Ціна одного вибору

Те, що справа проти Левка Лук’яненка 1977 року була «зшита», добре відомо. Утім, менш знаним є те, з яких «клаптиків» — свідчень, доповідних, допитів — вона вибудовувалася. Журналістка Віра Курико вирішила розібратися в цьому — так з’явилася книжка «Вулиця причетних, або Чернігівська справа Лук’яненка», яка увійшла до Короткого списку Книги року ВВС-2020. У ній авторка розповідає історії пересічних людей, до яких одного разу постукало КДБ і сказало, що треба написати пояснювальну на одну людину.

«ПЕРЕМІЩЕННЯ ДО МИНУЛОГО ЧЕРЕЗ АРХІВНІ СПРАВИ»

— Чому обрали саме цю тему?

— Я працювала журналісткою в Чернігові. Коли помер Левко Лук’яненко, у місцевій пресі одразу почали говорити про те, що він жив у нашому місті півтора року між своїми ув’язненнями. Багато журналістів почали робити сюжети чи короткі статті — про будинок, де він жив, про вулицю, дехто згадував про роботу. Я теж пішла до цього будинку, аби підготувати матеріал. Проте під час роботи помітила, що люди, які пам’ятають Лук’яненка, неохоче говорять про нього. Тоді я подумала, що журналісти просто їх втомили.

Та після декількох статей моєму тодішньому редакторові зателефонував чоловік, який сказав, що був на суді з Левком Лук’яненком і бачив там одного чоловіка, який ніби добре відомий в Чернігові й який свідчив зле проти Лук’яненка й взагалі брав участь у цій справі проти нього. Потім я отримала ще один дзвінок, теж чоловік розповів, що є ще одна відома людина в Чернігові, яка брала участь у цій справі...

Мені стало цікаво розібратися, що ж тоді відбулося. У процесі роботи з архівними матеріалами, пошуку людей, які бували в нього в будинку, з якими він працював, товаришував, тих, хто стежив за ним, я зрозуміла, що це тема не для короткого репортажу. Так з’явилася книга.

— Ви працювали з томами справи Лук’яненка. Що вам найбільше запам’яталося, що вразило?

— Насамперед мене вразила кількість — 15 томів кримінальної справи (здебільшого рукописного тексту) за півтора року життя Лук’яненка в Чернігові. Я передруковувала майже все — допити, доповідні, не знаючи точно, що саме мені знадобиться. Не те, щоб я перша взяла цю справу. Просто комусь вона була потрібна, щоб відзняти для сюжету, хтось звідти брав вирок, суд. А мене цікавили ті, хто брав участь у цій справі на найдрібнішому рівні.

А як чернігівчанку мене вразило, що тут переживання 1977 року, опис вулиць, яких я знаю, прізвища людей з Чернігова, їхні історії, допити. Це переміщення до минулого через архівні справи мене як молоду дослідницю дуже вражало.

— У вашій книзі йдеться про тих, хто своїми свідчення, добровільними чи примусовими, спричинилися до ув’язнення Левка Лук’яненка. Як ви зазначаєте: «Ця книжка про пересічну людину, яка не знає, бо не думає про свою причетність». Як саме обрали цей аспект для висвітлення у книзі?

— Коли прочитала «Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалимі» Ханни Арендт, то визначила для себе вектор зацікавлень — тоталітарні часи. Тема «банальності зла» вразила мене тим, як тоталітарна система переконує людину в правильності режиму, що треба діяти згідно з законом, «на благо державі». І люди, які вважають, що дотримуються закону, не обов’язково вірячи у цю систему, просто знаходять там сховок і виправдання. Це мені особливо запам’яталося у книзі. Тож мені захотілося досліджувати ще менші механізми, як тоталітарному режимові вдавалося залучати до співпраці з собою, щоб зруйнувати життя однієї людини і цілого покоління насправді.

— Як ви знаходили цих людей?

— Доводилося шукати через кримінальні справи. Тож найчастіше те, що в мене було, це ім’я, прізвище, адреса на 1977 рік. Але чи живуть там люди чи ні — треба було йти туди й перевіряти. А оскільки з того часу деякі вулиці переплановувалися, то будинки доводилося вираховувати, особливо в приватному секторі, уточнювати в людей. Кілька разів поліцію викликали на мене, оскільки я підозріло тиняюся.

ПОЧУТТЯ ПРОВИНИ ТРИВАЛІСТЮ У СОРОК РОКІВ

— Для мене ця книга, зокрема, й про непроговорений досвід. Як каже один чоловік з вашої книги: «Допомагав тоді — нині стаєш ізгоєм». Читаючи ваші розмови з людьми, я неодноразово відчувала це почуття провини, яке час від часу зринало в розповідях. Люди, затиснуті в тій системі, й нині ніби несуть на собі її тягар, того, що вона їм завдала...

— Коли я вперше подзвонила до цього чоловіка (який так сказав), то він не дуже охоче зреагував, але адресу назвав. І в розмові сказав, що усі ці сорок років він знав, що хтось прийде поговорити про єдину його в житті доповідну.

Водночас я не можу це сказати про всіх. Мені здається, що часто це були ситуативні спогади. І люди жили собі доволі спокійно, не пригадуючи 1977 рік, поки я не прийшла. Наприклад, один з героїв був дуже здивований, коли почув причину мого візиту. Він очікував, що я хочу поговорити про його роботу, його життя, але не про цю справу. І те, що він розповідав, це було через силу, говорив він тривожно, обережно, добираючи слова. Проте було видно, що йому це не було потрібно. Напевно, кожна людина по-різному сприймає різні ситуації.

Водночас часто траплялися фрази: «Бачите, так сталося. Але ж Лук’яненко, дивіться, скільки прожив. А я? А що я? Лук’яненка усі знають. А мене?». І в цих відповідях, що в Лук’яненка ж усе добре склалося, справді прихована якась травма чи відчуття провини. Бо багатьом здавалося, що в цьому є їхнє виправдання, їхній прихисток у цій ситуації.

«ЄДИНЕ СПІЛЬНЕ — ЗАГАЛЬНИЙ СТРАХ»

— Чи можна сформувати якийсь узагальнений портрет цих людей?

— Відповіді в мене немає, бо це дуже різні люди, дуже різні історії. Тому що поруч з неправдивим свідченням, людина відкрила реабілітаційний центр, який допоміг багатьом людям. Або поруч з неправдивою доповідною, людина займалася ліквідацією аварії у Чорнобилі.

На основі розмов з цими людьми, того образу, який у мене склався, я радше ставила питання, як я себе бачу. Уявивши себе в 1977 році, коли до мене стукають і кажуть, що мій сусід шкодить державі, що б робила я? Я їх впустила б? Співпрацювала б? А якби вони мені чи комусь з моїх рідних погрожували? Тому намагаючись зрозуміти, як я бачу цих людей, мені здається, що я зрозуміла, що погано бачу себе. І оце був такий найважливіший висновок особисто для мене. Якби я могла уявити себе на їхньому місці, то зрозуміла б їх краще.

Єдине, що я помітила — як люди за сорок років відфільтрували в собі ці події, і те, що вони пам’ятають. Багато хто запам’ятав тільки, що Лук’яненко завжди виглядав дуже охайним і те, що він дуже емоційно говорив, а що саме він казав, що вони самі розповідали на суді, що писали в доповідній — не пам’ятали. Проте коли я зачитувала ці фрагменти, то бачила, як люди пригадують і з великим смутком в очах промовляють: «Так, так, це було, я пам’ятаю». У всіх них і досі є страх повторювати цю історію знову. Як сказала одна жінка: «Навіщо зараз про це говорити?». Це єдине спільне — загальний страх. І досі, поки людина говорить про щось інше, вона спокійна, не добирає слів, а щойно мова заходить про КГБ, як починається в рази виваженіша розмова, ба більше — в мову людей проникають канцеляризми, за якими намагаються приховати свої емоції, стишується голос.

— Вам також вдалося поговорити зі слідчим. Маєте таке ж враження після розмови?

— Уже після виходу книги я дізналася, що слідчий був зі мною не такий уже й щирий. Коли я до нього прийшла, він здався дуже відкритою людиною. Говорив дуже охоче про що завгодно, щоправда, окрім Лук’яненка. Нині він себе вважає проукраїнським, розповідав про Україну, СБУ, свої захоплення, показував книжки. Я намагалася повертатися до Лук’яненка, але він постійно казав, що уже старий, не пам’ятає. А після виходу книги мені зателефонували й розповіли, що Лук’яненко — не єдиний дисидент у його кадебістській роботі. Їх було багато, і він займався ними доволі охоче, і завдяки цьому, ймовірно, просувався по кар’єрній драбині — такою є думка думка історика, яким трохи займався цією темою. Але сам слідчий цього не підтверджує.

Згодом я дізналася ще кілька деталей. Наприклад, один із кадебістів, після проголошення незалежності працював у музеї охоронцем і якось охороняв виставку присвячену Лук’яненкові. І що деякі речі цього кадебіста, ймовірно, досі зберігають в його рідній школі. І ці деталі, які з’являються уже після того, як книга вийшла, страшенно хвилюють, бо я хотіла б займатися цією темою далі.

— Ваша книга зосереджена на тих, хто погодився давати свідчення проти Лук’яненка. А чи згадувалися у справі ті, хто не погодився?

— Звісно. Наприклад, був один чоловік, який познайомився з Лук’яненком у Чернігові, і вони по дорозі разом їхали в авто; вчителька, яка приїжджала навідати Лук’яненка в Чернігів. Вона розповідала, як він любить говорити про театр, мистецтво, тож обійшла всі гострі кути, як могла. Загалом у справі про цих людей є небагато, бо для КДБ з них не було жодної користі, чому ж їх згадувати тоді? Але я певна, що їх було більше. Після виходу книги я дізналася від людей про ще кількох чоловіків, яких викликали до управління, але ті, щоб вони там від Лук’яненка не чули, нічого так і не розповіли. Це теж були люди зі своїми характерами, один чоловік, вочевидь, мав тоді зо 22 роки і був таким в душі «бунтарем» за можливості. Він бачив Лук’яненка лише в якомусь дворі, говорив з ним недовго, тому не мав надто багато остраху перед КДБ. А КДБ не мало з нього багато користі.

«ТІ, ХТО ХОТІВ, ЩОБ ВУЛИЦЮ ПЕРЕЙМЕНУВАЛИ, НЕ ЗОРГАНІЗУВАЛИСЯ»

— Повернімося з 1977 року до більш сучасних подій. Тож усе-таки, в чому була причина, що вулицю не перейменували?

— Через два роки мені здається, що все набагато простіше, ніж нам тоді здавалося. Просто цікава ситуація склалася з цієї вулицею. Поперше, Рокоссовського — це одна з найбільших вулиць у Чернігові. По-друге, це ж маршал радянський, якби це була якась вулиця Сунична чи Першого травня, то думаю, взагалі не виникло б проблем. Бо міська влада не хоче своїх літніх виборців турбувати. По-третє, ця вулиця у місцевій пам’яті — особливе місце. Рокосуха — така назва закріпилася за районом, навколо цієї вулиці, і я навіть від старших людей чую, коли вони кажуть «на Рокозі». У 90-х це був місцевий кримінальний район. І навіть якщо перейменувати вулицю, то «Рокозі» нікуди не дінеться, бо це в пам’яті людей. У нас усе місто обписане графіті Рокоз, РКЗ, і це все зіштовхнулося на одній вулиці. Тобто люди не проти Лук’яненка, і вони були б згодні на перейменування, якби не всі ці обставини.

До того ж важливо зауважити, що не будинок Лук’яненка почав збирати підписи проти того, щоб перейменовувати вулицю, а ті будинки, що були трохи далі. Знаєте, у нас взагалі дуже рідко в місті можуть зорганізуватися заради чогось, але зібрати підписи проти перейменування вони змогли, оформили їх правильно й передали до міської ради. А ті, хто хотів, щоб вулицю перейменували, якось не зорганізувалися, усе лишилося в онлайні.

І цей супротив, який почався на вулиці, не проти Лук’яненка, просто люди не знають, хто він і що зробив, навіть мешканці будинку, у якому він жив. Вони знали, що він щось робить і чимось вирізняється, бо до нього дуже пильна увага, але от чим саме він такий важливий — багато хто так і не зрозумів. І хоч вулицю не перейменували, але добре що дискусія тривала, тому, можливо, хтось поцікався тим, хто такий Лук’яненко, хто такий Рокоссовський, який його внесок у звільнення Чернігова. І він, нагадаю, не звільняв Україну для України.

Кажуть, перейменуйте іншу, але навіщо іншу — на цій вулиці він жив, нею він ішов на роботу, зустрічався з друзями, сюди приїжджали й Олекса Тихий, й Олесь Бердник, і вони йшли разом цією вулицею, у цей будинок, писали тут меморандуми Гельсінської групи, узгоджували їх, запаковували й виносили. Ця вулиця має повне право отримати таку назву.

У будь-якому разі у таких розмовах, суперечках хоч щось з’являється. Наприклад, щонайменше повісили меморіальну дошку на честь Лук’яненка. Однак йшли до цього довго, й насправді розмістили її не на тому будинку, де жив Левко Лук’яненко, а на будинку брата, тож це було схоже на відчіпного. З іншого боку, все ж у квартирі брата вони теж збиралися, тому логіка частково є. Загалом усе це виглядає так, ніби міська влада просто хотіла закрити тему, заспокоївши патріотичну частину міста. Але питання вулиці досі час від час з’являється, зокрема, на місцевих виборах у кандидатів запитували з приводу вулиця Рокоссовського чи Левка Лук’яненка.

До речі, дуже гарно мені потім підмітив історик Сергій Леп’явко. Що саме на цій вулиці, неподалік від будинку Левка Лук’яненка, у січні 1990 року потрапила в аварію обкомівська «Волга», і в неї відкрився багажник — з ковбасами, алкоголем. А оскільки це все було перед Різдвом, полиці порожні, люди так роздратувалися, що перевернули цю «Волгу», розтрощили її, потягнули до обкому, потім на площу. І почалися стихійні бунти в Чернігові, які тривали кілька тижнів. Люди вимагали спершу їжі, а зрештою, Народний Рух спрямував цих людей до того, щоб з’явилися політичні вимоги — звільнити секретаря Обкому, головного редактора партійної газети. Ці мешканці, які приєдналися до бунту, навіть вимагали перейменувати одну з вулиць. Проте мине 30 років, і люди забувають свій бунт, вважають, що не треба нічого чіпати, нехай усе залишається так, як є.

ОСНОВА НОВОГО УЯВЛЕННЯ ПРО ЧЕРНІГІВ

— Справді, дуже символічно. Мене вразив у вашій книзі ще один коментар: «Він (Лук’яненко. — Ред.) боровся за незалежну Україну. А той другий, Рокоссовський, командував фронтом, звільняв Чернігів від фашистів — саме завдяки йому ми отримали все: і дім, і роботу, і їжу, і медицину. А потім інший виборов незалежну Україну. А що нам дала незалежна Україна?». Ця думка, сподіваюся, радше виняток, ніж правило, але все одно. Не применшуючи значення індивідуальної відповідальності цікавитися власною історією, все ж варто зауважити, що незнання тих, хто будував нашу країну, знецінення значення суверенітету, можна трактувати як і певний провал державної політики...  Бо ця історія з перейменуванням, і деякі інші, вже сучасні випадки — симптоми цього...

— Тема перейменування «оголила» те, що протягом багатьох років держава мало що робила в інформаційному плані для популяризації української історії, українських діячів. Можливо, якби політика пам’яті працювала, то такої ситуації не склалося б. Тому що, добре, старше покоління виросло в СРСР. Але на цій же вулиці живе дуже багато молодих людей. Але для них що Лук’яненко, що Рокоссовський, переважно лише постаті з підручника.

Дуже бракує саме живої історії. Щоб коли йдеш по вулиці, то казали: «Слухайте, у цьому будинку троє чоловіків підписували документи, а потім сталася ціла Гельсінська група — перша правозахисна організація України». Хіба це не чудово? Інколи я думаю, може, це тільки мене надихає? Бо мене справді вражає, що в нашому невеликому місті, у непримітному будинку, на сьомому поверсі є квартира, у якій Українська Гельсінська група   писала свою декларацію, скручувала папірці в трубочки, щоб передати за кордон.

І це по-своєму мало б впливати на місто. З Києвом, скажімо, пов’язано дуже багато історій, в тому ж Чернігові їх менше. І ця може бути приводом для гордості, приводом задля зміни образу міста, зміни міської пам’яті. Можна розповідати ці історії й використовувати їх як основу для нового уявлення про Чернігів як українське місто, на противагу наративу про прикордонний російськомовний обласний центр. Саме такі історії про Левка Лук’яненка влада мала б використовували на користь міста, а не ховатися від них, шукаючи, як їх приховати й швидше пережити.