Три страшные враги украинского возрождения - Москва, украинский провинциализм и комплекс Кочубеевщины.
Юрий Шевелев, украинский языковед, историк литературы

100 книжок за 10 років

Таку амбітну мету поставили перед собою автори проєкту «Моя Вінниччина», в межах якого вийшло вже понад 60 видань про історію міст, селищ та сіл
9 октября, 2020 - 11:20
Перший із трьох рекордів був встановлений у 2015 році. «Тоді я отримав диплом Книги рекордів України за чотири томи про своє рідне село Борівку. Зараз готую до друку 5 том. Загалом це понад дві тисячі сторінок і це безпрецедентний випадок, бо досі ніхто стільки про жодне село не писав...» — розповідає автор проєкту Вадим Вітковський

Ще за радянської України майже в кожній бібліотеці можна було зустріти академічне багатотомне видання «Історія міст і сіл Української РСР». Та назвати його історико-краєзнавчим, пізнавальним і цікавим складно, бо містять книжки здебільшого скупі статейки, комуністично заангажовані в коментарях, а чимало малих сіл узагалі не потрапили в академічний реєстр. За роки незалежності ідеї поновити «Історію...» час від часу виринала, але руки в держави до реалізації цієї ідеї так і не дійшли.

На Вінниччині цю прогалину спробували заповнити по-своєму і створили справді народну серію видань про історію міст, селищ та сіл рідного краю під назвою «Моя Вінниччина». Унікальність проєкту в тому, що кожна книжка відображає долі багатьох поколінь подолян та відтворює захопливі реальні сюжети, які залишилися поза межами історичних підручників. Крім того, публікуються видання за кошти обласного бюджету. Подібної ініціативи в Україні годі й шукати, каже автор проєкту, вінницький письменник Вадим ВІТКОВСЬКИЙ. За його словами, нині в межах ініціативи світ побачили вже понад 60 видань. Але попереду ще багато роботи. Адже на Вінниччині більш ніж 1250 населених пунктів. Кожен заслуговує на свій літопис, бо село без історії, як людина без паспорта.

«Розпочалося все з того, що 2012 року я вирішив написати і видати за кошти спонсорів історію свого рідного села Борівка Чернівецького району, — розповідає Вадим Вітковський. — Відверто, я вважав себе знавцем історії свого села, бо ще з 8 класу збирав спогади старожилів, описував події, підшивав газетні вирізки про Борівку. Тобто весь матеріал у мене був, я його опрацював, літературно оформив і вийшов величезний том, який називався «Повій вітре, або Тіні незабутих предків».

Після успішної презентації мене запросив на зустріч тодішній заступник голови Вінницької обласної ради Степан Нешик і попросив допомогти і йому написати історію рідного села Плоске, що в Мурованокуриловецькому районі. Свого часу в селі мешкало 3,5 тисячі мешканців, а нині залишилося менше ніж 400. Це був край, який дав Україні кількох кавалерів ордена Леніна, відому поетесу Ганну Чубач і просто хороших, чесних і порядних трударів, які поколіннями працювали на благо України. Таких, як Плоске — зникаючих сіл — на Вінниччині дуже багато. Щоб зберегти їхню історію було вирішено започаткувати серію «Село і люди». Книжки видавали за спонсорські кошти, по кілька в рік».

ЗБЕРЕГТИ НАРОДНЕ НАДБАННЯ І ЗАФІКСУВАТИ ДЛЯ МАЙБУТНІХ ПОКОЛІНЬ

Проводячи презентації по селах і селищах, ініціатори бачили, що інтерес до таких книжок-історій зростав із року в рік. Місцеві громади й собі почали збирати відомості про свої населені пункти. Шукали спонсорської підтримки серед депутатів, місцевого бізнесу. Однак механізму, як наростити видавництво, не було. Ситуація досягла свого піку 2018 року. Тоді над журналом «Вінницький край», чиї автори займалися упорядкуванням книжок, завис дамоклів меч. Треба було шукати вихід: як книговидавництво наростити і журнал вберегти. По допомогу звернулися до депутатів Вінницької облради. І ті затвердили  доцільність не лише фінансування друку таких книжок, а й створення обласної комунальної установи «Видавничий Дім «Моя Вінниччина». Відповідно книжкову краєзнавчо-історичну серію так і назвали — «Моя Вінниччина». Очолив установу Вадим Вітковський, її головним редактором став письменник і публіцист Михайло Каменюк.

«Головний аргумент, який подіяв 100% на депутатів, полягав у тім, що з відходом у небуття малих сіл, хуторів, зникає чи бездумно знищується безліч безцінних документів, фото, артефактів, раритетів етнокультури. Наше завдання зберегти все це народне надбання, зафіксувати для майбутніх поколінь. Це свого роду і є депутатська робота на окрузі. Тому обранці практично від усіх фракцій підтримали нашу ініціативу, а ми отримали фінансування в розмірі 300 тисяч щорічно на видавничу діяльність, — продовжує Вадим Вітковський. — Так, з 2018 року всі книжки про історію вінницьких сіл, селищ і містечок виходять бюджетним коштом. Видаємо як мінімум по 10 книжок щороку. Формат А-4, тираж — 200—300 примірників. 100 із них безплатно передається територіальній сільській громаді, 60 примірників, як гонорар, отримує автор, решта — розсилається бібліотекам області, передається навчальним закладам. Цей рік у нас рекордний, плануємо видати 20 книжок. Маємо в шухлядах напрацювання і на наступний, тільки б фінансування залишилося».

НАРОДНИЙ ПРОЄКТ І ТРИ НАЦІОНАЛЬНІ РЕКОРДИ

За роки реалізації проєкту світ побачило вже понад 60 книжок серії. Видавнича ініціатива підняла величезну хвилю підтримки та надісланих рукописів. Як з’ясувалося, майже кожне вінницьке село мало й має своїх літописців, людей, які жили та живуть патріотичним краєзнавством, фольклором, етнографією, вели щоденникові записи (іноді знаходять такі ще з ХІХ століття), писали рукописні історії своїх населених пунктів. Це педагоги, інтелігенти, журналісти й письменники, які працюють у різних місцях нашої держави, а то й за кордоном, але не забувають про свою малу батьківщину. Авторами стають і люди інших, негуманітарних професій. Кожне видання, — а це великоформатні, багатоілюстровані книги, іноді об’ємом до 400 і навіть 600 сторінок, обов’язково презентується насамперед у селі, про яке йдеться. Для місцевої громади — це справжня подія, яка часом «переростає» в національний рекорд.

«От зовсім нещодавно книжка про історію села Закриниччя, яке входить до Човновицької ОТГ Оратівського району, стала рекордсменкою. Видання занесли до Книги рекордів України через те, що вперше в Україні видана книжка-історія зникаючого села Закриниччя, яка передана в кожну хату. Річ у тім, що в Закриниччі розташовано лише пів сотні будинків, а мешкає майже 70 людей. Відтак кожне обійстя отримало в подарунок від авторів книжку про історію свого села, яка вийшла черговим томом у народній серії «Моя Вінниччина. Про це, доречі, писала ваша газета «День» https://day.kyiv.ua/uk/news/300920-na-vinnychchyni-knyga-pro-malenke-sel... — відзначає Вадим Вітковський. — Авторами книжки-історії Закриниччя стали уроженці цього села — київський підприємець Олександр Татарчук, краєзнавці Надія Бойченко та Жанна Тарнавська. Вони зібрали багату історію маленького села й описали її в книжці, яка, як і всі інші томи серії «Моя Вінниччини», вийшла в світ коштом обласного бюджету. Дипломи про занесення в Книгу рекордів України отримали автори, редактори та всі причетні до цієї ініціативи. Для села це була неабияка подія.

А перший рекорд був встановлений 2015 року. Тоді я отримав диплом Книги рекордів України за чотири томи про своє рідне село Борівку. Зараз готую до друку 5 том. Загалом це понад дві тисячі сторінок і це безпрецедентний випадок, бо досі ніхто скільки про жодне село не писав... У 2017 році був другий рекорд. Його отримала Вінницька обласна рада, як єдиний в Україні депутатський корпус, який видає книжки бюджетним коштом... Сьогодні проєкт уже досить відомий як на Вінниччині, так і за її межами. Часом приїздять колеги з інших областей, цікавляться, як нам це вдалося, але поставити все це на «колеса» в своїх регіонах не можуть».

ІСТОРІЯ МІСТ І СІЛ ЯК НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ

Нині на Вінниччині триває справжній народний рух створення історій міст, сіл та хуторів, не лише успішних, а й тих, які зникають. До прикладу, в черзі на друк книжка про чотири села в Хмільницькому районі. Кожне на межі зникнення, а в одному селі зареєстрована єдина мешканка — бабуся Марія. Хоча історія кожного з цих сіл вражає своєю величчю, людськими долями і цікавими сюжетами. До слова, книжки, які виходять у серії «Моя Вінниччина», зовсім не художні, а історико-краєзнавчі з реальними подіями, фактажем і прізвищами людей. Тобто це свого роду народна документалістика, на яку мала б звернути увагу держава. Та поки з її боку жодної реакції... Стукати в двері вищих кабінетів зібралися вінницькі письменники. Вже незабаром вони готуються презентувати проєкт «Моя Вінниччина» в стінах Верховної Ради, щоб привернути увагу до цієї справи. Адже щороку в Україні зникає в середньому 12 сіл. Крім того, рада обласної організації висунула проєкт на здобуття Національної премії ім.Т.Шевченка в галузі публіцистики.

...Історію міст та сіл України як національну ідею нещодавно запропонував просувати український видавець, педагог, доктор політичних наук Юрій БОНДАР. Він опублікував у Facebook схвальний відгук про унікальний проєкт «Моя Вінниччина», який немає аналогів в Україні. Вказав на те, що такі проєкти мали б бути підтримані на рівні держави в форматі «Української книги» і мусили б об’єднати творчі спілки, заклади освіти, центральні й місцеві музеї та архіви. Це не лише увічнило б детальну історію українців, а й дало б змогу задіяти письменників, журналістів, інших «вільних» фахівців, які потребували підтримки, забезпечило б роботою державні видавництва та поліграфічні підприємства, які так само потерпали, та й нині потерпають. Такий проєкт сприяв би виживанню видавничої галузі, проте виконував би також й іншу, можливо, важливішу, місію. Він об’єднав би всю Україну в одному загальнодержавному проєкті, в основі якого спільна історія і спільна праця, те, що і творить власне націю.

«Та поки держава думає, справжні подвижники книжково-історичної справи не чекають погоди в мінливому світі. Я захоплений діяльністю вінницьких колег і насамперед мого товариша та однокурсника Вадима Вітковського. Ось уже кілька років він та його однодумці за сприяння представницької влади Вінниччини реалізовують на Поділлі, — пише Юрій Бондар. — Така діяльність потребує, якщо вже й не державної підтримки (хоча вона її, поза сумнівом, потребує і заслуговує), то принаймні поціновування. Формою такої уваги міг би стати всеукраїнський конкурс, під егідою, скажімо, Держтелерадіо України, на найкраще краєзнавче видання про історію населених пунктів України. А там, дивись, і до національного книжкового проєкту «Моя Україна» дійде. На назву не претендую, вона, як ведеться у видавничих планах, — умовна».

Олеся ШУТКЕВИЧ, «День», Вінниця, фото авторки
Газета: 
Рубрика: 




НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ