... От того, сколько кирпичиков враждебной стены пробьем лезвиями и пулями, зависит итог борьбы.
Юрий Горлис-Горский, украинский военный и общественный деятель, писатель

Учитель мудрости

Выдающемуся украинскому философу Сергею Борисовичу Крымскому сегодня исполнилось бы 90 лет
2 июня, 2020 - 09:32
ФОТО АНАТОЛИЯ МЕДЗИКА

Что такое философия, это «любовь к мудрости»? Чтобы понять суть этой великой науки о таинственном устройстве бытия, конечно, следует читать Канта и Паскаля, Аристотеля и Конфуция, Гегеля и Декарта. Но этого еще недостаточно. Надо, чтобы среди наших современников недалеко от нас находился живой, реальный человек, который был бы вдохновенным, проницательным учителем мудрости. Доносил бы до людей, часто пленников собственного эгоистического я, вечные уроки столетия.

Таким был блестящий, незабываемый автор «Дня» Сергей Борисович Крымский (02.06.1930-30.06.2010), доктор философских наук, профессор, лауреат Национальной премии Украины имени Тараса Шевченко, не только человек исключительной эрудиции (он был посвящен во все секреты универсального знания), но образец настоящего высокого гуманизма, выдающийся ученый и одновременно великий «человековед». Он понимал миссию философа «как путь человечности и надежды». Именно так назывался его фундаментальный труд, за который Сергей Борисович был удостоен Премии им. Т. Шевченко.

Автор этих строк имел большую честь в течение определенного времени общаться с Сергеем Борисовичем и может засвидетельствовать: это действительно был интеллектуальный праздник. О чем бы ни говорил Философ — о достижениях и угрозах глобализации, или о неосвоенных тайнах Библии, или о современном прочтении Кобзаря, или об «Илиаде» Гомера — всегда чувствовалось, что это малая толика того, что он знает. Но при этом ученый обращался лично к тебе, открывая свой разум и душу, а не в какую-то абстрактную пустоту.

И еще. Этот невероятно интеллигентный человек становился неуступчивым, жестко принципиальным, когда отстаивал незыблемые, базовые истины, без понимания которых не представлял будущего. А главная из них — только приумножение, развитие и воспитание культуры в полном смысле слова сделает Украину сильной. Замены этому быть не может.

Очень интересна история сотрудничества Сергея Борисовича и газеты «День». Несмотря на то, что мы познакомились с выдающимся ученым только в 1999 году, когда за его плечами было около полувека научной деятельности, можно в определенной степени утверждать, что именно «День» открыл С.Б. Крымского для широкого украинского читателя. И очень показательно, что фундаментальная публикация Философа «Эффект высокого неба» стала действительно классической и перепечатывалась практически во всех книгах серии «Библиотека газеты «День». Не менее интересным является творческий путь С.Б. Крымского как ученого — от несколько абстрактных проблем философской логики до гуманистической теории философии во всей ее полноте.

Вечная Вам память, Сергей Борисович! Вы были для нас в «Дне» — и для тысяч, тысяч украинцев истинным Учителем Мудрости.

Игорь СЮНДЮКОВ, «День»


Ефект високого неба

ПРИЄДНАННЯ ДО БОЖЕСТВЕННИХ СМИСЛІВ НАДАЄ РАДІСТЬ БУТТЯ

Смисл книги — всередині книги. А смисл архітектурної споруди залежить від місцевості. Вона «виростає» з певного контексту; треба знати контекст і коли дивитися — вранці, увечері, взимку чи влітку. Я написав статтю про українське бароко. На Україні немає такої барочної споруди, до якої я б не потрапив пішки — на заході чи сході. На підставі таких особистих вражень і написана ця робота. Спочатку треба відчути екстер’єр.

Софія Київська — пам’ятка світового значення. Такого ж значення, як грецький Парфенон і римський Колізей. Справа ось у чому: зазвичай християнські церкви присвячуються або святу (Різдва, Стрітення, Великодня...), або якому-небудь святому (Павлу, Миколаю, Петру...). А такої християнської святої, як Софія, до XV століття не було. Це просто образ мудрості. Рідкісний, особливий випадок, щоб до XV ст. християнська церква називалася ім’ям Софії.

Річ у тім, що можна говорити про певну паралель між афінським Парфеноном і київською Софією. Подібно до того, як афінський Парфенон збудовано на місці історичної битви з персами — київську Софію збудовано на місці історичної битви з печенігами, після якої ці кочівники взагалі зійшли з історичної арени. Літописець пише: «Многие утопиша, многие погибаша, а иные бегают до сих пор неизвестно где...»

Так само як Парфенон присвячений богині мудрості Афіні, київська Софія присвячена Софії, тобто мудрості. Якби ми з вами поставили перед собою таке завдання: дати лаконічне визначення, що ж таке античність, то якою була б відповідь? Це концепція софійності світу.

Античні греки дійшли такої думки — є два типи мудрості. Є мудрість, яка в голові — «Логос»; є мудрість, яка в бутті, в речах — це «Софія». І тому греки дійшли висновку, що світ — це книга. Світ читається, як ми читаємо книгу. У книзі кожний розділовий знак, кожне слово щось значать. Так само й у світі речі мають деякі приховані, божественні смисли і приєднання до цих змістів надає радість буття, радісне мистецтво. І дає, так би мовити, залучення до певної життєвої благодаті. Тому світ — книга... Це поняття виявилося надзвичайно важливим для християнства. Справа в тім, що християнство — це теїстична релігія, тобто Бог у ній не субстанція, і Бог там — не енергія, як у брахманізмі, Бог — особистість, така ж особистість, як кожний із нас. Ця особистість має біографію (Євангеліє), у неї є характер; відомо, що Ісус плакав, але ніколи не сміявся.

Отож, як зв’язати Бога зі світом, якщо він є субстанцією чи енергією? Зрозуміло, можна сказати, що в основі усього — Бог. А як зв’язати зі світом особистість? І тоді згадаємо античну концепцію софійності світу. Світ, згідно з нею, — це текст Бога, це слова Бога. Звідси «спочатку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було — Бог». Таким чином і сам Ісус — це Слово з великої букви, що було на самому початку. І звідси такий особливий піїтет перед знаками навколишнього світу. Скажімо, київський літописець може описувати історичну битву; і в нього ж... «пройшла корова». Те, що пройшла корова, має не менше значення, ніж сама битва! Це знамення, знак чогось, якихось дуже важливих смислів, можливо, божественних смислів.

Чому — тепер нам стане зрозумілим — у Києві виникає храм Софії? Київська Русь, і, відповідно, Київська держава, народилася на березі великого степового океану. Уявіть собі Великий Степ, що починається біля Великої Китайської Стіни — степи Монголії, степи Середньої Азії, степи Прикаспію, степи Уралу, і степами України та Угорщини він закінчується біля Альп. Великий степ, що охоплює два континенти! Цей Степ був етнічним казаном, що весь час «вихлюпував» хвилі навал кочівників.

До речі, цікава деталь: у нас «відкрилася» тема української культури. І як завжди, коли відкривається щось нове (як скажімо, Америку відкрили), туди кинулися авантюристи. Ось і зараз в українську культуру кинулися авантюристи, які пишуть казна-що. Я вже не кажу, що дуже шкідливий вплив справила діаспора, у якої не було серйозних матеріалів. Представники діаспори «наговорили» таке, що сприймається тепер як остання істина. От, скажімо, пишуть: «українська культура — селянська». Та взагалі ніяка культура не може бути селянською! Культура виробляється в містах. І Україна — особливий регіон світу. Тут до середини XVII століття сіл не було як таких. Натиск степу могли витримати тільки укріплені місця — міста. Те, що так називалося (потім, звичайно, виникали села), — це були козачі хутори. А козачий хутір — це не село; у козаків розмовна мова — латинь — у «Тарасі Бульбі» головний герой говорить: «І я Горація латиною читав». Тобто це було зовсім інше середовище, щоправда, дуже цікаве — воїн-селянин, воїн-землероб.

ХРАМ ЯК ГАВАНЬ У СТЕПОВОМУ ОКЕАНІ

Цей Великий Степ, що «давив» на Київську Русь, для киянина, русина, був пітьмою зовнішньою, хаосом. Хаосу треба було протиставити розумну Ойкумену, тобто розумне буття. Такою розумною Ойкуменою могло бути місто, центром якого є Софія. Це — альтернатива хаосу Степу. Причому місто тоді розумілося інакше, ніж ми зараз його сприймаємо. У нас воно має центр і периферичні частини (передмістя). Тоді ж місто було чітко окреслене стінами. За стінами вже було не місто. Самі стіни пов’язувалися зі словом «цнотливість». Тільки після Жанни Д’Арк, дівчини-лицаря, це поняття було перенесене на жінок. А до цього воно відносилося тільки до стін, котрі охороняли мудрість міста. І місто розумілося як суцільний образ, як земна ікона небесного міста — Єрусалима. У літописах воно вживалося в художньому контексті — «І одяглася Русь у білу ризу міст».

Звідси особливе значення і самої ідеї Софії, і самого храму Софії. Звісно, це християнський храм, головний храм Київської Русі. Але одночасно це був і духовний центр. Тут, на другому поверсі, влаштовувалися бенкети; відбувалися дипломатичні прийоми; тут знаходилася перша бібліотека; тобто в цілому — це був храм мудрості, храм Софії. Більше того, подібно до того, як Парфенон (це моя метафора) був транслятором античної традиції в Західну Європу, Київська Софія була транслятором античної традиції в Східну Європу. Звідси й ця симетрія.

Один церковний письменник XV століття написав про православні храми так: «Тихі гавані безкрайніх степових просторів з їхніми нерозв’язними проблемами». Храм як гавань у степовому океані!

Тут, коли ми дивимось із зовнішньої сторони на храм Софії, усе читається як текст, буквально усе має свій зміст. Скажімо, 13 куполів (у XVII ст. — додали 6). Чому 13 куполів? 13 апостолів, чи то враховуючи Христа, чи то враховуючи Юду (адже він теж був апостолом, обраним самим Христом). 13 руських племен — поляни, древляни, кривичі, угличі, в’ятичі... Тому саме 13 куполів.

Історик Надія Никитенко доводить (звичайно, офіційні історики цураються цих версій, котрі йдуть врозріз із їхніми версіями), що Софію Київську починав будувати ще Володимир, оскільки тримати будівельників Десятинної церкви без роботи було досить дорогим задоволенням. І я відчуваю, що шановна колега права.

У V столітті нашої ери в Римі один чернець підрахував, що в Х столітті (тобто на початку Другого тисячоліття) буде кінець світу. І ось що цікаво, п’ять століть у Європі падає економіка, ніхто економікою не займається. Гроші вкладають у церкви, у монастирі, люди рятуються. І тільки в Х столітті, коли виявилося (як вони думали, — це теж окрема тема), що Страшний Суд не настав; він був перенесений у майбутнє, що, на мій погляд, виявилося ілюзією. Насправді Страшний Суд був розтягнутий у часі. Адже в II тисячоліттi загинуло 400 мільйонів осіб, тобто все населення, що жило в Х столітті. За минуле тисячоліття жодна велика соціальна проблема не вирішена, також як проблема бідності, проблема безробіття, проблема злочинності, молоді. Ані соціалізм, ані капіталізм не вирішили ці питання.

Скажете, а науково-технічний прогрес?.. Вернер Гейзенберг, найбільший лідер сучасної науки, сказав: «науково-технічний прогрес — це спосіб зробити пекло більш комфортабельним для життя». Бо техніка вирішує ті ж проблеми, що і викликає. Прекрасно, я можу на машині або на транспорті приїхати на роботу. А навіщо треба жити так, щоб на роботу треба було їхати?

Я вважаю, що наприкінці Х століття Володимир хрестить Русь, рятуючи свій народ від Страшного Cуду. І тому не випадково ця подія збігається з часом, коли чекають кінця світу. І ось це очікування, контекст кінця світу позначаються і тут. Ви бачите несправжні вікна. Це не закладені прорізи, їх із самого початку так будували. У чому ж справа? Поза храмом демони — нехай вони б’ються в закриті вікна і не потраплять у відкриті. Або ви бачите на апсидах тонкі стовпчики, що йдуть нагору і перетворюються в такий орнамент — трилисник (пізній орнамент, але він показує суть стовпчиків). Трилисник — це символ Трійці, триєдиної сутності Бога. Нечиста сила в землі. Її потрібно каналізувати нагору і заплутати в нестерпній для чорта символіці триєдиної сутності Бога. Тут ми бачимо чекання і боротьбу з цими страшними силами, що знаходяться зовні. І сама Божа Матір (Оранта) «Непорушна Стіна» — це те, що захищає від зла і свавілля нечистої сили за стінами цього храму.

КУЛЬТУРИ НЕ ВКЛАДАЮТЬСЯ ОДНА В ОДНУ, ЯК МОТРІЙКИ

Є ще одна особливість — Київ народжується як християнський центр; у просторі бісівської сили, у її самому небезпечному жіночому варіанті — відьмацтві. Київ виділявся навіть шабашами відьом на знаменитій Лисій горі. І треба було протиставити цій бісівській силі християнську міць, християнську оборону, особливу духовність.

Нагорі Софії ви бачите рипіди, або сонця... Рік тому, перебуваючи у Парижі, я побачив різницю між католицьким і православним храмом. Паризькі храми будуються як Град Божий, як ціле місто; вони мають, наприклад, оборонні вежі, часто архітектурно не зв’язані з цією спорудою; там величезна кількість сонячного світла, вітражі. Тут, у Софії, стіни глухі. А рипіди або сонця випромінюють духовне світло, добуте у темряві печер праведниками й екстраговане наверх. Духовне світло, добуте з темряви.

У Софії ми бачимо зразок культури початку ХI століття. Офіційна дата її заснування — 1037 рік. Але це, швидше за все, дата освячення храму. Тут є фрески 1018 року, тобто самого початку ХI століття. Всупереч тому, чому нас учили в підручниках, культури не вкладаються одна в іншу, як мотрійки. Культури монадологічні, замкнуті. І проникнути в них дуже важко, необхідне найскладніше моделювання. Кожна культура має свої цінності, свою психологію, і зрозуміти її суть (я про це кажу, щоб ми правильно розуміли те, що там побачимо) неможливо, спираючись на те, що ми знаємо зараз. Скажімо, у нас головна цінність сучасної культури — життя. Але ще для європейської культури ХVII століття було дві цінності — життя і смерть. Я маю на увазі не тільки стоїків, що влаштовували бенкети, читали вірші і... різали вени. Скажімо, Олександр Довженко це дуже здорово показав у фільмі «Земля»: старих, з бородами, я їх ще пам’ятаю в українських селах. Для них смерть — як із яблуні падає яблуко. Очікувана смерть. На «горищі» у них уже «труну» було заготовано! Смерть мала свою цінність — це зовсім інша культура, де цінність не тільки життя, але й смерті.

Нам це важко зрозуміти. Наприклад, Іван Грозний хотів зробити страту страшною. Річ у тім, що для давньоруської людини страта не була страшною; страта була те саме, що театральна дія, де засуджений прощався з народом, промовляв молитву Богу, і був абсолютно переконаний, що за кілька секунд він буде в раю, тому що він мученик. Як же зробити страту страшною? Іван Грозний біля «лобного місця» будує собор Василія Блаженного, щоб засуджений шкодував, з якою красою світу він розстається. Це не допомагало — ката не боялися; боялися пекла (це інша тема). І цар придумав (щоб ви зрозуміли, наскільки відрізняються культури) з його погляду найстрашнішу страту: раптова смерть з-за рогу, щоб засуджений не встиг відчути смерть, не встиг піднести молитву Богу, і отже, буде в пеклі. Ви відчуваєте, яка різниця? Що це таке, ми знаємо за відносно недавніми подіями в Ірані. Шахська гвардія, озброєна сучасною зброєю, з юрбою нічого не могла зробити, бо за мусульманськими звичаями — якщо ти загинув за віру, твоя душа йде негайно в рай і 40000 гурій (!) тебе одразу обслуговують.

ПРО КУЛЬТУРУ РІЗНИХ ЕПОХ

До речі, це неофіційні відомості, мені знайомі з Зоряного містечка говорили — Юрій Гагарін, швидше за все, був останньою людиною з цінністю смерті. Він, власне кажучи, тому і загинув; весь час жив у ситуації на межі між життям і смертю. Коли Гагарін летів у космос, у нього був нормальний пульс. Це чудо, бо якщо дзвонить телефон — у вас частішає пульс; ви дзвоните в двері своєму знайомому — у вас також частішає пульс. Людина летіла в невідомість — до Гагаріна згорів один супутник (дві собачки загинули). У жодного космонавта в майбутньому (ані радянського, ані американського) такого не було. Ось що таке культура різних епох.

З іншого боку — відчуття часу. До ХVII століття годинники не мали хвилинної стрілки. Хвилини абсолютно нікого не цікавили. Коли Гете написав: «Мить, зупинися — ти прекрасна», це стало великим відкриттям, бо нікому в голову не приходило, що мить може мати красу. Люди жили тільки під знаком вічності. У будинку «красний кут», де ікони висіли. Будинок був орієнтований на визначений напрямок — на схід. Поховання — ногами на схід. Це цікаво — звичай виник у Римі, де на схід від нього знаходився Єрусалим. Але у нас на сході Сибір! Ось такі парадокси! Історичні.

Скажімо, в Києві, якщо ви пам’ятаєте, років 20 тому були такі забігалівки — «Хвилинки». Річ зовсім немислима для київського жителя навіть XIX століття — люди не можуть зустрічатися під знаком «хвилинки». Тільки вічності. Ось це культура, де цінність — вічність. Це культура — де чимало символізму, в який ми не завжди можемо зараз проникнути. Наприклад, найбільш світла пам’ятка давньоруської архітектури — Покрова на Нерлі, присвячена дуже радісному святу заступництва Божої Матері. Але там ми бачимо в екстер’єрі та в інтер’єрі грифона, що мучить зайця; досить страшний образ. У чому ж річ? Тільки завдяки Данте вдалося зрозуміти, в чому річ (Данте жив на межі ХIII і XIV століть і не втратив ще якийсь ключ до символізму). Це, виявляється, просто образ віруючого. Але який ланцюг асоціацій, щоб зрозуміти, що ж такий образ означає! Ось тому ми з вами будемо споглядати культуру, де символізм, де імператив вічності, віра в цінність життя і смерті.

Софія — друга кам’яна споруда на Русі. Тут вироблялися основи православної архітектури. От візьміть готику. Говорять, що це мистецтво вписувати лінії в небо, де головне завдання — виразити нескінченність у самій будівлі. Тут протилежне завдання; будівля монументальна, але майстер зробить усе, щоб вона справляла інтимне, камерне враження. Важливо не в будівлі виразити нескінченність, а будівлею підкреслити нескінченність неба. Тому над православними храмами є ефект дуже високого неба. Ось якщо ви подивитеся на звичайний будинок — там небо нагору не піднімається так, як тут, де ми спостерігаємо архітектурно розрахований ефект високого неба.

Подивіться на кладку стін Софії. Ось камінь, плінфа, плоска цегла, особливий розчин; зазвичай говорять, що в нього домішували яйця. Але ніяких яєць не клали. Секрет простий — будівельники нікуди не поспішали! На сучасних будівництвах вапно гасять 2—3 години. Біля Золотих Воріт ями, де вапно гасилося 2—3 роки! Саме така кладка в Римі. Потім через Візантію майстри принесли її сюди.

У КИЇВСЬКІЙ СОФІЇ ЗАКЛАДЕНО МОГУТНІЙ ДРАМАТУРГІЧНИЙ ЕФЕКТ

Спочатку Софія була оточена відкритою галереєю; і з яскравого сонця люди йшли у напівтінь галерей, а потім потрапляли в темну прихожу (нартекс) і в темні коридори; і потім повинні були бути осліплені внутрішнім світлом мозаїки, внутрішнім світлом цього собору. Річ у тім, що християнський храм будується інакше, ніж храми до нього. От скажімо, єгипетський храм. Ви заходите через два вузькі пілони (символ вашого народження), потім потрапляєте в подвійний ряд колон, що не дає відхилиться вам ні на йоту ані вправо, ані вліво, на шляху до мети вашого існування — до мумії. Античний храм — до нього не заходили. Античний храм — це футляр Бога. У нього тільки жерці заходили. А народ збирався навколо на майдані.

А православний храм будується інакше — зібрати усіх під одним куполом. Він будувався як модель світу. Тобто тут свій простір, котрий архітектурно заданий хрестово-купольною композицією, в основі її лежить хрест. Простір відчутний завдяки диму кадил; а час задавався порядком читання фресок. Як правило, проти часової стрілки, знизу нагору.

Ми дивимося на головний образ Київської Софії — Оранту. У кожній картині є джерело світла; світло чи падає з вікна, чи від лампи, чи ще у якийсь спосіб. Тут же немає джерела світла. Тут світло всюдисуще, тобто божественне світло. Воно побудоване так — мозаїка, смальта, кубики під різними кутами розсіюють світло, внутрішнє світіння відбувається. Зовсім унікальне світіння. Аналогів такого образу Божої Матері не збереглося. Божа Матір зазвичай зображується по-іншому: вона витончена, «свічкоподібна». Тут же вона важка, і виступає як в акафісті Божої Матері. Там вона подається як войовниця Бога.

За однією з історичних версій, сам акафіст був написаний у V столітті. Це час нападу Кия на північні рубежі Візантії: акафіст був створений на честь порятунку Константинополя від варварів. І ось образ акафіста повернувся до Києва у вигляді цієї Оранти. Цей образ взятий з 2-ї книги Біблії — «Вихід». Коли Мойсей виводив євреїв із Єгипту, по дорозі сталася битва з амалікітянами. Мойсей побачив, що перемагають амалікітяни, і він здійняв руку догори, звертаючись до Бога із закликом про допомогу. Це дуже цікава особливість — поки в нього вистачало фізичних сил тримати руки догори, перемагали євреї; як тільки руки знесилено опускалися, перемагали амалікітяни. Таким чином, подвиг Оранти — це подвиг вічного «тримання» рук перед Богом на захист грішного людства. Тому вона і зображується тут як войовниця, як згусток волі і сили, від якої повинні загинути усі вороги. Що тут важливо? Знову ж таки, інша культура; молитва не була чисто психологічним станом. Тільки пієтизм у XVIII столітті вводить психологічне сприйняття молитов. Молитва була як магія, як дія, магічна дія. Іноді з виявленням фізичних зусиль, що ви тут бачите.

МІСІЯ ТА ФУНКЦІЇ ГОЛОВНОГО ХРАМУ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Про Оранту можна багато говорити. Але тут виникають інші асоціації. У давньоруських містах головний храм мав семантичну функцію — він виражав місію князівства. У Переяславському князівстві головний храм — Михаїла, воїна, проводиря небесного воїнства; це прикордонне, степове князівство, що захищало Русь від кочівників. У Чернігові головний храм — Спаса (Чернігівське князівство претендувало на перше місце серед руських земель). Це було найбільше князівство — від Курська до Тьмутаракані. У Києві — головний храм — Софія. Софія — за християнським богослов’ям — друге обличчя Трійці, тобто Христос. Але зображено Богородицю. Взагалі, семантика Києва задана богородичним циклом. Основні храми (Благовіщення на Золотих Воротах, Десятинна церква, весь цикл лаврських храмів від Аннозачатіївського до Успенського) пов’язані з Богородицею.

У чому ж річ? Чому Софія пов’язана з Богородицею? Я вивчав це питання. Дуже просте рішення. Виявляється, у богословській літературі Богородиця розглядалася як перший храм Софії. Вона несла Христа усередині самої себе, була вагітна Христом, тому вона — перший храм Софії. А перед нами храм Софії другого плану. Тому тут немає протиріччя з тим, що Софія пов’язана з Христом, а основна фігура тут Богородиця. Вона сама — храм Софії.

Вгорі ви бачите три фігури — сцена називалася «деісус». Річ у тім, що велика частина православних обрядів походить із ритуалів візантійського двору. Ікони — це аналог портретів полководців. Іконостас виникає з задника античного театру. У ньому так само три входи, подібно до того як у античному театрі було три актори. А деісус зображує сцену, коли праворуч і ліворуч від імператора ставали найбільш близькі до нього люди (дружина і перший міністр —логофет) і просили про полегкість до в’язнів підземної в’язниці Константинополя. Таким чином деісус, або «моління» в перекладі, перейшло потім до православного обряду. З XV століття — праворуч і ліворуч вже домальовувалися апостоли, у результаті чого виник цілий іконостасний чин. У деісусі Софії ми бачимо в центрі Христа, а праворуч і ліворуч — найбільш близьких йому осіб — духівника (Іоанна Хрестителя) і Богородицю. Вони просять його про полегкість до грішного людства. Над Орантою напис з 45-го псалму — «Воно не похитнеться» (у давньогрецькій мові, як і в українській, — місто — середнього роду). «Воно не похитнеться, Бог у середині його, Бог йому допоможе із самого ранку». Цим написом і цим зображенням Київ знаходиться під заступництвом Божої Матері. Оранта характерна для православ’я. Протестантизм взагалі заперечує її, вважає цей символ непотрібним сентименталізмом.

СВІТ У НЕСКІНЧЕННОМУ СТАНІ ЧУДА І КАТАСТРОФИ

Православне богослов’я виходить з ідеї жіночого опосередкування спілкування з Богом. Божественний Абсолют перевищує все земне, і тільки смерть — небесний стан, дозволяє вступити в безпосередній живий контакт із ним. І тому так важлива ідея Богородиці, ідея материнського заступництва за людину перед Богом.

У будь-якій християнській церкві, незалежно від конфесії (православ’я, католицизм, протестантизм), обов’язково є сцена Благовіщення. Тут вона зображена — архангел Гавриїл в білому одязі, як знак доброї звістки із двома червоними смужками на лівій руці, повідомляє Діві Марії про те, що вона буде мати дитину від Бога. Червоний пурпур був найбільш коштовною речовиною і добувався з дна моря. Червоний одяг міг одягти тільки імператор або князь (у Давній Русі). Утім, римські сенатори мали право на одну червону смужку, що означає близькість до імператора. Тут же ми бачимо дві смужки, тобто найбільшу близькість.

У яких би храмах ви дивилися на сцену Благовіщення, Марія повідомлення про чудо сприймає спокійно, не дивуючись. Дуже цікава обставина — річ у тім, що європейська цивілізація виробила дві концепції світу. Одна з них — антична концепція світу, в якій світ розглядався як космос: слово «космос» етимологічно походить від поняття «парадний жіночий одяг». Тому слова косметика і космос мають загальні корені. Греки вважали, що світ — це художній твір, просторова організація буття, що може бути об’єктом естетичного споглядання. Тому світ — це космос. Біблія дала інше поняття — світ як Олам, тобто світ не як простір, а як час, Історія.

Історію бачити не можна, у ній можна тільки брати участь. Цей Олам, або світ як час, знаходиться в нескінченному стані чуда і катастрофи. Чудо і катастрофа є нормою в цьому світі. Тому вона, Марія, і не здивована, вона живе в цьому світі. До речі, Тарковський у фільмі «Соляріс» намагався показати Олам у вигляді космічної обителі, що знаходиться постійно в стані чуда і катастрофи. Тут ми бачимо зовсім інше розуміння світу, нам не властиве.

ПАРАДОКСИ СВЯТОГО ПИСЬМА

Як ви знаєте, атеїсти, на жаль (хоча серед них завжди було багато освічених людей), наговорили багато дурниць із приводу сцени Благовіщення, маючи на увазі насамперед «непорочне зачаття». Але тут є звичайна помилка. Річ у тому, що в давньоєврейській мові є три значення жінки. Жінка в нашому розумінні, тобто як суб’єкт шлюбу; дівчина, знову ж таки, у нашому розумінні. Але там ще було третє значення — заміжня жінка, що не має дітей. Це особливий стан жінки, про яку говорили: «Яко смоковница одиноко стояща и тени от нее несть». Отож, Діва Марія, напевно, була заміжньою жінкою, яка не мала спочатку дітей. А це поняття переклали як «непорочне зачаття». Ватикан тільки в 1854 році прийняв догмат «непорочного зачаття». Насправді в Євангелії немає ніяких еротичних асоціацій. Там написано, що в особі Діви Марії все грішне людство дало згоду на те, щоб «Слово (Слово — Христос. — С. К.) стало плоттю, і жило серед нас».

Це творча аналогія, а не еротична. Правда, невірне розуміння «непорочного зачаття» продовжує жити і до нашого часу. Скажімо, в англійському правосудді немає цивільного кодексу в нашому розумінні. Суд вершиться на основі прецедентів — все те, що було в історії і практиці англійського суду, може бути використане як прецедент для винесення рішень. Відомо, що суд, на підставі прецеденту XI століття, видав дружині одного англійського лорда офіційний документ про те, що її зрада чоловіку була «непорочним зачаттям»: у такий спосіб було підкреслено нетактовність поведінки лорда, який не має права направляти позов у звичайний суд, лише в Палату лордів.

Ми знаходимося у вівтарі християнської церкви, де відбувається безупинне чудо — Євхаристія, тобто перетворення вина у кров Христа і хліба у його тіло. Цей обряд укорінений в історії. У IV столітті до н. е. жила Артемісія III, дружина карійського царя Мавзола. Карія — область у турецькій Малій Азії. Артемісія дуже любила свого чоловіка, і коли Мавзол помер, вона спалила його, попіл випила з вином, а на честь його побудувала будівлю, що називалася Мавзолеєм, і в якій знаходився не труп Мавзола, а вірші на його честь! Уявіть собі (забудемо тимчасово канон), що жила людина, яка створила вчення про добро... Вона затвердила такий обряд — віруючий має їсти його тіло і пити його кров, щоб не забути його вчення. Але ви знаєте, наскільки гріховне людство і як навіть такий могутній обряд не змусив його окремих представників відвернутися від зла.

З погляду мистецтва, мозаїка Євхаристії — це дуже приголомшлива сцена. По-перше, зверніть увагу, що вся сцена на золотому фоні. Золото вбиває, знищує всі фарби, крім синьої, червоної і білої. Тут ми бачимо блискуче знання колориту, бо майстрами використані саме ті кольори, що не «гасяться» золотом. Зовсім унікальне моделювання тканин на тілах апостолів. За всім цим багатством складок ви відчуваєте тіло. До речі, Врубель спеціально вивчав у Софії Київській це мистецтво.

Ісус повторений двічі (одні єресі визнавали причащання вином, інші — хлібом). Рух чудовий — якщо апостол заносить праву ногу, то інший — ліву; рух передано дуже точно.

ДУХОВНІСТЬ І СОФІЯ КИЇВСЬКА

Можна окрему лекцію читати — зовсім приголомшлива сцена — святительський чин. Батьки церкви — це портретна мозаїка. Я звертаю на це увагу ось чому. Софія — головний християнський храм. У кожному християнському храмі обов’язково присутня сцена Страшного суду. На західній стіні, тобто при виході. Тут же цієї стіни немає: кажуть, не збереглася. Проте за реконструкціями, і за гравюрами Вестерфельда, видно, що цієї сцени не було. Чому в головному християнському храмі Київської Русі немає сцени Страшного Суду, немає сцен, зазвичай пов’язаних зі страстями — Зняття Христа, Покладення Христа у гроб, Оплакування Христа? Розп’яття є, але символічне, не натуралістичне. Тобто немає сцен смерті. У чому ж справа?

Коли я написав роботу про архетипи українського менталітету, то зрозумів, що, мабуть, його джерела походять у тому числі і звідси. Онтологічний оптимізм. Ключ до цього, очевидно, у вівтарі. У святительському чині зображено в основному членів Каппадокійського гуртка (це був богословський гурток): Афанасій Великий, Григорій Богослов, Григорій Нисський... Саме Каппадокійський гурток вперше висунув ідею апокатастасісу — милостивого повернення до первозданної чистоти ще за життя людини, а не після Страшного суду.

Тут, у Софії, і відбилася ідея онтологічного оптимізму; вона пронизує всю українську культуру, є архетиповою. У розвиненій українській культурі до І. Франка і Л. Українки немає ліричного аспекту трагедії! Трагедія розумілася тільки епічно. Навіть трагедія Катерини у Т. Шевченка — це трагедія всієї України. І невільничі пісні козаків епічні («усі разом, якось подолаємо»). Відома київська пісня про Куперіяна XVII століття; у ній завсідники сидять у шинку і міркують про ті «негаразди», що бувають у житті, — а цехмістер Куперіян рефреном на кожен куплет відповідає — «якось воно буде». Це «якось воно буде» органічно увійшло в архетип українського менталітету — якось разом усе ж таки «випливемо».

А ось надряпані написи — графіті. Їх дуже багато у Софії, хоча за письмена на святих зображеннях призначали 40 ударів батогом.

Тут було виявлено першу слов’янську абетку, створену ще до Кирила і Мефодія. Для нас це важливо і як свідчення того, що нічого нового не буває в абсолютному розумінні. Усе це виникає вже тоді, коли створено всі передумови і треба сказати останнє слово.

Раніше літургія була дуже тривалою — продовжувалася багато годин, і стоячи віруючим її було важко винести фізично. У всіх чоловіків на поясі було писало (цвях), і вони, заповнюючи паузи літургії, писали, наприклад: «Помози, Господи, рабу твоему...»

ДЖЕРЕЛА УКРАЇНСЬКОЇ ТАЄМНИЦІ ГРАФІТІ

Найцікавіше графіті повідомляє про смерть князя Ярослава Мудрого. Йому передує повідомлення: «Бути грому взимку». За ворожильними книгами це означало смерть князя, і внизу після цього показується здійснення пророкування: «У літо 1054 (якщо користуватися сучасним літочисленням) помер кесар наш Ярослав». Показово, що князя названо кесарем, тобто королем. Істотно й те, що тут для дослідників поставлено абсолютну дату, завдяки якій можна перевіряти правильність інших літописних дат. Адже літописи часто доходили до нас у 20-му переписуванні!

На вході є напис про продаж землі Бояна. Взагалі ж це певний натяк на те, що Боян — історична особистість. Адже літописи не дають нам підстав для такого висновку. Через те, що пергамент був дуже дорогий, слова писалися без інтервалу. І потім потрібно було розбивати на слова. Тому можна прочитати в літописному тексті «Бо Ян» (такий персонаж Ян Вишатич був), а можна прочитати «Боян».

ФРЕСКОВІ РОЗПИСИ — ПЕРЛИНИ СОФІЇ КИЇВСЬКОЇ

Ми з вами дотепер дивилися мозаїку. Ось фреска «Апостол Павло» — перлина фрескового розпису Київської Софії. Як ви розумієте, десь у XVII — XVIII століттях усе це було замазано штукатуркою, а зверху олією домальовано ті сцени, що зображувалися фрескою. Після зняття штукатурки фреска «Апостол Павло» зберегла свою виразність. Це підтверджує те, що фреска — «вічне мистецтво». Адже стіна дихає, виділяє газ. Якщо ви напишете олійними фарбами, то рано чи пізно на поверхні з’являться пузирі, якщо ж зображення виконати мінеральними фарбами по сирій глині, зображення зі стіною буде одним цілим. Тут є ще своя метафізика — стіна повинна «пожертвувати» собою для того, щоб було зображення. Стіна тут виступає як трибуна, з якої фреска спілкується з глядачем.

Хто такий апостол Павло? Апостол Павло — це перший ідеолог християнства, який у вигляді листів (знаходився він у Греції) до коринфян, римлян, ефесян... став формулювати концепцію християнства. По-перше, Павло першим почав створювати універсальну, загальнолюдську релігію. До нього церкви були тільки національні (іудейська, зороастризм...); християнство ж — релігія загальнолюдська. По-друге, він скасував криваві жертвоприношення. Ось, пам’ятаєте, Ісус вигнав торговців із храму. Але вони торгували не звичайними речами, а тваринами для жертвоприношення, яке чинили в храмах (у вірменів цей звичай зберігся). Мені як філософу цікаво, що апостол Павло першим придумав паранесуперечливу логіку. Що це таке? Відомий німецький фізик Макс Борн відзначав у листах до академіка Михайла Омеляновського, що йому цікаво читати радянську філософську літературу. «Одного я не можу зрозуміти, — зауважував він, — як може вважатися істинною філософія, що претендує на універсальність?..» Апостол Павло створював універсальну релігію. Він зрозумів, що може створити універсальну релігію, ввівши в неї протиріччя. Тобто протиріччя вводилися усвідомлено.

Ось ще одна обставина — тут, у Софії Київській, ми бачимо на фресках багате моделювання тканин. Виникає запитання — навіщо це, навіщо потрібен одяг? Щоб сховати сором тіла? Але ж це тіло святе. Який сором ховати? А що, у раю душі теж в одязі? І як завжди, богослови інтуїтивно знайшли відповідь. Вони говорять, що ці складки виражають магнетизм тіла, силові лінії його симпатій. І психологія це визнає. У кожної людини є свій особистий простір. Навіть якщо найдорожча людина сяде дуже близько, ви здригаєтеся — порушено ваш особистий простір. У кожної людини він різного радіуса. Ви пам’ятаєте, як у Л. Толстого Наташа відчувала, що між людьми є якась скляна стіна? Коли вона вперше покохала, тоді відчула, як впала стіна між нею і предметом любові.

Цікава фреска в боковому вівтарі святого Георгія. З лівої сторони зображення цього святого проглядає бюстик Аполлона. Річ ось у чому. Художник був греком. Він міг християнство не сповідувати. І тому зобразив свого язичеського бога Аполлона, використавши його як модель для того, щоб намалювати християнського святого. Потім язичеське погруддя було замазане. Таким чином ми бачимо в Софії Київській, якщо я не помиляюся, єдине місце в Європі, де є пряма, наочна трансляція античності в християнство. Можливо, це не так, але судячи з того, що зображення Аполлона було замазане, воно не входило в задум при створенні фрески. Погруддя Аполлона було відмите в наші часи.

Георгіївський боковий вівтар. Ви знаєте, що всі руські князі мали два імені. Слов’янське ім’я — Володимир, тобто той, хто володіє світом (миром); Ярослав, тобто той, хто славить сонце. При хрещенні князі отримували християнське ім’я — Володимир отримав ім’я Василь, а Ярослав — Георгій. Георгіївський боковий вівтар присвячений самому Ярославу Мудрому. Під шаром старої олійної фарби знайшли фреску. Зображений на ній чоловік у царському вбранні з піднятими руками — знак Оранти. Швидше за все, принаймні гіпотетично, — це прижиттєве зображення Ярослава.

ЛИКИ ВІНЦЕНОСНИХ ДОЧОК ЯРОСЛАВА МУДРОГО

У центральному нефі ми бачимо відомі фрескові зображення родини Ярослава. Жіноча сторона і чоловіча сторона. А насправді все переплутано. Приблизно у XVII столітті майстри переписували фрески. На фресці зображено три дочки й чотири сини Ярослава Володимировича. Але всі діти князя у чоловічих плащах — корзах. Династичні зв’язки князів Київської Русі тут легко можна представити.

Перша дочка Ярослава — Єлизавета. З нею була пов’язана знаменита лицарська історія. В Єлизавету закохався варяг із князівської дружини і попросив у батька її руки. Ярослав сказав, що може віддати свою дочку тільки за князя. Тоді цей варяг найнявся у візантійське військо, став на його чолі і завоював острів Сицилію. У віршах, що дійшли до наших днів, він писав, що здійснив великі подвиги, а діва руська на нього не звертає уваги.

Трохи пізніше у варяга закохалася імператриця Візантії Зоя, але він не відповів взаємністю на її любов. Тоді Зоя кинула варяга в підземну в’язницю; але його військо повстало і звільнило лицаря. Варяг повертається в Скандинавію (Норвегію) і вбиває свого племінника — короля, і вже як король Гаральд Сміливий отримує в дружини Єлизавету.

Друга дочка Ярослава — Анна, королева Франції, —справляла дуже сильне враження на сучасників, тому що була грамотна. Її чоловік, французький король Генріх I Капетинг був неписьменний і на документах ставив хрестик; вона ж писала — Анна Регіна. Анна Ярославівна привезла у Францію Євангеліє, що дотепер зберігається в Реймсі (у цьому місті і саме на цьому Євангелії королі приносили присягу). Особистим лицарем Анни був граф Бодуен (Балдуїн) Булонський. Цей лицар у Першому хрестовому поході відвоював Єрусалим у мусульман і став єрусалимським королем 1100 року. Там він увів культ Анни, і коли на початку XIII століття в Єрусалимі знаходилося російське посольство, то гостей зустрічали з надзвичайною пишністю, як зустрічають тільки близьких родичів. Вони дуже здивувалися. Анна була центром лицарського кружка, і французькі філологи знайшли у французькому лицарському епосі, зокрема в «Пісні про Роланда», опис київських ландшафтів, тобто, мабуть, Анна розповідала про Київ і ці розповіді знайшли відображення в лицарському епосі Франції.

До речі, є напівлегендарна версія про те, що Софія Київська була врятована французьким письменником Роменом Роланом. За задумом Павла Постишева, Софію і Михайлівський собор необхідно було знищити і створити вище Хрещатика урядовий центр. Тоді відомий реставратор Петро Барановський звернувся до Ромена Ролана, і той у відповідь надіслав листа Сталіну. Там було сказано, що Софія нерозривно зв’язана з королевою Франції й тому французька інтелігенція просить найдавніший пам’ятник не знищувати. Можливо, цей лист врятував Софію для нащадків.

А третя дочка Ярослава Мудрого — Анастасія — була дружиною угорського короля Андрія I  (Андраша). Вони поховані на озері Балатон, і дотепер там стоїть капела.

СВІТСЬКІ СЮЖЕТИ СОФІЇ КИЇВСЬКОЇ

Піднімаємося на другий поверх, і що ми бачимо? У головному храмі Київської Русі присутній світський, а не тільки релігійний розпис. Це світські сюжети, хоча вони мають сакральний аспект. Перед нами зображення давньоруського оркестру. Тут присутній навіть пневматичний орган. У Київській Русі орган служив не богослужбовим інструментом, а військовим.

Розписи Софії завершуються музичними сценами й у північній вежі, і в південній вежі. Річ у тім, що церковний, у тому числі візантійський, православний спів — акапельний. А інструменти зображувалися для вираження піфагорейської гармонії світу. Тому коли ви бачите музиканта з інструментом, крім символічних відтінків, це має ще й відтінок вираження гармонії світу.

Що стосується зображених тут мозаїчних орнаментів, то ресторан «Прага» у Москві прикрашений такими самими орнаментами. Ці орнаменти із шиферних плит використовуються і в створенні малюнка сучасних тканин.

Якщо задуматися, то минуле — це не те, що минуло. З минулим ми вступити в зв’язок не можемо, його немає, воно пройшло. Минуле — це нереалізовані можливості, що ми реалізуємо зараз і в такий спосіб вступаємо у зв’язок з минулим.

20—27 квітня 2001 р.

Газета: 
Рубрика: 




НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ