Без своей собственной национальной аристократии, без такого меньшинства, которое была бы активное, сильное и авторитетное, чтобы организовать пассивное большинство нации внутри и тем защитить ее от всяких вражеских набегов извне, не может быть нации.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, теоретик українського консерватизму

Чужая война на наших экранах

Как не допустить появления «распятых мальчиков» в украинских медиа
9 октября, 2020 - 11:50

Азербайджансько-вірменський конфлікт став жорстким випробуванням рівня української, ба навіть всієї міжнародної журналістики. Не об’єктивні, істеричні сюжети вітчизняних медіа, які з’являлися в перші дні поновлення бойових дій в Нагірному Карабасі дуже вразили в неприємному сенсі цього слова.

Панічний репортаж з Єревану про страждання вірмен на одному з українських телеканалів.

Ура-патріотичний сюжет з азербайджанського боку на іншому.

Лякаюче відео обстрілів лише однієї сторони, яке «запостило» безліч Інтернет-видань.

Ці, а також багато інших прикладів довели — українська журналістика не дуже впоралася із несподіваним викликом — необхідності висвітлювати чужу війну.

ВИПРОБОВУВАННЯ ДЛЯ МЕДІА

Можливо, слово «чужа» занадто болюче — але технологічно це дійсно саме ця «не твоя війна», про яку співав відомий політик-співак та висвітлювати яку нас і вчили всі останні шість із половиною років всі західні грантодавці та міжнародні журналістські спільноти.

Після перших днів війни в Нагорному Карабасі українські журналісти та — головним чином — редактори впоралися із шоком і тепер інформаційне поле загалом виглядає трохи більш виваженим. Але тем не менш, хотілося б нагадати про ключові підходи до висвітлення конфліктів, завдяки яким і аудиторія зможе про щось дізнатися, а не лише поплакати чи налякатися, і стандарти журналістики буде дотримано.

Перше і головне правило для підготовки об’єктивних та інформативних репортажів про війну — геть емоції. Зрозумілою є необхідність бути рейтинговим медіа, яке стосується всіх без виключення ЗМІ України — окрім Суспільного. Тому емоції, і навіть спекуляції на воєнній тематиці будуть, їх не уникнути. Але емоційними можуть і мають бути факти самі по собі  — але не їхнє викладення чи подача, або — тим більш        — стан репортера, який про це розповідає. Сюжети із надмірно емоційними коментарями в наш час розцінюються як маніпуляція, заангажованість або непрофесійність репортера та редактора. До того ж емоції дуже сприяють розповсюдженню фейків — коли «виключається раціо» і у репортера, і у редактора, можна очікувати появи в сюжетах чого завгодно, аж до «розп’ятих хлопчиків в трусиках». Бо фейки з’являються не лише там, де працюють непрофесійні журналісти, які нічого не знають про фактчекінг, але і там, де журналісти починають дуже емоційно сприймати події і дозволяють пропагандистам собою маніпулювати.

Друге. Для того, щоб репортажам вірили, щоб вони сприймалися як незаангажовані  — не можна демонструвати аудиторії свої симпатії чи осуд жодній зі сторін. Інакше матеріал перетворюється на агітацію за якусь одну сторону, і це вже не журналістика.

Я написала гігабайти текстів, доказуючи на право журналістів на власну громадянську позицію в протистоянні із Росією — але на те вона і громадянська позиція, що йдеться, по суті, про його громадянство, про рідну для нього країну.

Війна між іншими державами, незважаючи на всю можливу зацікавленість України в тому чи іншому результаті протистояння, це все ж таки не наша війна. Тому для об’єктивного висвітлення азербайджансько-вірменського конфлікту можна і треба застосовувати всі ці набридлі настанови міжнародної медіаспільноти про стандарти, невикористання мови ненависті та толерантність.

Третє. Вимога про обов’язкове представлення двох протилежних, але достовірних, або хоча б офіційних точок зору є обов’язковою саме для матеріалів про війни. Інакше звинувачень в роботі на одну зі сторін не уникнути. (Ще раз треба зазначити — йдеться саме про війні в інших країнах).

Трансляція навіть сенсаційних відомостей, але очевидно вигідних однієї зі сторін, без одночасної позиції іншої сторони, є однозначним порушенням стандартів. Але головне, що такі повідомлення однозначно шкодять об’єктивності висвітлення конфлікту.

Це загальні правила, які дозволяють готувати інформаційно насичені, професійні матеріали, не поринаючи в емоційну безодню жахів війни та не стаючи провідниками пропаганди однієї зі сторін.

ЧУЖА ВІЙНА

Ці правила висвітлення конфліктів не взяті із підручників. Це — висновки та резюме досвіду, який я набула, намагаюсь писати об’єктивно про війну в своєму рідному місті. Це «сухій залишок» після величезної кількості статей та навіть книги, написаних про Балканські війни. Спокій, холодна голова та намагання розповісти своїм читачам правду, а не заразити їх панікою чи, ще гірше, чиєюсь пропагандою — ось такий секрет якісних текстів про війну.

Але в той же час, виконання цих правил не має перетворити журналістів на бездушних та бездумних ретрансляторів «дистильованих» картинок та текстів. Позиція та розуміння загального контексту, своєрідні фільтри, мають бути присутніми навіть в найбільш об’єктивному матеріалі.

Азербайджано-вірменьский конфлікт в цьому плані має два заздалегідь визначених «фільтра».

Перший — на якому наголошують всі провідні світові медіа — це гуманістичний. Журналісти, за сутністю своєї професії, апріорі мають бути за мирне вирішення будь-яких конфліктів, за якомога скоріше припинення бойових дій. Це така медійна максима. Тому так, якщо йдеться про страждання мирного населення, ЗМІ мають про це повідомляти світу. І так, це завжди буде емоційно.

Але цю тему (і ми знаємо це по конфлікту на Сході України) дуже часто намагаються використовувати пропагандисти — чи для того, щоб вплинути на протилежну сторону, чи для привертання уваги світового співтовариства. Тому раціо навіть для висвітлення теми про мирних мешканців на війні є необхідною умовою для попередження появи чергових «розп’ятих хлопчиків».

Другий «фільтр» — це міжнародне право. Якщо для гуманістичного підходу, за великим рахунком, все рівно, хто має право на ту чи іншу територію, для правового, чи політичного           — ні. Є таке поняття — «справедлива війна». Воно, насправді, дуже жорстке і безжальне, але таке життя в світі, де є кордони та зброя.

Українські журналісти, які живуть в країні, частина якої є окупованою, мають розуміти і такий політико-правовий підхід. Принаймні, про нього треба пам’ятати під час підготовки сюжетів про Нагірний Карабах. Бо війна то, звісно чужа, але ж наслідки цього протистояння неодмінно вплинуть і на нашу війну із Росією.

Наталя ІЩЕНКО
Газета: 
Рубрика: 




НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ