Без параду

Воєнний парад на День незалежності є не даниною і навіть не символом, а вказівкою на здатність країни оборонятися. Коли російська армія гамселила наших військових під Іловайськом, багато хто дорікав тодішньому президенту в тому, що він проводив парад на Хрещатику в той час як техніка і сили потрібні були на передовій. Тоді суто психологічно відчувався контраст між шаленими втратами біля кордону з РФ і піднесеним урочистим настроєм в самому серці країни. Насправді ця критика мала характер більш політичний, ніж об’єктивний, адже причини трагедії в Іловайську полягали не стільки в кількості техніки та живої сили, скільки в прорахунках командування. Але це окрема тема.

Щороку ми чули критику щодо парадів та демонстрації озброєння в центрі столиці. І в той самий час щороку ми спостерігали за тим, як тисячі й тисячі українців із дітьми вітають військовослужбовців, із захопленням фотографуються біля танків та гармат. Це дійство привчало дивитись на війну не лише з позиції зведень, які ми чуємо від ЗМІ щодня, а й безпосередньо побачити, так би мовити, матеріалізований образ війни без трагізму, але з гордістю і внутрішнім піднесенням. І це дуже важливо, адже, як відомо, саме смерть, втрати, страждання не лише озлоблюють, а й часто демотивують, втомлюють. Тим паче, коли йдеться про війну, що триває вже більш ніж п’ять років.

Проте ми маємо нового Президента, який не лише адаптується до нової ролі, але ще й вчиться, вникає в тонкощі керування надскладним державним механізмом у надскладній ситуації внутрішньої кризи, безвладдя та зовнішньої агресії. Можна лише здогадуватися про те, що радить йому оточення, яке, очевидно, орієнтується зокрема й на дані соціологічних опитувань. Тобто якщо люди думають про те як вижити не на війні, а в своїх мирних оселях за мізерну зарплатню з шаленими рахунками за комунальні платежі (як приклад), то їм не до парадів. У цьому і полягає небезпека — орієнтація на буденність, слабкості, одвічні потреби та проблеми, і це в той час, коли перед країною і перед кожним із нас, окрім згаданих перешкод, стоять ще більш глобальні виклики.

Володимир Зеленський заявив, що витрати на воєнний парад він спрямує на потреби армії. Критики такого підходу вже підрахували, що зрештою це буде мізерна сума в масштабах об’єктивного запиту Збройних сил. І навіть пригадали, що такий перерозподіл коштів виглядає дивно на тлі кошторису переїзду Офіса Президента з Банкової до Українського дому, який проанонсував до того сам Зеленський. Мовляв, чому тоді й ці кошти не спрямувати на закупівлю озброєння, обладнання або просто на премії військовим.

Можливо, Зеленський поки що не бачить себе в ролі Головнокомандувача, тому й уникає приводу стояти на відповідній трибуні, адже до того він здебільшого стояв перед залом Палацу «Україна». Але в такому разі питання до 73% (цифра, що стала мемом), які його обирали незважаючи на те що ми є перш за все воюючою країною. Підкреслимо, не країною з потенційними небезпеками зовнішнього вторгнення, а країною частину територій якої вже окупували. Тому обвинувачувати Зеленського в тому, що він змінив сцену на булаву, не варто. Цю булаву дали йому в руки самі українці. А отже, і питати українці мають самі в себе — чи усвідомлюють вони реалії і чи відрізняють паради від війни.

Нагадаємо, що нашим співвітчизникам війна не заважає пускати салюти, святкувати «до упаду», а тепер ще й не гребувати відвідуванням концертів, учасниками яких є донедавна особи з сумнівною позицією. Зрештою, придивіться уважно скільки ваших друзів чи знайомих тишком-нишком дивляться «Сватів» і радіють їхній реінкарнації на українському телебаченні. І це при тому, що кожен бажаючий може без особливого труда дивитись російський телевізійний продукт через інтернет. А значить сидить ще в нас черв’як «малоросійства» і нашіптує піти на компроміси з власною совістю. Звичайно, при цьому критикуючи паради, мовляв, «їсти нічого, а вони марширують». Саме на цю авдиторію зрештою цілять інші сили, логічним чином підводячи їх до тези «мир прежде всего».

А тепер резюмуємо.

Військовим потрібне свято. Вони готуються до нього, вони чекають на нього. Навіть коли бурчать у окопах, мовляв, «от як там усе красиво, а в нас землянки, обстріли, трупи майже щодня»... Вони мають право на такі рефлексії, тому що кожному з них хочеться розповісти про власну війну.

Українцям потрібна надія і впевненість, які цементують дух. Ціни, «комуналка», побутові проблеми — це важливо, це важко. Але треба подивитись у їхні очі, коли вони бачать лави вояків, коли лунає гімн, коли ревуть танки, а літаки над Києвом випускають тізери в повітрі. Очі наливаються сльозами піднесення. А значить військове дійство їм потрібно, як кожній людині, яка потребує захисту і впевненості.

І тому якщо новий глава держави вирішив скасувати парад, то це не значить, що українці не можуть влаштувати самі собі свято. Хоча слово «свято» є досить умовним у стані перманентної війни.

Ми знаємо, що всі ці п’ять років, окрім офіційного параду, який демонстрували по телебаченню, була інша хода. Хода родичів загиблих. Отже, якщо центральні телеканали тепер зможуть показати на День незалежності лише концерти, то, можливо, їм варто звернути особливу увагу на цю ходу. Щоб увесь світ бачив наш біль, нашу готовність захищатися, та визначилися хто є жертва і хто є кат у цій війні, яку назвали гібридною і на якій загинуло вже більш ніж 13 тисяч українців. Адже паради — це не бравада, а частина інформаційної війни. Це демонстрація державної цілісності. Зрештою право на свободу мирних зібрань є невід’ємною умовою реалізації інших прав людини. Право на свободу зібрань є однією із базових основ демократії, яке закріплено в основних міжнародних договорах з прав людини і кожна держава. Окрім того це право закріплено в статті 39 Конституції України, згідно з якою громадяни можуть організовувати мирні зібрання без зброї і проводити мітинги, походи і демонстрації, попередньо повідомивши органи місцевого самоврядування або виконавчої влади. Для цього потрібно принести відповідне письмове повідомлення у міськвиконком. Головне, щоб така хода не перетворилась на політичне зібрання з викриками до повалення державного устрою. І тут ініціативу на себе все ж таки має брати держава.

А Президенту в таких державницьких тонких моментах варто цікавитися не думками піарслужби (що доречно для виборів), а переконаннями військових, які знають запах пороху.