Повітря Чернігова

Виставу «Лоліта» я побачив, будучи ще абітурієнтом Театрального інституту, і написав більш-менш пристойної якості рецензію, прикрашену нетиповими для критика метафорами. Головному режисерові театру, Геннадію Касьянову, той текст настільки сподобався, що він запросив мене в гості. Я, звісно, з радістю погодився, бо люблю подорожувати, а Чернігів усього лише за годину-дві автобусом від Києва.

Але — я тоді був повен юнацького шалу, суперечливих бажань і необов’язковості, що випливала з двох вищезазначених факторів. І не поїхав.

...Минає 23 роки. Сідаємо в маршрутку разом із київським художником і сценографом Борисом Фірцаком. Їдемо на прем’єру «Степового вовка» за романом Германа Гессе.

Бачу Десну з лісистими берегами, білі козацькі церкви, старовинні гармати на знаменитому дитинці. Бачу цей неймовірно затишний, невеличкий театр, схожий на шкатулку з дитячими коштовностями. Мою рецензію там досі пам’ятають і зберігають в архіві. Бачу «Степового вовка», доречно перетвореного на чорну комедію. Розумію, наскільки тут добре.

І ще розумію, що треба було приїздити 23 роки тому.

Не жалкую, втім.

Іду в кабінет до Г. КАСЬЯНОВА, вмикаю диктофон, п’ємо каву, говоримо про Чернігів і про театр.

КЛУМБА, ЛИСИЧКИ Й ВИНО

— Я тут із 1982 року. Народився в Запоріжжі, закінчив режисерський факультет у Харкові за фахом «режисер лялькового театру», й мене сюди запросили поставити дипломну виставу. Тоді ще не було поїздів, тож довелося їхати з Харкова до Києва, з Києва — до Ніжина, а з Ніжина — електричкою. Я приїхав сюди о 5.00 і йшов з вокзалу пішки. Було тихо, ранній ранок, сонце тільки сходило, нікого нема. Я йшов вулицею, назви якої не знав. Там були порожні лавки і квітник, і я подумав... Досі пам’ятаю, як я, побачивши ту клумбу — вона й досі існує — мав таке відчуття, що це не те що для мене, а що це добре. Просто добре. А ще тут у магазинах продавалися чудові гриби лисички в літрових банках і дуже класне біле вино. Цього в Харкові не було. До Чернігова я одразу відчув симпатію.

ТЕАТР

— Я не дуже знаю місто, хоча й живу в ньому понад 30 років. У мене ж тут немає нічого, нема родини. Я начебто товариський, але й не товариський водночас. Не люблю ходити кудись аби піти, не люблю розмови заради розмов. Є тільки квартира і театр. Більшу частину часу проводжу тут.

Ми цей театр створювали самі. Спочатку був лише ляльковий — маленька контора без власного дому. На його основі ми заснували свою трупу, а потім нам дали оцю будівлю, й ми створили Молодіжний театр. Тому для мене Чернігів — це дорога в театр чи з театру. З віком ще приходить таке ставлення: не має значення, хто що скаже про виставу, справа взагалі не в цьому. Звісно, приємно почути схвалення від залу, та я вже немолодий, я ж розумію, що те, що сьогодні недобре, завтра може бути добре, і навпаки. Це — наші спроби якось існувати в цьому світі. Не заради грошей. Поки що ми живемо, незважаючи на всі біди довкола, в щасливому стані можливості творити. Існування нашого театру стільки років — дивний випадок.

ГАЛИНА ОЛЕКСІЇВНА

— Кажуть, що ми виховали свого глядача, але це не зовсім так. Просто є певна група людей, які люблять ходити саме до нас. Я спілкуюся з вузьким колом людей, і вони складають нашу прем’єрну публіку. Серед нашої аудиторії є лікарі — ціла група. А особливо ми пам’ятаємо Галину Олексіївну, яка передала нам бібліотеку. Вона жила поруч. Коли ми грали «Вишневий сад», то брали в неї квітку — фіалку, що стояла на столику в першій дії. До речі, прізвище її чоловіка було Трофімов. У ній щось було таке... Вона хворіла, пам’ятаю, чоловік возив її в інвалідному візочку на дитинець, і вона там багато годин сиділа. А в день вистави наші хлопці, актори, спускали її на руках з квартири, потім саджали у візок, привозили до театру, потім тут піднімали в зал і саджали в крісло. Ось із таких людей для мене складається Чернігів.

СЛАВА ЗЕМНА

— На початку 1990-х ми були дуже популярні, до нас не можна було потрапити. Навіть у літаках оголошували, що ви маєте обов’язково відвідати Молодіжний театр. Я йду на роботу о 8.30, а біля театру горить багаття, і люди стоять, записуються в чергу — о 14.00 продаж квитків на наступний місяць. От прямо як на «Таганку». А 1997-го настає 15 вересня, каса відкривається — і нікого нема, все без черги. Отакий час настав.

Ми тут живемо. А вже кому наше життя потрібне — інша розмова.

ПОДАРУНКИ

— Нам подарували не тільки бібліотеку, а й шафи для неї. Часто дарують костюми, інколи геть нереальні: наприклад, форму англійських льотчиків. Сукні неймовірні, автентичні українські костюми. Одного разу я прийшов у театр, а за рогом стоїть мейсенівська супниця — справжня, знаменита німецька порцеляна. Хтось приніс і лишив для нас. Або раритетний чайник 1930-х років із написом «передовику виробництва». Їх лише кілька випустили. Ми його почистили і граємо з ним «Мій бідний Марат» Арбузова. Свого часу мені подарували старовинну дверну ручку, вона працює у «Вишневому саду», вставляємо її в двері, а так вона лежить у мене в кабінеті, щоб не пропала. Все, що ви бачите тут, — це не мої меблі, не побут — це декорації, оце крісло, оцей столик стоять тут, бо мало місця, а коли треба, все це несуть на сцену.

ПОМАХИ РУК

— Ми ставимо Чехова або Іздрика, наші актори вимовляють цей текст, і він лишається, існує. В Арсенія Тарковського є вірш «И в воздухе морозном остались взмахи рук». Ось вони лишилися, розумієте? Неважливо, чиї це слова — Чехова, Іздрика, Шевченка — вони лишаються в повітрі, сплітаються в певну ауру, яку мені, й не тільки мені, а й нашим артистам важливо знайти. Чернігів, мабуть, із цього складається. У нас же дуже культурне місто. У нас є Академічний театр Шевченка, філармонічний центр, уже який рік відбувається Міжнародний фестиваль «Сіверські музичні вечори», приїздять японські хори, капела «Думка», тут симфонічний оркестр прекрасний, ансамблі різноманітні, ляльковий театр, в Ніжині ще театр, багато музеїв. Скажу чесно, я нікуди не ходжу, але в маленькому Чернігові культурне життя кипить.

ЛЮДИНА МІСЦЯ

— Для мене Чернігів — ідеальне місце, бо я, напевне, людина місця. Важливо, коли місце пов’язано з якимись почуттями — тоді воно стає рідним. В Чернігові в мене таких нема — є в Києві, Харкові, в Москві. Я тут живу інакшим життям. Проходжу одним і тим самим шляхом.

Звісно, тут бувають моменти, як на картинці. Коли ми тільки починали, нам дозволяли грати спектаклі на дитинці в будівлі старої ризниці — це називалося «Міні-театр на Валу», на 20 місць. Ти з того міні-театру виходиш ввечері взимку і бачиш — один собор, другий собор, ХІІ століття, світяться ці віконця, сніг лежить — проситься туристична фраза «Приїжджайте в СРСР». І весною красиво ходити. Але весною красиво всюди. Як я не дуже розумію живопис, не можу в нього вгледітися, як поціновувачі вглядаються, так і не вдивляюся особливо в краєвиди. Я сприймаю довколишній простір дещо інакше.

ОЗЕРО

— Є Десна і пішохідний міст. Перейдеш через міст, пройдеш десь кілометр, і там озеро Магістратське. І луг. Влітку — ще нескошений. Неймовірної краси. З поодинокими деревами. Величезний. Луг і озеро. А якщо подивитися в іншому напрямку — куполи церков. І дзвін. Я влітку гуляв цим лугом. Виходив рано, коли ще людей не було. Птахи прекрасні вилітали з трави. Ти йдеш, дерева розступаються — а там озеро і простір такий. І це добре.

АТМОСФЕРА

— Зробили красиві алеї, бульвари, відкрили нові фонтани, поставили нові лавки. Чернігів завжди був чистим містом. Тут вранці завжди приємно йти вулицями. І гарне повітря. Тут же небо по-справжньому блакитне, бо заводів нема. А в тому ж Запоріжжі — сірувате. Щастя, коли можна жити в невеликому місті, коли все близько, все зрозуміло, коли маєш свій театр. І можеш робити все, що хочеш. Я все думаю: коли ж це скінчиться?

СВІТЛО

— Тут буває... як сказати... буває повітря... Ми ставили «Вишневий сад», і там видно силуети акторів у вікнах у другій дії — я їх знімав на камеру з вулиці — вікна запітніли, а на вулиці дощик, а потім він закінчився і була така тиша довкола театру, і світло, і повітря отаке, як воно буває — бірюзове? Слова не знаю. В усякому разі Чернігів — це простір. Навіть якщо забудова щільна — все одно простір. Між іншим, перша вулиця, на якій я тут жив, називалася Простора.

У Чернігові є простір. А в цьому просторі світиться повітря. Воно світле, тому що це світло має. І тихо якось, бо взагалі тихо. Людей мало, повітря не метушать. І тому воно тут стоїть. «И встает былое светлым раем, словно детство в солнечной пыли» (Саша Чорний. — Д.Д.). Ось це надвечірнє світло.

Один герой запитує у другого в «Степовому вовку» — «А чого хочете ви?» — «Світла». — «Світло в вас. Вийдете зі своєї тіні, і буде світло».

Хоча це й інша історія.