Хорошая газета — это нация, разговаривающая сама с собой.
Артур Миллер, американский драматург и прозаик

Дорога к украинскому храму

Вячеслав Липинский — о религии и церкви в нашей национальной истории
7 июня, 2018 - 15:33
ЛИПИНСКИЙ (ФОТО) ПРЕКРАСНО ПОНИМАЛ, ЧТО ВАЖНОСТЬ РЕЛИГИОЗНЫХ ПРОБЛЕМ В ИСТОРИИ УКРАИНЫ ЯВЛЯЕТСЯ ОСОБОЙ — ИХ ЗНАЧЕНИЕ ВЫХОДИТ ЗА ПРЕДЕЛЫ СУГУБО «КОНФЕССИОНАЛЬНЫХ» ВОПРОСОВ. ОБЛОЖКА ПЕРВОГО ИЗДАНИЯ КНИГИ ВЯЧЕСЛАВА ЛИПИНСКОГО «РЕЛІГІЯ І ЦЕРКВА В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ»

Когда речь идет о Вячеславе Липинском, его творческом наследии и его круге идей, то стоит непременно иметь в виду, что этот выдающийся мыслитель не только понимал (не интуитивно, а в результате огромной аналитической работы, им предварительно осуществленной), какие проблемы являются именно теперь жизненно важными для Украины, но и владел редким даром критического мышления. Это позволяло ему возвышаться над устаревшими догмами и канонами. Пусть даже признанными большинством «образованного общества» — и заново поднимать основополагающие, базовые, фундаментальные вопросы, которые, казалось бы, уже давно решены.

Как раз эти особенности Липинского-ученого и делают его мысли, исследовательские поиски, болезненные размышления о прошлом и будущем Украины такими необходимыми для Украины именно сегодня, в это жесткое, «двуликое», многозначительное время, требующее от нас определенного жизненного выбора, — хочет этого кто-то или нет. И один из трудов В. Липинского, который до сих пор, к огромному сожалению, не прочитан и должным образом не оценен отечественным интеллектуальным сообществом, — «Релігія і церква в історії України» — наилучшим образом подтверждает это. И потому что Липинский еще в 20-х годах прошлого века, когда создавал эту книгу (написана в декабре 1923 года в форме ответов автора на вопросы редактора журнала «Америка» и впервые напечатана в 1925 г. в Филадельфии, позже Липинский по просьбе львовского издательства «Дружина» доработал текст, и в этом обновленном виде труд вышел в свет в 1933 г. в Городе Льва, уже после смерти мыслителя), понял и почувствовал, насколько важно для украинцев изучить, познать, «пропустить» через разум и сердце историю развития родной Церкви, своей религии, в конечном итоге, развитие своего национального духа. Осуществить это — значит проложить дорогу к Украинскому Храму! (вот это и остается важнейшим заданием сегодня, как и 100 лет тому назад. Огромная проблема предоставления автокефалии единой поместной Украинской православной церкви — лучшее подтверждение этому). И, в конце концов, потому, что это произведение Липинского — блестящий образец его критического мышления, свободного от шаблонов.

«Релігія і церква в історії України» не является в классическом понимании исследованием истории христианской церкви или анализом теологических постулатов разных украинских христианских конфессий. Это — политологическое эссе, где Вячеслав Липинский рассматривает положение церкви в общественно-политической жизни украинского государства и ее влияние на формирование социально-культурной традиции Украины. Автор прямо предостерегает: «Про релігійні справи буду говорити виключно зі становища політичного. Це значить, що не хочу, не можу і не буду говорити про релігійні догми й про те, «яка релігія краща». Так само не буду говорити про справи внутрішньої церковної організації, бо справи ці належать до духовенства. А буду говорити про релігію тільки в її відношенні до політики». Конкретнее в книге освещается положение церкви в государствах с разным политическим строем: тоталитарным, либерально-демократическим или монархично-традиционалистским. Но об этом — немного дальше.

Сначала — о политическом «кредо» Липинского, которое изложено в этой книге так прозрачно, четко, ясно и понятно, что, возможно, ни в одном другом его произведении сложно найти что-то подобное. Вот что он пишет: «Коли б я був демократом, тобто коли б я визнавав за демократичним виборцем оці суверенні права, і коли б я вірив, що громадська правда і громадське добро міряються арифметичною більшістю голосів виборчих, то я мусив би намагатись всіма силами для своїх поглядів оцю більшість здобути. Для цього я мусив би, хочу я чи не хочу, вживати способів своїх противників. Бо демократичний «суверенний народ» — самодержавний. Його діла і примхи, при пануванню демократичних поглядів, не обмежені ніяким законом. Він вибірає і наділяє своєю ласкою, кого схоче. А що люди, звичайно, хочуть того, що їм подобається, подобається ж звичайно те, що вимагає найменшої праці, найменшої прикрості, найменшого зусилля, то кандидати на ласку самодержавного народу мусять оцих найбільше популярних — найбільше милих для більшості — способів у своїй боротьбі за народну прихильність вживати».

Что это означает? Липинский разъясняет: «Отже, коли мої противники перед народом брешуть, то і я мусив би брехати; коли вони підлещуються до народу, то і я мусив би підлещуватись; коли вони цькують людей проти мене, граючи на їх темноті і на їх злобі, заздрості, зажерливості, ненависті — то і я мушу цькувати народ проти них, так само використовуючи його неусвідомленість і граючи на тих самих — найгірших — інстинктах. Інакше я конкуренції не видержу; народних голосів, чи то пак популярності, для своїх поглядів не здобуду, і, будучи народолюбцем, стану «ворогом народу» тільки завдяки більшій зручності моїх противників в обдурюванню цього народу».

И дальше — чеканный, отточенный, как лезвие, ответ: «Але я не демократ. Це, розуміється, не значить, що я був «ворогом народа», або не визнавав за ним політичних прав. Доказ фактичного, а не словесного, народолюбства я дав українською працею цілого свого життя; прийняттям за свою української народної мови і ділами ствердженим бажанням сполучити себе і верству, до якої належу, в одну з цим народом українську націю та витворити спільну з ним одну українську державу».

А резюме Липинского таково: «Не демократ я тому, що не визнаю за народом не обмежених, самодержавних, суверенних прав — так само, як не визнаю і нічим не обмеженої, самодержавної монархічної влади. Не демократ я тому, що вважаю: «народовладний» демократичний метод організації громадянського життя, опертий на спекуляції найгіршими інстинктами мас, веде власне народ до загибелі».

Учитывая все сказанное, можно понять установку-завещание(!) Липинского потомкам, то есть нам. Он убежден в том, что, как сила моральная, Украине нужна такая Церковь, «що нашу теперішню гризню за викинуті на наш колоніальний смітничок недогризені кості перетворить в боротьбу за світове місце України, за ту нашу свідому місію історичну, яку нам, серед інших націй і держав, дав до виконання Великий Бог на Ним сотвореній землі». Дело в том, что, по мнению автора труда, «релігія і церква потрібна нам, людям світським, не тільки тоді, коли ми вже матеріальною силою своєю свою державу завоюємо і націю свою зорганізуємо. Вона нам потрібна не менше і в самому процесі боротьби. Щоб перемогти, ми мусимо мати не тільки силу матеріальну, але перш за все силу моральну. Крім ясної і виразної власної нашої віри світської, ідеології політичної, нам потрібна загальнолюдська віра в Бога, необхідна допомога і церкви, і релігії». Потому что для Липинского религия «является школой дисциплины социальной и моральной». Она способна — и призвана упорядочить мнения личности, развить в ней способность видеть предел между Добром и Злом, более того, религия — это и органический элемент общественной организации, способный своим авторитетом способствовать решению важных государственных заданий.

Липинский сформулировал еще одно, суровое, даже грозное предостережение, которое нисколько не утратило своей пророческой силы за те долгие 93 года, с тех пор как была обнародована «Релігія і церква...». Он пишет так: «Спекулянт, чи на торговлі, чи на промислі, чи на релігії, чи на політиці, хоче мати завжди при найменшім зусиллю якнайбільші зиски; хоче вибитись всіма засобами наверх. Для цього йому потрібна якнайбільша свобода. Релігія і церква, яка своїми обов’язуючими всіх наказами моралі обмежує свободу; релігія, яка не дозволяє свобідно ошукувати, брехати, визискувати, грабити; релігія, яка наказує слухати авторитетів і задержувати свої егоїстичні зажерливі інстинкти; релігія, яка проповідує найбільше зусилля в боротьбі зі злом і кличе до жертви та посвяти до цілої громади, — не може бути приємною такого типу організаторам державного життя і тому вони всіма силами стараються її вплив обмежити, державне громадське життя з-під її контролюючого і обмежуючого впливу увільнити і зробити з неї, до нічого таких державних політиків не зобов’язуюче, приватне підприємство».

Действительно пророческие, мудрые слова! Слова человека, знавшего человеческую природу, которая настойчиво требует контроля и добровольного ограничения моральными законами.

Начало, окончание читайте в следующем выпуске страницы «История и Я»

Игорь СЮНДЮКОВ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ

Loading...
comments powered by HyperComments