим силам рашистів. І при цьому доходить окресленого вище висновку. Висновку, як на мене, смішного й абсурдного. Бо ж соціологія ще на початку 2000-х наочно показала, де в Україні домінує «советский человек» – це були Донбас, Крим і Севастополь. При цьому нічого європейського у тому типі людини не існувало – адже за традицією, яка йшла ще з часів Петра І, Росія запозичувала європейські промислові технології без технологій соціальних, формувала людину-холопа, людину-виконавця замість людини-громадянина. Винятки існували, їх на певних етапах розвитку з’являлося чимало, але у влади вистачало засобів, щоб або приборкати та загнати в рамки, або морально і фізично знищити їх.
А от The New York Times торік запропонувала інше пояснення. Газета тоді вибухнула істинним панегіриком на адресу українського спецназу під час евакуації (простіше кажучи, ганебної втечі) миротворців із Афганістану. Тоді ретельно навчені та добре оснащені західні елітні вояки не наважилися вийти за межі аеродрому, щоб евакуювати тих, кого мали порятувати від Талібану. Тоді невеличка група українських вояків зробила те, на що не наважився американці та британці, і без бою – таліби відчули, з ким мають справу. Бо ж українці, як написав журналіст, уже – на той момент – сім років знають, що таке війна, і почім справжня небезпека. Проте хіба американці не брали – з самого початку 2000-х – активну участь у бойових діях в Іраку, Сирії та тому ж Афганістані? Хіба вони не знали, почім справжня небезпека?
А був же й інший разючий епізод, який стосувався українських вояків, що не мали бойового досвіду. 1995 рік, Боснія і Герцеговина. Сребреніця. 650 голландських вояків (миротворців!), які мали навіть легку артилерію та легку бронетехніку, здали мирне населення на заріз бузувірам сербського генерала Младича й ушилися. Жертвами тоді стало понад дев’ять тисяч боснійських мусульман чоловічої статі. А от у розташованому неподалік селищі Жепа 79 (зверніть увагу на число!) українських миротворців послали генерала Младича туди, куди нині послали «русский военный корабль», і порятували понад десять тисяч жителів селища і біженців зі Сребреніці. Довелося трохи постріляти, відтак бузувіри не захотіли ризикувати собою та відступили…
Невже ж і тут перевага українців була у їхній незбутій «совєтскості», а голландці були питомо «постмодерними»? Але на той часи постмодерн іще не набув усезагального охоплення, ба більше – зростали та формувалися як особистості вояки Нідерландів ще за доби Холодної війни, яка закінчилася на їхній пам’яті завдяки Ґорбі. Невже ж закладені у свідомість і підсвідомість настанови на опір злу всіма силами могли щезнути безслідно?
А тепер – згадаймо не менш (можливо, навіть більш) знакову ситуацію. Норвезький неонацист Брейвік 22 липня 2011 року на острові Утойя вбив 67 учасників літнього табору молодіжного крила Робітничої партії (ще двоє потонуло при спробі врятуватися, а близько 110 отримали поранення). Справа не скільки в тому, що Брейвіку забаглося убивати (таких «політичних божевільних» завжди вистачало), скільки в іншому – в тому, що йому так легко вдалося влаштувати бійню в таборі, де перебувало понад 650 юнаків і юнок, причому це були активісти, «майбутні лідери», зібрані на вишкіл. Вони (крім двох хлопчиків – дітей чеченських емігрантів першої хвилі, тобто секулярних інтелігентів) виявилися нездатними не лише на спробу опору, а і на те, щоби сховатися. А от норвезькі бойскаути і гьорл-гайди початку ХХ століття, певен, порівняно легко і швидко б організувалися та звалили і скрутили, а то і знищили Брейвіка, - при цьому, найшвидше, втративши вбитими кілька своїх активістів, але ті би свідомо пішли на смерть задля порятунку друзів і задля демократичної Норвегії…
Ось тут уже начебто маємо факт буяння постмодерну та трансформації відповідно до його лекал європейської людини – толерантність, «м’яка сила», не агресивність тощо. Проте чи в постмодерні як такому тут суть справи (це дуже широке, розмаїте та розмите явище), чи в якомусь конкретному чиннику, що з’явився та ствердився кілька десятиліть тому у європейському (власне, євроатлантичному, у «старій Європі» та США і Канаді, а, ймовірно, і в інших державах, заселених передусім вихідцями з Британії)?
Як на мене, відповідь на це питання, і відповідь переконлива, існує. Та для того, щоб її окреслити, потрібна ще одна стаття в доповнення до цієї; і якщо ракетні удари рашистів і відключення електроенергії не завадять її швиденько написати, наступного тижня читачі матимуть змогу ознайомитися з нею. А поки що – питання окреслене, чи не так?
Сергій Грабовський
Продовження читайте в наступному матеріалі
