Надо любой ценой обходить ... широкие, распахнутые двери, а искать истинно большие ворота, над которыми веют неподдельные, неперелицьование флаги нашего духа
Елена Телига, украинская поэтесса, публицист, литературный критик, деятель ОУН

Как (не)нужно строить государство?

Книга Вячеслава Липинского «Україна на переломі» и ее особая актуальность для наших современников
29 марта, 2018 - 14:29
В. ЛИПИНСКИЙ, ПОЛЯК ПО ЭТНИЧЕСКОМУ ПРОИСХОЖДЕНИЮ И УКРАИНЕЦ-ГОСУДАРСТВЕННИК ПО УБЕЖДЕНИЮ, В РОДИТЕЛЬСКОМ ИМЕНИИ В ЗАТУРЦАХ

Он и по сей день удивляет нас многогранностью своего таланта. Не только выдающийся политический и общественный деятель, один из ближайших соратников Гетмана Павла Скоропадского, не только крупнейший в Украине политический мыслитель и историософ первой половины ХХ века (в полной мере это осознается лишь сейчас, в наши дни.), но и талантливый, блестяще подготовленный дипломат, который умел отстаивать украинские государственные интересы даже в крайне неблагоприятных условиях, высшего уровня публицист и, наконец, глубокий, объективный историк, наделенный незаурядным пророческим даром, это все — Вячеслав Липинский (1882—1931), фигура, которая оставила нам в наследство произведения, интеллектуальную ценность и беспристрастную, бескомпромиссную честность которых Украина лишь начинает постигать. Основные открытия на этом пути — впереди, основная работа — в будущем.

Мы сегодня рассмотрим именно работу Липинского-историка, а конкретно — его труд «Україна на переломі. 1657—1659, замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ столітті», украиноязычный вариант которой был окончательно отредактирован, завершен и опубликован автором уже после драматического поражения Украинского государства гетмана Скоропадского и неминуемой в этих условиях эмиграции — а именно в 1920 году в Австрии; второе издание появилось только через 23 года после смерти Липинского, в 1954-м, в Нью-Йоркском украинском издательстве «Булава».

Прежде чем перейти к изложению основополагающих идей труда (мы будем максимально предоставлять слово самому Липинскому, предельно ограничивая собственные комментарии) — несколько вступительных замечаний.

Первое. Уже в подзаголовке четко очерчены предмет и тема исследования: история украинского государственного строительства ХVІІ века (а конкретнее — середина этого великого, кровавого и трагического века, время Хмельниччины, а еще точнее: годы 1657—1659-е, события, предшествовавшие смерти Великого Богдана, и ближайшие 24 месяца после его кончины. Липинский, как всегда, очень точен: действительно, именно это время было для Украины и ее государственности поистине переломным, решающим!). А поскольку этот выдающийся историк очень тонко чувствовал связь эпох и понимал, что уроки достижений и поражений ХVІІ века украинцы не имеют права забывать и в веке ХХ, потому что эти уроки наглядно показывают, как (не) нужно строить государство — то фундаментальная монография Липинского буквально пронизана современностью (и ХVІІ век, и период Гетманата, и ХХІ век).

И, наконец, об очень непростой, во многом драматичной творческой истории книги. Сам автор рассказывает об этом так: «Оця історична студія вперше була надрукована польською мовою, присвячена пам’яті Володимира Антоновича, Пауліна Свєнціцького і Тадея Рильського (отца выдающегося поэта. — И.С.) і видана під моєю редакцією в 1912 р. гуртком українців, що по походженню своєму належали до правобічної української шляхецької верстви. Ту правобічну шляхецьку верству в часах нашої національної руїни прозвано «польською», за її — тією руїною викликану — участь у польськім державним житті і за придбані нею, під час польського періоду її історичного існування, ознаки польсько-державної цивілізації».

И дальше Вячеслав Липинский делает огромного веса, без преувеличения, мировоззренческое признание: «за весь час моєї громадської української праці я стояв на грунті своєї приналежності до тієї шляхецької верстви, хоч і спольщеної зверху, але по суті такої ж української, як українською була в ті часи взагалі вся наша малосвідома, й тільки тепер витворююча в собі новочасні форми національного життя, сорокаміліонна нація. Я думав і думаю, що тільки участь тієї рідної мені верстви в новочаснім українськім національнім життю, тільки відродження традиційного духового зв’язку зі своєю «землею» — дасть їй нову моральну силу та енергію та спасе її від розкладу і загибелі».

Свою тогдашнюю позицию автор объясняет развернуто и обстоятельно: «Надрукувати ту студію в 1912 році польською, а не українською літературною мовою я вважав тим більш доцільним, що тоді вся так звана «свідома» частина української нації (за виїмком одиниць і «Галичан»), вживаючи української літературної мови, стояла на грунті автономізму в межах Російської Держави і до всяких заходів, зв’язаних з питанням власної української державності, ставилась або дуже вороже, або з великим підозрінням, або ж, в найкращому разі, абсолютно байдуже... Мої історичні праці, друковані по-польські, в котрих... аналізувались наші державні (а не тільки культурно-національні) змагання — не діждались і по сей день перекладу на українську літературну мову. Роблю се сьогодні (в 1920 г. — И.С.) сам, думаючи, що може тепер, після відродження Української Держави, наше громадянство почне цікавитись зв*язаними з практикою державного будівництва теоретичними питаннями й, може, захоче воно пізнати той досвід, котрий в тяжкій боротьбі й трагічних помилках здобули та оставили нам наші предки». Вот четкая авторская формулировка содержания и задачи труда!

И, наконец, посвящение, которое даже сегодня непросто читать безразлично: «Дорогій пам’яті Вірного Друга й Доброго Сусіди, Співробітника в сільській праці хліборобській і громадській, — Селянина Левка Зануди, який за весь час війни беріг у мою відсутність мою хату та в ній оту мою бібліотеку і який за те, що хотів зберегти їх і під час російської революції, був убитий злими і темними людьми — присвячую мою працю... Бо вся моя бібліотека й рукописи згоріли під час погрому разом з хатою в моїм хуторі — Русалівських Чагарях на Уманщині...».

***

А теперь — собственно к самой студии Липинского. Ее концепцию сжато сформулировал сам историк, когда указывал, что создавал более «ширшу «Історію України, яку я почав писати перед війною (и большая часть которой погибла во время погрома, о котором пишет автор. — И.С.), по схемі , дещо відмінній від прийнятої досі нашою історіографією — з більшою увагою не до сентиментально-опозіційних та безрозумно-деструктивних, а до мужніх та організаційних проявів історичного життя нашої нації». Ось тут — ключ до розуміння «України на переломі». И — четкий посыл выдающегося украинца: «Найважливіша з тих епох нашої історії, коли предки наші над будуванням власної історії працювали — се Хмельниччина. Її науковому дослідженню й присвячено сю книгу». При этом Липинский четко понимает: «Історик, який студіює уважно часи, найбільше в нашій історії героїчні, як по своїм потугам, так і по своїм замислам і індивідуальній вартості людей, котрі ті замисли в життя переводили — часи повстання України під проводом Богдана Хмельницького — мусить поставити собі питання: хто були й звідки брались помічники Великого Гетьмана і в який спосіб зумів він, досі єдиний, запрягти всю велику, перед тим роз’єднань, здеморалізовану, розбиту націю українську до спільної праці національної (не этот ли лозунг мог бы быть спрасительным и для современной Украины?— И.С.), до будови власної держави? Історичні сліди, котрі нам у формі писаних документів ті часи залишили, й навіть та їх частина, яка досі науці відома, дають на це питання досить ясну й вичерпну відповідь. Два таких документи — з огляду на їх історичну вагу — в цілості подаю нижче, з польської мови, в якій вони були писані, на сучасну українську мову переклавши», — пишет Липинский.

Что же это за два документа? Первый из них — это датированная 20 июня 1657 года «Присяга їх милостивих панів шляхти Пінської (современная Белорусь. — И.С.), дана Гетьману Богдану Хмельницькому». Это интереснейший исторический памятник! И не только потому, что сама присяга удостоверяет, насколько мощным было влияние Войска Запорожского и его Гетмана в году 1657-м (но вот «знак беды» — Хмельницкому на тот момент оставалось жить немногим более месяца!), влияние, которое выходило, как видим, за пределы официально признанных государственных границ Гетманщины. Но более того: настоящие два документа учат (нас, в частности, тоже), как нужно крепить и строить государство. Поэтому поговорим об этом подробнее.

Присяга «пінської шляхти» Хмельницкому начинается словами: «Великі війни з двояким бувають для кожної держави допущені наслідком. Або для повнішого і безпечнішого потім, на довгі людські літа, миру — або для остаточного в заїлості і непокірності занапащення та ізкорінення. Дізнало такого допусту на собі й Велике Королівство Литовське, котре, руйноване ріжними військами, ледве оплакалось від остаточного знищення, даючи тим міру своїм гріхам і покутуючи гірко за їх число велике. Особливо в тім загальнім пожарищі покараний був повіт Пінський. Порадившись між собою, щоб запобігти близькій і вже над людьми видимій Божій Карі, через висланих з поміж себе чести достойних людей — обговорили ми з Його Милістю Паном Гетьманом Запорожзьким і всім Військом союз, який, скріпивши присягою, тими словами заключаємо (далі йде перелік прізвищ Маршалку та Урядників Повіту Пінського...)». Самое интересное ниже:

«Обіцюєм, що ніколи не будем думати ані про зраду, ані про розірваннє злуки нашої з Військом Запорожським. Не будем також таємно під*южувати проти нього ніяких сторонніх ворогів, ані входити з ними, на шкоду того Війська, в ніякі порозуміння. Натомість проти всяких його ворогів — хоч би й найближчих нам — ми разом з тим Військом стояти будемо, не вимовляючись близьким родством із ними». І ще: «Віри, як Православної Грецької, так і Римської Католицької, свобод і границь наших обопільних — коли б хто з ворогів на них наступати мав — одностайно з Військом нашим Запорожським ми й нащадки наші боронити будемо».

Были выражены, понятно, и пожелания «пінської шляхти» к Гетману: «Старшинства, уряди й зверхності, як земські, так і військові, з рук Його милості Пана Гетьмана Запорожського одержувати маємо. Одначе ті уряди, які здавна були виборні, так само будуть вільно всією шляхтою Повіту Пінського вибиратись, але затвердження їх по виборі у Його Милості Гетьмана просити будем обов’язані. Так само уряди й власти військові — у Війську, коли того треба, будучи — від його ж самого одержувати маємо і повинні ми ждати приказу чи його самого, чи того, кого він на урядами нашими військовими захоче мати начальником. І нікому, без його відома, самі не можем об’являти війни».

Вот такой была эта присяга, по мнению Липинского, не так Войску Запорожскому, как прежде всего лично Гетману (а присягали в ХVІІ веке наследственным монархам!). Для историка это блестящий пример конструктивного, кропотливого труда по строительству государства. Это подтверждает и ответ Хмельницкого от 28 июня 1657 года (27 июля его не станет.): «Предвічна мудрість, сама вказуючи шляхи суспільного життя, заборонила роблячим добро відплачувати злом, а приятелів серцем установила приймати приятельським, бо то не є річ гідна — відповідати на рибу гадюкою, на хліб — камінням й за добрі вчинки віддавати зло». Поэтому, пишет уже смертельно больной Гетман, «і Ми, від давніх не одступаючи звичаїв, Послів од Повіту Пінського, для ствердження вічного союзу присланих, по приятельськи і вдячно прийняли та установили обов’язки і умови, до того союзу належні, сумлінням своїм твердо їх забезпечуючи» (мудрые слова, как сравнишь это с современными «договорняками», где только и мечтают, чтобы обмануть партнера. — И.С.).

Конечно, Гетман гарантировал послам из Пинска: все «вольности», надлежащие права и привилегии, — которые при власти Польской были — сохранены будут!» По Липинскому, это разумный компромисс: не отталкивать союзников, сторонников и друзей, а наоборот — приближать их к государству! Кстати, такие гарантии тогда мог давать только суверенный властитель (монарх).

Начало. Окончание читайте в следующем выпуске страницы «История и Я»

Игорь СЮНДЮКОВ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ

Loading...
comments powered by HyperComments