Прямостояння. В зоні і поза зоною...

«Велика і мала зона» — так умовно ділили політичні в’язні Радянського Союзу простір навкруги. Казали: у «малій зоні» вижити важче, але дихати легше. Все, що діялося довкола зрозуміле: ось грати, ось друг, ось ворог, там далеко за гратами — рідні. І щодня є — робота, страждання, можливості вмерти і вміння вижити. «Мала зона» — це радянські концтабори. «Всі ми тут були вільніші тих, хто лишився там», — писав політв’язень Семен Глузман.

«Великою зоною» був Радянський Союз. Його громадяни також «сиділи» — виїхати за кордон могли одиниці, країна охоплена терором влади і страхом кожної людини перейти у «малу зону» або загинути. Найважче — тоталітарна система ламала і калічила людей, фізично і морально. Ти не знав хто тобі твій сусід чи колега по роботі — знайомий, друг чи ворог, бо він міг бути другом у спілкуванні і ворогом у шпигуванні за тобою. Міг бути, а міг і не бути. І оця невпевненість у всьому і всіх довкола, сковувала страхом, привчала до обережності, брехні — у діях, словах, думках. Цією гнітючою атмосферою «велика зона» ув’язнювала мільйони людей, десятки народів понад 70 років.

Для багатьох, чиї найкращі молоді роки пройшли в цьому суспільстві, така атмосфера стала не просто звичною, а рідною і нормальною. Це пристосування у майбутньому дало важкі наслідки — покоління виховане на толерації тоталітарного насильства, здатне народжувати і виховати собі подібних, навіть в умовах волі та демократії. Тому незалежність для багатьох прихильників «великої зони» є трагедією. Вони не вміють жити в умовах волі, де треба нести відповідальність за свої дії, а навчатися новому не бажають і не бачать сенсу, бо звикли неволю «зони» вважати волею, а волю поза зоною не розуміють.

Перехід з «малої» у «велику» був нестерпно важким для адаптації. Якщо в концтаборі могли застрелити чи забити, то це було відомо всім. У «великій зоні» могли цькувати від незнайомих людей до газет (і дехто не витримував — чинив самогубство), а могли вбити у звичайній автокатастрофі чи ножем у підворітні — і все це офіційно «виглядало» прикрою випадковістю.

СОЛОВЕЦЬКИЙ КРЕМЛЬ

У «малу зону» попадали найкращі з тих, кому пощастило уникнути розстрілу. Йдеться про засуджених за політичні переконання. Тих, хто не вмів гнутися й пристосовуватися у системі тоталітаризму. Тих, чиє прямостояння — патріотизм і почуття власної гідності. Це прямостояння ставило їх на межу життя і смерті в зоні й поза зоною. І зрештою ця позиція рятувала і перемагала смерть. Виживали найсильніші духом, показуючи приклади прямостояння іншим.

Радянські концентраційні табори були першими у Європі. Сюди влада ізольовувала своїх політичних супротивників. «Необхідно організувати посилену охорону з добірно надійних людей, провести нещадний масовий терор проти куркулів, попів і білогвардійців; сумнівних помістити в концентраційний табір поза містом», — наказував 9 серпня 1918 р. Володимир Ульянов-Ленін А 5 вересня 1918 р. раднарком РРФСР прийняв постанову «Про червоний терор», яка узаконила появу нових каральних установ. У 1920 р. за вказівкою В. Леніна утворюють нові концентраційні табори для заарештованих за «контрреволюційні злочини». Документи декрет ВЦВК від 15 квітня 1919 р. і постанова ВЦВК від 17 травня 1919 р. «Про табори примусових робіт» закріпили узаконення нових місць ув’язнення.

БУДІВНИЦТВО НІКЕЛЕВОГО КОМБІНАТУ В'ЯЗНЯМИ, БАРАКИ ВИДНО

СОЛОВКИ І САНДАРМОХ

Восени 1923 р. в СРСР налічувалося 315 таборів. Найбільш відомим серед них, якого вважають першим концтабором для політичних в’язнів, заарештованих і засуджених радянськими органами державної безпеки, став Соловецький табір особливого призначення (СЛОН).

Соловецький монастир (Архангельська область Російської федерації) із XVI ст. — давнє місце ув’язнення політичних опонентів. Із 1775 р. тут 25 років відсидів останній кошовий Запорозької Січі Петро Калнишевський. Після звільнення він два роки жив при монастирі й помер у віці 112 років. Похований на старому монастирському цвинтарі.

У 1923 р. більшовики створили управління Соловецького табору особливого призначення (рос. СЛОН — соловецкие лагеря особого назначения). Серед перших в’язнів — українські селяни, які виступили проти колективізації, діячі Української Революції, повстанці та отамани, духовенство.

Більшовицький терор в Україні наповнив табір на Соловках інтелігенцією. Навесні 1930 р. в Харківському оперному театрі відбувся суд над вигаданою підпільною диверсійною Спілкою визволення України: 45 інтелектуалів засудили як її учасників. Будинок «Слово» у Харкові назвали «будинком попереднього ув’язнення». Тоді 40 із 66 його мешканців репресовано. 8 грудня 1934 р. «чорний ворон» забрав з дому письменника Валер’яна Підмогильного і ще 13 колег. Щодо них сфабрикували справу про створення терористичної організації. Тортурами вибивали «зізнання». Усіх на 10 років відправили на Соловки.

ВАЛЕР`ЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ, 1932 Р_К. ЦЕНРАЛЬНИЙ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ-МУЗЕЙ ЛІТЕРАТУРИ І МИСТЕЦТВА УКРАЇНИ

Три роки в ізольованій камері на Соловках провів Валер’ян Підмогильний — один із перших в Європі провісників екзистенціалізму. Письменниця Оксана Забужко стверджує, що він випередив французьких класиків Жана-Поля Сартра й Альбера Камю на 20-30 років. Інтелектуальна проза Валер’яна Підмогильного глибоко філософська, у ній скепсис щодо більшовицьких цінностей. Роман «Місто» викликав бурю емоцій в українському суспільстві, росіяни ж затаврували твір.

ЛЕСЬ КУРБАС. МИСТЕЦЬКИЙ КЕРІВНИК МОЛОДОГО ТЕАТРУ. 1918 Р.

Навіть в ув’язненні видатний український режисер Лесь Курбас створив театр. У 1936 році у таборі Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежій горі відбулася вистава «Інтервенцію» Л. Славіна. З переведенням Курбаса у табір суворішого режиму на Вянь-Губі — відбулися вистави «Смерть Тарєлкіна» Сухово-Кобиліна, оперета-фарс «Адвокат Патлен». Пізніше разом із драматургом М. Ірчаном, чеським композитором Урбаником репетирував сатиричну оперету-вар’єте «Сон на Вянь-Губі», де Курбас грав міма-музиканта, якого постійно дратують, якому заважають грати, відбирають інструмент, заломлюють руки, але він вперто й настирливо продовжує творити. Цю виставу заборонили до показу. А Ірчана, Урбаника й Курбаса перевели на Соловки. Там Лесь Курбас також організував свій театр — Кремлівський.

РОДИНА КРУШЕЛЬНИЦЬКИХ

Там же на Соловках сидів Антін Крушельницький — письменник, педагог, діяч Української революції. У 1934 р. заарештований за сфабрикованим звинуваченням у тероризмі та засуджений до 10 років ув’язнення, які відбував на соловецькому острові Мала Муксальма.

Уся сім’я Крушельницьких була репресована. В Україні доживала вік лише вбита горем мати. Син Тарас — письменник, перекладач, член Пласту та ОУН. Син Іван — поет, драматург, графік. Обоє заарештовані та розстріляні у грудні 1934 р. Син Богдан — економіст, педагог. У 1935 р. засуджений на 5 років ув’язнення, яке відбував на соловецькому острові Велика Муксальма. Син Остап — дослідник кіно, журналіст. Заарештований у 1934 р., ув’язнений був на соловецькому острові Анзер. Донька Володимира — лікарка-дерматолог, публіцистка і перекладачка. Заарештована 12 грудня 1934                р., засуджена на 5 років ув’язнення. Працювала на будівництві Біломорканалу, а потім лікувала в’язнів у лікарні на Соловках. Удруге засуджена 9 жовтня 1937 р., а в листопаді розстріляна у Сандармоху.

«Необхідні такі табори, як Соловки», — нахвалював  журналі «Наші досягнення» радянський письменник Максим Горький. У червні 1929 р. він побував на Соловках і будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. Чекісти показували йому концтабір як санаторій, де ворогів «успішно перевиховують». Письменнику дозволили поспілкуватися із в’язнями, він вислухав багато скарг і обіцяв допомогти, але не зробив нічого. За «перевихованням» приховували каторжну працю, нелюдські тортури й масові розстріли.

МАТИ З ДІТЬМИ НА БІЛОМОРКАНАЛІ

Соловецькі в’язні ручною працею побудували Біломорсько-Балтійський канал (протяжність 227 км, 121 гідроспоруда, 19 шлюзів, 13 гребель, 41 дамба, 13 водоспусків). Він поєднав Біле море з Онезьким озером, скоротивши шлях від Архангельська до Ленінграда (Санкт-Петербурга) у чотири рази. Працювали 126 тисяч осіб, з них — 115 тисяч в’язнів ГУЛАГу. Загинули десятки тисяч людей. На офіційному відкритті 2 серпня 1933 р. Сталін оцінив канал як замалий. Запланована добудова не відбулася, хоч нових в’язнів-робітників чекісти заарештували ще більше.

Першим головним інженером будівництва Біломорканалу був уродженець м. Ромни на Полтавщині Анатолій Оксамитний (1884-1931). Професор А.Оксамитний працював викладачем у Петрограді (нині — Санкт-Петербург), у 1918-1919 рр. був начальником техвідділу управління роботи по шлюзуванню порожистої частини р.Дніпро у Катеринославі. Опублікував низку друкованих наукових праць.

Спорудженням Біломорканалу займався недовго. За сфабрикованою справу про шкідництво 2 жовтня 1930 р. у Москві А.Оксамитного  заарештували, а згодом розстріляли. На момент арешту у Петербурзі проживала сім’я Оксамитного — дружина, мама і дві доньки. Їхня доля невідома. За висновком прокуратури Ростовської області від 22 березня 2002 р. Анатолія Оксамитного реабілітували.

У 1937 р. Соловецький концтабір став тюрмою — СТОН (рос. — «Соловецкая тюрьма особого назначения»). У багатьох політв’язнів добігав кінця строк ув’язнення. Замість звільнення їх розстріляли. 1111 в’язнів Соловецької тюрми вбили 27 жовтня — 4 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох. Капітан держбезпеки Матвєєв особисто (іноді за допомогою помічника Алафера) розстрілював їх з револьвера. З 27 жовтня по 4 листопада щодня вбивав по 200-250 осіб.

Серед них — письменники Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Олекса Влизько, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Марко Вороний, Михайло Яловий, Микола Зеров, творець театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, історики Матвій Яворський, Сергій Грушевський та інші. Українське Розстріляне відродження — так згодом назвали епоху цих діячів культури. Але навіть цей обірваний кулями Сандармоху короткий спалах їх діяльності визначив вектор розвитку української культури на століття вперед.

Лише через шість десятиліть таємне місце поховання в Сандармоху знайшли Юрій Дмитрієв, Веніамін Іофе та Ірина Фліге.  27 жовтня 1997 р. в урочищі розстріляним українцям поставили дерев’яний хрест. Символічно, що його з України привіз в’язень радянських концтаборів, письменник і філософ Євген Сверстюк. У 2005 р. на цьому місці спорудили пам’ятник — Козацький хрест із написом «Убієнним синам України». Історика Юрія Дмитрієва за оприлюднення секретів КГБ в нинішній Росії переслідують і тримають в ув’язненні.

Початок. Продовження читайте в наступних номерах газети «День»