«Я прошу вас, любіть мене, будь ласка!»

Здається, що 19 січня 2009 року, коли інформаційні агентства передали новину про лиходійське, цинічне вбивство в Москві на Пречистенці громадянки України Анастасії Бабурової, п’ятикурсниці факультету журналістики МДУ, але вже відомої в Москві журналістки з власним іменем, уся країна мала сколихнутися. І задуматися: чому кращі й найбільш перспективні люди України, як і раніше, знаходять собі застосування не на рідній землі, а вимушені шукати щастя в іншій країні, й там, керуючись власним благородним світоглядом, готові віддавати сили, знання і саме життя за імідж чужої держави.

Якщо проаналізувати картину сотень політичних вбивств у Росії останнім часом, то стане зрозуміло: відбувається неоголошена війна Росії фашистської проти Росії демократичної. У країні, в якій стало правилом представників демократичних рухів називати «демшизою», організовано фізичний відстріл активістів прогресивних політичних рухів. Адвокат Маркелов і Настя Бабурова просто чергові й не останні жертви в цій війні. В матеріалі журналіста Гая Чейзана з The Wall Street Journal сказано, що «Росія — одна з найнебезпечніших для журналістів місць у світі. А найнебезпечніше в Росії місце для журналістів — це «Нова газета». Інтернет-довідник «Вікіпедія» поставив Настя Бабурову до списку вбитих співробітників «Нової газети», її попередники — Юрій Щекочихін, Анна Політковська, Сергій Золовкін, Віктор Попков, Ігор Домніков, Світлана Орлюк... Це лише з однієї газети! А загалом їх — убитих журналістів, політиків, банкірів, просто активістів демократичних рухів — уже тисячі, й російська держава не відповідає на насущні питання: хто вбив, хто замовив, чому ніхто не знайдений і досі не покараний?

Акції протестів від Москви докотилися до цивілізованої Європи і навіть у Римі пройшли демонстрації на підтримку справи Маркелова та Бабурової. Батьку й матері Насті Едуарду Федоровичу та Ларисі Іванівні Бабуровим — у яких загибла журналістка була єдиною та безмірно коханою дитиною! — висловили співчуття Президент України Віктор Ющенко, ректор МДУ Віктор Садовничий і декан факультету журналістики Олена Вартанова, редактор «Нової газети» Дмитро Муратов, колектив газети «День». Але вражає мовчання політичних партій і блоків, громадських рухів та організацій, журналістської спільноти, врешті-решт. У той час, як співробітники редакцій Криму, що об’єднуються в «Асоціацію вільних журналістів», висунули вимогу покарати вбивць (див. «Журналісти Криму вимагають від влади Росії покарати винних у смерті Анастасії Бабурової» — «День», № 11, вівторок, 27 січня 2009 року), журналісти Севастополя, звідки родом і де двадцять років жила і вчилася Настя Бабурова, за винятком окремих матеріалів, не підняли свій колективний голос на захист землячки, а дбали про власну безпеку (див. «Севастопольські журналісти потребують серйозного правового та фізичного захисту» — «Слава Севастополя» № 17, 31 січня 2009 року). Яка небезпека — якщо майже всі міські «акули пера» там ангажовані якщо не однією, то іншою гілкою влади, і небезпека полягає саме в цьому, а не у їхньому професіоналізмі?

НАСТЯ ПОВЕРНУЛАСЯ ДОДОМУ

Едуард Федорович Бабуров каже, що у їхній сім’ї літо 2009 року очікувалося як найщасливіше — Настя мала вже отримати диплом МДУ й обіцяла на місяць-півтора приїхати нарешті додому, де вона не була ось уже півтора роки. Тато хотів з’їздити до неї на Новий рік, але Настя відрадила, обіцяла приїхати сама. Батьки планували влаштувати улюбленій донці свято, збирали гроші, щоб зробити їй подарунок — купити якщо не квартиру, то хоч би кімнату в Москві, щоб Настя, яка наполегливо намагалася сама вирішувати свої проблеми й відмовлялася приймати допомогу батьків, могла спокійно працювати.

Та доля розпорядилася інакше. Вже в грудні 2008 року в житті Насті настав важкий період, а січень 2009-го став трагічним. Під час спроб групи антифашистів, у якій була й Настя, протестувати проти виселення з Москви групи нелегальних середньоазіатських мігрантів, її затримала московська міліція й протримала всю ніч у відділенні. Пізніше, частково і через це, Настю з несправедливим обвинуваченням, відомим тепер усьому інтернету, звільнили («з власного бажання»!) з редакції ВАТ «Известия». Цього ж дня — 17 грудня 2008 року — Настя написала в «Живому Журналі»: «Кинула курити, нарешті, звільнилася. Втомилася від ЖЖ, хочеться писати по-іншому». Зрештою, як стверджує її батько, погрожували не лише Станіславу Маркелову, погрози отримувала й Настя, й 13 січня дочка надіслала їм електронною поштою найкоротшого листа: «Здрастуйте, дорогі батьки. Як ви там? Можна я вас попрошу: любіть мене, будь ласка!» Батьки прочитали цього листа 15 січня. Їхній донці лишалося жити чотири дні. Едуард Федорович каже: «Я тепер сприймаю ці її слова як прохання — «Пам’ятайте мене, будь ласка!» Настя, вважають батьки, з її глибоким і аналітичним розумом уже передчувала трагедію. Вона вже звикла до того, що жорстока реальність завжди протистояла її прагненням. Можливо і тому також вона, будучи кандидатом у майстри спорту з шахів, закинула шахівницю і зайнялася східними єдиноборствами та самбо, щоб бути в змозі самій захистити себе. З одного боку, в ЖЖ вона писала «Хочу бути безсмертною і любити безсмертного», а з іншого, як згадує її мама Лариса Іванівна, Настя їй сказала одного разу: «Мамо, я довго не проживу!»

Існує дві версії загибелі Насті Бабурової. Згідно з однією, кілер, як вважають, мав не лише завдання вбити Станіслава Маркелова, адвоката сім’ї Кунгаєвих, але й наказ усунути Настю Бабурову, журналістку «Нової газети», яка взяла у адвоката розлоге інтерв’ю про справу полковника Буданова. Цю версію підтверджує той факт, що обох їх убито одним підлим способом в’язничних розстрілів, який практикувався ще в НКВД, — Настя також уражена кулею в потилицю.

Друга версія походить від одного зі свідків убивства на Пречистенці, який стверджує, що Настя, яка володіла прийомами самозахисту, кинулася на кілера й хотіла захистити чи то Маркелова, чи то себе, та не встигла. Однак тоді вона була б уражена кулею не в потилицю. А всі люди, які знали Настю, з ким доводилося розмовляти в Севастополі, кажуть, що обидві версії можуть бути правдиві одночасно. Знаючи наполегливість Насті, вони стверджують, що перешкодити публікації інтерв’ю, якби вона його підготувала, могла тільки її смерть. По-друге, знаючи сміливість Насті, її прагнення все вирішувати самій, навіть питання свого фізичного захисту, вона цілком могла кинутися навіть на кілера з пістолетом. І тоді, вистріливши спочатку в Маркелова, йому довелося б неабияк вивернутися, щоб вистрілити Насті також у голову. Та Настя аж ніяк не була «випадковою жертвою», як устигли написати деякі аналітики.

Віктор Єрофеєв писав: «Стоячи поряд із її труною на похоронній службі в Москві, я подумав, що кілер у масці, який убив цю двадцятип’ятилітню жінку в самому центрі міста неподалік від Храму Христа Спасителя, цілився не стільки в неї, скільки в майбутнє самої Росії. Читаючи її блог, слухаючи розповіді її друзів, розмовляючи з деканом факультету журналістики, де вона навчалася, я чітко збагнув: Росії потрібні такі молоді люди. І слава Богу, що вони у нас є і... що у нас була Настя. Настя відкрито висловлювалася у друкованих виданнях проти сучасників із фашистськими або навколофашистськими поглядами. Нещодавно вона побувала у Швеції й повернулася, натхненна свободами й можливостями європейської цивілізації. Настя загинула як герой... На маленькому російському прапорі, прикріпленому до стіни будинку, поряд із яким вони були застрелені, я побачив напис: «Вони загинули за свободу Росії». Такі слова зазвичай говорять лише в часи війни. Або коли свободу в країни відбирають... А що ж Настя, яка боролася за створення привабливого іміджу Росії у світі? Якби я був православним єпископом, то оголосив би її швидше святою...» Мама Насті, прочитавши ці слова відомого письменника, розплакалася і прошепотіла «Дякую вам, Вікторе Єрофеєв!» Дуже висока оцінка, однак іменитий автор не врахував одного — Росія, не спитавши, волею обставин забрала дочку України, громадянку нашої країни Настю Бабурову до себе, і тепер її називають російською журналісткою і констатують, що вона загинула за свободу Росії. Але треба уточнити: за свободу лише демократичної Росії. Прикро, адже Настя такою ж мірою загинула й за свободу демократичної України. Вона загинула за свободу для нас від тієї реакційної Росії, з представниками якої вона боролася, так само як і за союз прогресивної України з прогресивною Росією, яка рано чи пізно — ми віримо, інакше українці не долучалися б так упевнено до лав російських борців у Москві, — переможе Росію недемократичну!

Настю відспівували у Володимирському соборі Севастополя, який слугує усипальнею російських адміралів Нахімова, Істоміна, Корнілова та Лазарєва, як гідну героїню. Всього в сотні метрів від собору розташований її будинок, куди її батьки переїхали, коли Насті було чотири роки. Вона гуляла тут і виросла у дворі, де в будинку по сусідству колись жив лейтенант Шмідт. Під час відправи журналістки на вулиці дощило і мрячило... Настя нарешті повернулася додому. Але безрадісним було її повернення... Чому так вийшло, можна зрозуміти, лише детально вивчивши, як жила і чого прагнула Настя Бабурова...

«НАМ І ВАМ НЕ МОЖНА «ВІДСИДІТИСЯ В КУЩАХ»

Лариса Іванівна Бабурова — родом із Харківської області. Її батько — Глотов Іван Опанасович — захисник Севастополя, поранений, потрапив у полон до німців разом із тисячами покинутих командуванням воїнів. Артилерійська батарея, у якій він був зв’язківцем і заступником політрука, чинила опір до останнього, але німці їх уже навіть беззбройних труїли газами, випалювали з равеліну вогнеметами, доки непритомними не взяли в полон. Підлікувавшись, він кілька разів тікав із полону, був звільнений радянськими військами. Перевірка показала його невинність. Після війни Іван Глотов викладав у школі російську мову та літературу, а мама Лариси там же вчила дітей української мови та літератури. Після війни Іван Опанасович пишався своєю участю в боях за Севастополь, часто приїжджав до міста, яке було для нього священним, як на свято, ходив місцями боїв — на Сахарну голівку, на Мекензієві гори. Він вважав за честь влаштувати свою дочку в Севастопольський технікум. Лариса закінчила школу в 15 років, і документи з технікуму двічі повертали, але коли прийняли, батько дуже пишався цим. Вона закінчила технікум за рідкісною для дівчини спеціальністю «холодна обробка металів різанням», працювала у місті, а потім батько наполіг, аби вона вступила до Севастопольського приладобудівного інституту на радіотехнічний факультет, оскільки у війну сам був зв’язківцем. Зараз вона викладає важливу дисципліну «Організація виробництва» студентам Севастопольського університету ядерної енергії та промисловості.

Едуард Федорович родом із Вінницької області. Після закінчення Одеського політехнічного інституту працював у Бєльцах (Молдова), на об’єднанні імені Леніна, що виготовляло гідроакустичну апаратуру для флоту всього Радянського Союзу. Він часто бував у Севастополі у відрядженнях і вступив до аспірантури Севастопольського приладобудівного інституту.

— Першою моєю дипломницею і була Лариса Іванівна! — розповідає Едуард Федорович.

Він був викладачем, асистентом, захистив кандидатську, потім докторську дисертації, став доцентом, пізніше професором. Викладає багато цікавих дисциплін — радіоавтоматику, статистичну радіотехніку, прилади прийому й обробки сигналів тощо...

Настя народилася 30 листопада 1983 року в пологовому будинку на Північній стороні.

З чотирьох років маленька Настя вивчала англійську мову на курсах у Будинку офіцерів. Граматику англійської, каже батько, вона знала раніше, ніж граматику російської. Потім батьки влаштували її до найстарішої та найавторитетнішої у місті спецшколи № 3, з поглибленим вивченням англійської мови. Досі у них збереглися її дитячі малюнки й казки, складені нею в початкових класах, написані дитячим почерком, але вже зовсім без помилок. З п’ятого класу Настя почала вивчати ще і французьку мову, і вже за кілька років могла вільно спілкуватися нею з колегою тата, який викладав французьку в Африці й знав її досконало.

На одне літо Настя поїхала до Харківської області, в село до родичів мами і за літо вивчила українську мову. Хоч у севастопольській школі її взагалі не викладали, та вона мову не забула і навіть 2008 року не лише писала батькам листи рідною мовою, але, як згадує Лариса Іванівна, просила і батьків також писати їй українською. Настя часто називала її ласкаво ненькою і це дуже подобалося всім у будинку. «Настя мала талант до мов!» — говорить мама крізь сльози.

— Ми дуже вдячні Президентові України Віктору Андрійовичу, — каже Лариса Іванівна, — за те, що він вчинив по-людськи, знайшов для нас із чоловіком проникливі, щирі й теплі слова, зміг хоч трішки підбадьорити нас. Ми дуже цінуємо це. Ми послали Президентові Ющенку телеграму у відповідь, у якій подякували йому за участь, ми цінуємо його повагу і розуміння нашого горя...

— Багато теплих слів сказав нам від імені колективу редакції «Нової газети» її головний редактор Дмитро Муратов, — розповідає Едуард Федорович. — Ми дуже вдячні колегам Насті за це. Редактор говорив, що сам мав намір подзвонити і президентові Росії Дмитру Медведєву, та не подзвонив. Я думаю, що його пізню реакцію на цю подію і його позицію невтручання не можна пояснити бажанням не давити на слідство, як він це робить. Мовчання також є позицією — та ще й якою позицією! — і замовники цього вбивства, скоріш за все, зрозуміли його для себе як мовчазне схвалення. Відстороненість держави від боротьби з політичними вбивствами є для них заохоченням, вона сприяє цій практиці...

— Мені хотілося б звернутися через вашу газету до росіян, — говорить Лариса Іванівна. — Люди, будьте рішучі в боротьбі зі злом, не давайте йому перемогти, будьте мужніми, у таких ситуаціях небезпеки слід усім світом об’єднатися, всім разом повставати проти зла, проти фашизму, небезпеку якого розуміла наша Настя. Нам і вам не можна «відсидітися в кущах», оскільки фашизм після того, як відстріляє кращих із вас і з нас, почне стріляти в усіх інших, вони нікого не пощадять...

«ЕЖ» І «ЕЖАТА»

Жартома Настя та її подруги свою класну керівницю Євгенію Жанівну Ситнікову називали «Еж», а себе — «ежата». Євгенія Ситнікова, відома й шанована вчителька у Севастополі, може розповідати про «ежат», випущених нею в світ 2000 року, годинами.

— Настя Бабурова була ученицею дуже скромною, потайною, мовчазною і водночас дуже доброзичливою. Крім вивчення мов, вона захоплювалася не властивими дівчаткам заняттями — стала кандидатом у майстри спорту з шахів, перемагала навіть у чоловічих турнірах, їздила на змагання до Москви. Батько надзвичайно нею пишався. Настя була дуже старанною і відповідальною. За час навчання у школі вона жодного разу не прийшла на урок непідготовленою. Вона мала незвичайний розум. Настя часто ходила займатися до бібліотеки Льва Толстого, сама вивчала всі предмети — мови, економіку, літературу. Останній клас вона закінчила фактично за власною програмою, яка була набагато ширшою за шкільну...

— Пам’ятаю, Настя написала кілька складних творів за «Героєм нашого часу» Лермонтова, — продовжує неквапну розповідь Євгенія Жанівна. — Ці твори були про те, що «Герой нашого часу» — це перший ідеологічний роман у російській літературі і що «Фаталіст» — найважливіший розділ у цьому творі. Тоді так трактувати Лермонтова було зовсім не прийнято! Настя вважала, що це перший роман про те, як людина добровільно протиставляє себе долі, як намагається спростувати те, що її доля визначена Всевишнім заздалегідь, і сама починає творити своє життя...

Я перечитав уже призабутий роман Лермонтова і несподівано на кількох сторінках побачив і долю самої Насті, й оцінку всіх нас, котрі лишилися в живих. Настя Бабурова у своїх пошуках і у протистоянні долі — це, безсумнівно, сам Печорін, але тепер вона вже герой нашого часу, та за фатальністю своєї долі вона — це Вуліч, який шукав смерті й загинув зовсім несподівано, як і вона! Про решту Лермонтов написав ще тоді: «А ми, їхні жалюгідні нащадки, які мандрують по землі без переконань і гордості, без насолоди і страху, крім тієї мимовільної боязні, що стискає серце при думці про неминучий кінець, ми не здатні більше на великі жертви ні для блага людства, ні навіть для власного щастя, тому знаємо його неможливість і байдуже переходимо від сумніву до сумніву, як наші предки кидалися від однієї помилки до іншої, не маючи, як вони, ні надії, ні навіть тієї невизначеної, хоча й істинної насолоди, яку зустрічає душа в усякій боротьбі з людьми або долею...» Крім Насті, звісно! Вона виявилася здатною на великі жертви...

— Настя не мала улюбленого предмета, вона однаково любила всі предмети, — розповідає Євгенія Жанівна. — Всім учителям у школі здавалося, що саме її предмет у Насті улюблений, настільки вона володіла всіма дисциплінами. Вона сиділа на четвертій парті, й інколи нам, учителям, було ніяково від її очей, які завжди запитливо дивилися на нас. Присутність у класі надзвичайно і глибоко підготовленої до уроку Насті зобов’язувало навіть нас, досвідчених учителів, щоразу ретельно продумувати весь урок наново...

— Коли Настя Бабуріна була ученицею, ніщо не провіщало того, що вона стане журналісткою, — розповідає Євгенія Жанівна. — Настя могла спокійно перемогти в будь-якій Республіканській олімпіаді, та це здавалося їй нецікавим. Вона легко перемагала на олімпіадах з англійської та російської мов. Набагато охочіше Настя брала участь в олімпіадах з економіки — мабуть, тому, що ця дисципліна в школі читалася лише факультативно, і було потрібне вміння займатися самостійно. 1999 року вона зайняла перше місце у третьому етапі Всеукраїнських шкільних олімпіад з економіки. 1997 року — I місце на першості міста серед дівчат із шахів, 1999 року — III місце вже серед чоловіків.

У школі вона не написала жодної замітки для стінгазети, не опублікувала ніде жодної статті.

— Звісно, Насті було тісно у Севастополі, — розмірковує Євгенія Жанівна. — Вона перевершувала всіх, а тому прагнула більшого. Куди ж? Відповідь для мешканців нашого міста була одна, як і у «Трьох сестрах» Чехова: «У Москву! У Москву! У Москву!!!» Я вважаю, що у Насті лише зараз, на останньому етапі, на жаль, уже перед смертю, скінчився період шукань. Вона шукала навіть свій зовнішній вигляд. У школі вона була кругленькою, м’якою, пухленькою, а тут раптом 2002 року здивувала всіх і з’явилася на зустріч однокласників тоненька як тростинка, в черевиках на товстій підошві, в одязі з блискітками, як металістка...

— Настя дуже добре вчилася, але була доволі замкненою людиною, близько до себе нікого не підпускала, — розповіла журналістам її однокласниця Олена Андрієвська. — Вона була дуже добра і глибока. Але років у 16 у неї стався злам. Настя почала бунтувати, поспішати жити, почала жити активно, брати участь у різних рухах. Вона намагалася щось довести цьому світу. Вона була дуже незвичайною, унікальною людиною. У ній поєднувалося все: і дитяча чистота, наївність, і водночас — доволі дорослий розум. Настя мала тверді життєві принципи. Коли вона зрозуміла, коли визначила для себе, що є зло, вона, наскільки розумію, намагалася бунтувати проти цього зла...

ЖУРНАЛІСТИКА ВСЕ Ж ТАКИ ЗНАЙШЛА НАСТЮ...

— Закінчивши школу з золотою медаллю, Настя вступила до Чорноморської філії МДУ на факультет управління, — розповідає Лариса Іванівна. — Вона провчилася рік. Один із столичних викладачів, побачивши її потенціал, сказав: я не розумію, що ви ще тут робите, вам давно треба бути в Москві. Зіграло роль і те, що студента журфаку Сашу, з яким Настя почала зустрічатися, разом із п’ятьма студентами курсу, що залишалися, перевели до Москви, щоб викладачам не їздити з лекціями до Севастополя...

— Росія за допомогою філіалів своїх вузів за кордоном створила систему переведення кращих кадрів із країн СНД до Москви, — вважає кримський аналітик Володимир Притула. — Вони набирають повний курс, гірших відсівають, а кращих обіцянками, ба навіть адміністративними заходами на старших курсах переводять до Москви, на бюджетне відділення. Закінчивши вуз, вони зобов’язані отримати розподіл і відпрацювати кілька років у Росії. Але робота в держструктурах пов’язана з громадянством, тому використовується указ президента Росії про спрощене надання громадянства випускникам російських вузів. Разом із дипломом вони отримують і російський паспорт. Кожен фахівець, який чогось вартий, зацікавлений у хорошій кар’єрі, тому він і починає її робити в Росії, а на батьківщину вже не повертається. Якби не ця обставина, Настя Бабурова, можливо, реалізовувала б свій талант в Україні — принаймні, тут вона мала б набагато більше шансів залишитися в живих і успішно працювати...

Настя покинула навчання у філії МДУ, поїхала до Москви і знову подала документи одночасно і до МДУ на факультет управління, і до МДІМВ на факультет міжнародного права. З цих двох вузів, у які вона успішно й повністю самостійно вступила, вона обрала МДІМВ. Півтора року потому, саме перед сесією на другому курсі, Настя знову написала заяву з проханням відрахувати її з власного бажання. Батько негайно поїхав до Москви, зустрівся зі здивованим деканом, поговорив із дочкою, але рішення Настя завжди приймала сама й остаточно. Викладачі дивувалися — у студентки все на відмінно, а вона кидає вуз. І який вуз — про нього багато хто може тільки мріяти...

— Я не вчитиму це міжнародне право і закони, це не моє. Мені нудно, — пояснила вона татові.

І Лариса Іванівна намагалася вмовити дочку, говорила — працюватимеш у міжнародних організаціях, щонайгірше — будеш нотаріусом, почнеш печатки ставити, завіряти людям документи, також потрібна професія. Мама вдалася навіть до хитрощів, почала говорити, що журналістика — «паперова» професія, робота на кошик для сміття: людина отримала газету, прочитала чи ні, але день минув — і вона її викинула у сміття. Ти хочеш, щоб твою працю так викидали?

Мамо, ніколи я не ставитиму печаток, це нецікаво, це не для мене... — переконувала Настя. — А щодо журналістики ти не маєш рації, саме це зараз потрібно людям...

Вона відразу ж подала документи на факультет журналістики в МДУ і вступила на перший курс. Коли вона доволі багато провчилася, батько спитав: «Ну і тепер тобі цікаво на факультеті журналістики?»

— Так, мені тепер цікаво, мені це подобається! — сказала Настя. — Тут життя, а ти посадив мене за шаховий столик!

— Але тобі ж подобалося! — парирував батько.

— Подобалося, та це гра, а я шукаю справжнього життя... — відповіла Настя.

З усього видно було, що вона знайшла себе...

Настя не хотіла жити за кошт батьків, тому вступила на вечірнє відділення, пішла працювати системним адміністратором комп’ютерної мережі в тому ж МДУ, і, як викладачі розповідали мамі, освоїла програмування, досконало знала «залізо», могла сама зібрати комп’ютер, зробила й запустила в роботу кілька сайтів для МДУ, вела свій блог у «Живому Журналі»...

Одночасно Настя стала практикуватися в журналістиці, навіть писати вірші, підробляти в редакціях. Мама розповідає, що спочатку вона працювала у «Вечірній Москві», потім у «Московському комсомольці», пізніше в журналі «Созвездие». Її публікували в «Російській газеті». Настя працювала часто ночами, і мама умовляла її: «Настю, полюби себе і пожалій»! Вона пробує себе у багатьох темах і в багатьох жанрах. У Насті з’явився свій журналістський почерк, своє кредо, яке виражалося в активній життєвій позиції, в боротьбі за свободу і справедливість так, як вона це розуміла. Настя стала активісткою однією з антифашистських організацій у Москві. Тоді вона вже розуміла, що журналістика в нинішній Росії — це боротьба. Настя пішла на курси бойових мистецтв, займалася карате, бойовим самбо, він-чунем, джіу-джітсу і навіть рукопашним боєм. Захоплювалася також йогою та фехтуванням. Настя вважала, що її добро має бути з кулаками. Вона була вдостоєна срібної медалі з армрестлінгу серед дівчат МДУ. В один із приїздів додому дочка демонструвала батькові, як вона засвоїла прийоми самооборони, і заявила, що завжди зможе захистити себе сама.

Жити, вочевидь, у столиці Росії Насті було складно. Їй відмовили в наданні гуртожитку, жила на квартирі. Життя було дорогим і Насті лишалося сподіватися на гонорари. Так у січні 2008 року вона приходить в «Известия», де опублікувала багато матеріалів. Але пізніше вона не погодилася на умови роботи, поставлені їй редактором відділу «Спецпроекти» Нільсом Йогансеном, і пішла з редакції. І тепер у її трудовій книжці, що дісталася, як і решта її спадщини — книжки з журналістики та філософії, з фехтування й боротьби, грамоти і дипломи, заліковка МДУ, в якій стоять всуціль «відмінно» і «зараховано», — на згадку батькам, зроблено лише два записи — про зарахування і про звільнення з ВАТ «Известия»...

— Настя пережила це легко, — розповідає Лариса Іванівна, — тому що з жовтня 2008 року вона вже працювала позаштатно в «Новій газеті». Ми тоді не знали, що «Нова газета» є найбільш небезпечним для журналістів місцем, але якби ми й намагалися відрадити дочку, вона б усе одно зробила так, як сама вважала за потрібне...

— Коли ми пропонували Насті допомогу в придбанні житла, — розповідає Едуард Федорович, — дочка відмовлялася і сказала нам: «Я не житиму ні у Москві, ні в Києві. Я хочу жити в Європі, у спокійній країні — наприклад, у Фінляндії або у Швеції, де є нормальна демократія, де люди поважають одне одного по-справжньому, де все справді для людини...»

На той час Настя була уже сформованою прогресивною журналісткою, яка опанувала світові стандарти журналістики, відома всій Москві. Колеги по «Новій газеті» відзначали її професіоналізм, вони писали про Настю, що «без перебільшення можна сказати, що в усій країні мало хто знався на неонацизмі, антифашизмі, неформальних молодіжних об’єднаннях краще за неї», бачили в ній «розуміння того, про що слід говорити обов’язково». Люди, котрі знали Настю ще по Севастополю, впізнають у цих словах її істинне обличчя, що сформувалося ще у школі, — прагнення глибини і грунтовності.

І ще батькам на згадку лишився Настін інтернет. На різних сайтах вони знаходять сотні її статей і матеріали про неї. Едуард Федорович і Лариса Іванівна лише тепер зрозуміли, що їхня дочка Настя Бабурова — це цілий світ, але багато в чому незнайомий їм, що живе тепер своїм життям. Настя нечасто бувала вдома і лише одного разу написала мамі, що хотіла б, щоб вони читали все, нею написане. Та раніше їм бракувало часу для цього, а тепер життя її статей у всесвітній павутині стало для них знаком того, що їхня дочка все ще продовжує жити і відкривається навіть батькам новими гранями. «Настя була незвичайною людиною, — каже, ніби робить відкриття, Лариса Іванівна. — Вона розуміла це життя глибше навіть, аніж ми, але ми хотіли її вберегти від неприємностей, від трагедії, захистити. Та вона сама не жаліла себе, вона вирішила бути борцем у всіх сенсах і стала ним, вступила, на жаль, у дуже нерівне змагання...»