Лариса Івшина: Фотовиставка «Дня» – це знімки з надзадачами

З 10 лютого у Дніпрі почнуться Дні «Дня». Цієї п’ятниці о 17.00 в Музеї українського живопису за участі Лариси Івшиної відкриється фотовиставка «День»-2016, а також відбудеться зустріч за темою «Національний діалог». Напередодні дніпровські журналісти поставили головному редактору «Дня» низку актуальних питань щодо проектів газети та стану вітчизняних медіа.

– Дніпро – третє місто після Києва, куди їде Фотовиставка «Дня». Чим викликана така увага до нашого міста?

– Ми дуже цінуємо ставлення Дніпра до нас, у якому переконалися під час попередніх візитів. Тоді меценати подарували рекордну кількість книг із нашої бібліотеки школам міста. Я вважаю необхідним це підкреслювати, тому що за 20 років існування газети «День» наші результати, без сумніву, стали б ще більш значущими, якби в кожному місті були люди, готові пройти свою частину шляху. Адже гуманітарно «не розігріта» країна, «затверділі» місця, які були в Криму та на Донбасі, дали такий сприятливий фон для агресії. Тому ми їздимо не лише заради приємних вражень, і це не прогулянки, хоч і інтелектуальні. Це важка праця з «переорювання». Якщо ми бачимо адекватну зацікавленість, то, звісно, враховуємо при складанні маршруту і розробці своєї логістики. Особлива увага Дніпру ще і тому, що його жителі надихнули всю країну на складному етапі протистояння агресору. Завжди хочеться підкреслити це і вдячністю, і особливою фотовиставкою, яку любить уся країна. Але хто найперший її побачить, залежить, звісно, і від редакції, і від тих партнерів, які є в кожному місті.

Крім того, ми у «Дні» з великим інтересом стежимо за роботою мерії Дніпра. І навіть у нашому традиційному новорічному рейтингу Борис Філатов був відзначений спеціальною «короною» як кращий мер. Тепер цікаво переконатися, як це виглядає на практиці.

– Уже багато років друкована преса зазнає в Україні втрату інтересу, втрату читача. Ви продовжуєте наполегливо працювати, намагаєтесь осучаснюватись, йти з часом. Що надихає і утримує?

– Думаю, що втрата позицій відбувається в основному в тих, хто не має свіжих ідей і цікавих відповідей на те, що хвилює суспільство. Певним чином, звісно, позначаються й економічні обставини. Безумовно, цього не можна скинути з рахунку. Ми намагаємося вирішувати теж складні економічні проблеми, пов’язані з доставкою, папером, усім циклом виробництва. Але водночас, все-таки виробляємо значно більш цінні речі – це справді нові смисли. І коли багато хто жалкує, що український інформаційний простір не задовольняє в цілому запитів інтелектуального споживача, я думаю, що багато в чому ми навіть їх випереджаємо. За 20 років у нас вийшло два двотомники «Екстракт 150» і «Екстракт +200». Коли я заглядаю в ці тексти, які ми витворили ще на початку 90-х, бачу, що їх сміливо можна і сьогодні повторювати в газеті, і для багатьох груп, які приєдналися до читання «Дня» пізніше, вони будуть, як і тоді, дуже актуальними. До речі, ми ці двотомники так і називали: «Для тих, хто запізнився читати газету «День». Бо країна нерівномірно «прогріта», їй потрібно ще дуже багато, зокрема і паперової газети, на чому я наполягаю. Має бути сформована гуманітарна політика для територій, які зараз переживають ураження агресією, і для прифронтових, де може, складно працювати з гаджетами, де є проблеми безпеки через електронний зв’язок, а паперові медіа завжди актуальні. Треба пам’ятати, що, все-таки, країні ще далеко до 100-відсоткового охоплення комп’ютеризацією. І мали би бути гранти від Міністерства інформації на виробництво такого контенту. Це ми сміливо рекомендуємо і для суспільного телебачення, яке не повинно щось вигадувати в той час, коли дуже багато хто каже, що, власне, суспільне телебачення – це мала б бути перекладена телевізійною «мовою» газета «День». Де є переосмислення власної історії, і сучасна аналітика, і знайомство з непересічними постатями не лише в Україні, а й у світі, де є дуже багато речей, які розвивають. Саме це, мені здається, і утримує читача. У газеті «День» реально можна засновувати вільний університет.

– На продовження попереднього – чи не час нових форм? Інтернету, блогів, сторінок в соціальних мережах, твітів?

– Ми робимо це давно. Електронні можливості «День» використовував ще тоді, коли країни не було в інтернеті – наша газета була «упакована» в пдф-версію, електронна бібліотека в нас існувала з 1997 року. Ми багато в чому, знову-таки, випереджали час. Але потрібно розуміти, що додаючи гаджети, мережі, блоги, зовсім не обов’язково відкидати перевірене часом. Варто навести досвід такого визнаного лідера у світі технологій, як Японія. У цій країні, яку ніхто не звинувачуватиме у відсталості, паперові медіа виходять рекордними тиражами. До речі, в «Йоміурі», де я була, друкують ранковий і вечірній тираж газети. Тому що люди розуміють: треба поєднувати консервативне з надсучасним, і не жертвувати чимось заради чогось. Достатньо додавати. У нас же, що в суспільних явищах, що в політиці – кожне покоління намагається перекреслити досягнення попереднього і на цьому винищитися. І в кожного починається все зі слів «я перший», «до мене нічого». У «Дні» зараз є рубрика «Національний діалог», де ми поставили питання «Чому наші революції ходять «задом наперед»? Тому що треба спиратися на досвід атлантів, які пройшли попереду і залишили нам спадок. Паперова газета – це особливий світ. Це бутикова культура, яка повинна зберігатися.

– Упродовж багатьох років «Дню» вдається утримати читача, захопити і виховати. Ви фактично залишилися єдиною інтелектуально-просвітницькою газетою на українському просторі. Як вам це вдається?

– Ми поважаємо свого розумного читача. Постійно самі намагаємося вдосконалитися, щоб бути цікавими. Мені здається, що наш читач це цінує.

– Газета «День» є унікальною не лише за своїм змістом, а й за серією культурних проектів, які створюють обличчя видання. Завдяки чому і кому вдається реалізовувати ці проекти? Ви якось відшукуєте цих людей чи вони приходять самі?

– Звісно, ми не є традиційною газетою, тому що завдання стояли перед країною зовсім не традиційні. Ми не могли лише пописувати і не бачити, що країна найперше повинна нарощувати свою суб’єктність, переосмислити себе, зрозуміти, описати свою історію і вже в зміненій системі координат аналізувати нові явища.

Через те ми спочатку організували фотовиставку. Можливо, деякі люди прийшли до читання непростої (як декому здається на перший погляд) газети через світлини. Наші знімки – це теж не звичайні «карточки». Це фотографії, на яких є щось значно більше, ніж фото. Це знімки з надзадачами.

А потім – книги. У 2017-му виповнюється 15 років з початку серії Бібліотеки «Україна Incognita». А коли вийшла «Україна Incognita», ще була «цілина». І, звичайно, ми йшли до людей, які були попереду нас. А це краєзнавці, висококласні співробітники музеїв або особливі ентузіасти – вчителі історії... Налагоджували зв’язки і діалог, і саме завдяки нашим унікальним читачам-авторам ми «приросли» бібліотекою. Було б надто самовпевнено сказати, що вона могла бути створена лише журналістами. Просто журналісти «Дня» були невтомними комунікаторами в пошуках таких людей, які разом із нами творили таку народну, в хорошому сенсі слова, просвітницьку університетську лінію. Зараз, звичайно, уже інший ландшафт – з’явилося багато інших історичних проектів. 15 років тому ми були першими і спеціально випустили до 10-річчя нашої бібліотеки листівку «Перша «ластівка», яка зробила погоду». Це означає тільки те, що багато людей повірили в цей наш щирий і свіжий поклик і приєдналися. Так, ми шукали їх, а вони, очевидно, нас.

– Яке, на вашу думку, майбутнє друкованих ЗМІ в Україні? Чи є воно у регіональних газет?

– Напевно, буде зменшення. На початку 90-х було кілька потужних проектів, які мали серйозні тиражі. А потім відбувся такий процес, як і в політичних партіях. Коли у нас осмисленого політичного народу було, може, на дві партії, а їх зараз 350, бо кожен хотів мати свою партію. Так само в багатьох газетах – дуже багато хто на той час хотів бути редактором. І так само стало надмір ЗМІ. Правда, їх потім життя і економіка скоротили. Тому, можливо, такий процес буде і в регіональних медіа. Як би це гірко не звучало, але реалістично: економіка України ще не дає надійних підстав для свободи слова в такій кількості видань. Але втім, якщо в нас є щось якісне, треба навчитися його підтримувати. Чи це велике видання, чи це невелика районна газета. Якщо журналісти чесно служать своєму читачеві, то це частина справи. Інша відповідальність частини громадянського суспільства і того ж самого читача – оцінити працю, яку роблять журналісти для нього. Тому що журналістика – це не «сезонний дощ». Вона потребує віддачі. І не можна хотіти, щоб журналісти писали правду, але платив за неї «хтось». Так не буває. Суспільство, яке навчиться заробляти і платити саме за себе, буде мати надійні підстави вимагати від журналістики належної якості і відстоювання інтересів. Але, знову-таки, це проблема загальнонаціональна – створити підстави для вільного ведення справ. Коли бізнес і реклама «перетечуть» з дерев і стовпів у рекламні площі в газетах. До речі, я підтримую мера Філатова в тому, що він збирався знести все, що засмічує місто рекламними щитами. Ось прекрасна підтримка для регіональних медіа. Нехай несуть туди рекламу, буде цивілізований рекламний ринок.

– Назвіть три головні проблеми української журналістської спільноти на теперішній момент. Як їх подолати?

– Проблеми української журналістики, звісно, пов’язані з проблемами українського суспільства. Українська журналістика, у більшості своїй, небагата. А від того – винятково залежна і, звісно, де-не-де тримається лише на характерах. І це не безконечно. Повинна бути більш серйозна підстава, належне стимулювання від суспільства.

Слабкий інтелектуальний рівень, тісно пов’язаний із проблемами того, як вчать, чого вчать і для чого. І, звісно, проблеми світоглядні і проблеми солідарності. Це вже і комунікація, і репутація... Багато проблем, більше, ніж три.

Але журналістика все-таки в країні «вилюднюється», з’являються люди. Думаю, що потрібно трошки більше часу, невтомних, упертих зусиль, і вони будуть. Принаймні, я вважаю, що Літня школа газети «День» (у нас уже десь 600 випускників, і зокрема серед них журналісти в Дніпрі) показує певний «лабораторний» досвід, який потрібно тиражувати. У нас є принцип «інтелектуального зважування» – яким слухач приходить і яким через місяць виходить. Звісно, цю форму треба підтримувати, треба мати розуміння, куди, у які середовища підуть усі ці молоді люди. Але тим не менше ми бачимо за місяць фантастичні перетворення. Я переконана, що наша методика повинна бути поширена серійно в загальнонаціональному масштабі. Журналістика потребує самооновлення.

– В українському телепросторі багато політичних ток-шоу, частина яких презентує лише один погляд. При цьому олігархічні ЗМІ, маючи рекламні бюджети, нав’язують такі подачі. Чи можна з цим боротися?

– Це спадкова проблема. Кланово-олігархічна система перетворювала інформаційний простір під свої потреби. Умовно кажучи, думаючий громадянин не входив у розрахунок. Потрібна була «диванна» публіка з безконечними серіалами, бажано не власного виробництва. Щоб не можна було ідентифікувати свої проблеми і поєднувати їх із життям на екрані. Це не розвиває критичне мислення. До цього докладалися і гастролери, російські зокрема, які при всьому навіть позитивному іміджі все одно культивували інертну, споглядацьку публіку. Адже завжди, пригадуєте, там пріоритети були розставлені так, що сиділа публіка, якій дозволялось один раз проголосувати, а на арені – політики. Вони – у фокусі. Вони – безкінечні «герої» нашого життя. Але все повинно бути навпаки. Політики повинні сидіти там, де глядацький зал, а в центрі повинні сидіти громадяни, які ставлять їм питання про те, яка тарифна політика, яка у сфері оподаткування, яка у співвідношеннях міста/сіла, яка політика фінансова… Ці пріоритети показали б, хто зрештою кого обслуговує. Тобто в нас абсолютна перевернута система цінностей, телевізійно закріплюються інші рольові установки. І люди деколи навіть не можуть повірити, що все може бути інакше. Думаю, що ця зміна телевізійної картинки – тут я б хотіла побажати успіху суспільному телебаченню – створила б «ефект провітрювання» в країні. Дуже потрібний.

– Що, на вашу думку, відбувається в українському суспільно-політичному мовленні? Від чого залежить український інформаційний простір?

– Передусім він залежить від того, чи є в елітного шару суспільства проект майбутнього, чи є конструктори такого бачення серед керівників і власників каналів. Мені здається, було б дуже цікаво перетворювати свою країну з постколоніальної на здорову, енергетичну – за допомогою хороших інструментів телебачення. Не зомбувати, не маніпулювати, не «втоптувати», не принижувати. Кожна держава стає успішною тоді, коли насправді вивільнить продуктивні сили кращої частини свого народу, яка може стати локомотивом. Телебачення може ефективно показати ці зразки. Це велика праця, дуже цікава і дуже творча. І якщо цього не робити, то суспільство деградує. Я багато разів про це говорила – чому б не зробити щось на кшталт українського «Дискавері». Щоб люди могли пізнавати свою країну – а вона прекрасна – за допомогою хороших розповідей про всі прекрасні міста, історичні місця і про те, як люди живуть у селах і містечках. Українці показували за ці всі роки такий колосальний приклад стійкості і навіть зразки для Європи, що, безумовно, заслужили іншого ставлення, іншого інформаційного простору.

– Усе, що нині відбувається в Україні, Росії, Європі та Америці, є частиною певного великого процесу з варіаціями і відступами – перемоги популістів і маніпуляція думками, попередньо примітизованими. Яке особисто ваше ставлення щодо подій в світі?

– У всіх проблемах світу є зокрема і частка внеску світових медіа. Мені здається, що занадто рано всім почали говорити, що медіа – це лише бізнес. Так, звісно, бізнес, але не лише. Треба пам’ятати, що, як сказав один розумний чоловік, ринковою повинна бути економіка, а не суспільство. А коли медіа це сприйняли вульгарно і спрощено, то витворили фактично просто формулу: все на продаж. А потім дивуються: а чому на біле кажуть чорне? А чому стільки «джинси»? А чому хто заплатить, того й правда? Тому що треба, щоб медіа були захисниками цінностей. Але це так само означає відповідальність громадян, тому що повинна бути і реклама, і підтримка, щоб відділити це. Адже газети повинні за щось жити. Якщо ви хочете, щоб вони не залежали від одного джерела фінансування – платіть, передплачуйте. Це той етап зрілості, до якого суспільству треба прагнути.

До речі, думаю, ми всі більш реалістично подивилися на те, як відбувається у світі. Тому що наші олігархи, які хочуть прославитися, сміливо друкують це у світових медіа. І, чесно кажучи, думаю, що не за «гарні очі». Тому думка про те, як усе в них там добре і як погано в нас, не зовсім витримує випробування часом. Треба уточнити, як світові медіа привели до влади величезну кількість небезпечних популістів. Чи стояли вони на сторожі того, що є в їхніх суспільствах, як не помітили якісь небезпечні явища, які наростали? Були так само надміру компліментарними або до політиків, яких постійно тільки описували, або витворили цілий попсовий культ зірок і всієї мішури навколо зіркового світу. Відірваність від основних проблем потім повертається, як у нас Майданами. Десятиліттями не помічають, як проблеми зріють, а потім вони «наздоганяють». Зрештою, сама війна це і є інтелектуальна неспроможність вирішувати проблеми в інший спосіб. Звісно, російська, але і наша теж.

– Як ви оцінюєте позицію України в такому розвитку подій? Яке її майбутнє?

– Україні потрібно позбавитися від звички жити за інерцією. Минуло 25 років. Уже час осмислити цей період, потрібно орієнтуватися на людей, які вміють далеко бачити, критично мислити і діяти. На щастя, хоч і небагато, але такі люди в країні є. Я часто говорю: ми опинилися в ситуації, про яку кажуть, що люди здатні діяти розумно, якщо в них не залишається іншого виходу. Ми зараз у тій ситуації, коли просто змушені діяти розумно.

Урочисте відкриття Фотовиставки газети «День» у м. Дніпро за участю Лариси Івшиної відбудеться 10 лютого о 17.00 у приміщенні Музею українського живопису (Троїцька площа, 5а).

Після відкриття всі охочі можуть поспілкуватись з головним редактором газети «День» на тему: «Національний діалог» .

Виставка триватиме до 19 лютого.

ДНІПРОГРАД