«Все будем равны»-2

Продолжение. Начало читайте «День» № 147-148

Есть в «Чорній раді» Кулиша сцена, где показано спаивание избирателей-простолюдинов: «Поміж людьми сям-там стоять бочки з пивами, ширітваси з медами та з горілкою, вози з мукою, сала, пшона і всякі припаси. Усе то настачили, усердствуючи Івану Мартиновичу, ніжинські міщани за те, що каже: «Не знатимете під моєю булавою жодного козака або козацької старшини над собою паном: усі будемо рівні».

Прошли века, но методы работы с «простым избирателем» не очень изменились. В нынешней Украине с этими методами тоже можно зачастую встретиться. Чтобы обеспечить «правильное голосование», заинтересованные лица дают «простым избирателям» продуктовые наборы, деньги, а то и предлагают выпить горячительных напитков. Правда, после выборов «простой люд» начинает сетовать: мол, выбрали не тех. Почти ту же ситуацию имеем в романе Кулиша. Сделав свой выбор, чернь со временем начинает сожалеть: мол, выбрали не того.

Брюховецкий, который становится главной персоной во время проведения Нежинской черной рады, представлен как коварный демагог, который пользуется доверием запорожцев, мещан, других простолюдинов для достижения своих мерзких целей.

Вот как Кулиш изображает портрет этого деятеля: «Чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані — і пучки видно. Хіба по шаблі можна було б догадуватися, що воно щось не просте: шабля аж горіла од золота, да й та на йому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловік простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на нього, не подумав би, що в сій голові вертиться що небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату. А як придивишся, то на виду в його щось наче ще й приязне: так би, здається, сів із ним да погуторив де про що добре да мирне. Тілько очі були якісь чудні — так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе й читають ізпідтишка чоловіка. Іде, трошки згорбившись, а голову схилив набік чак, наче каже: «Я ні од кого нічого не бажаю, тілько мене не чіпайте». А як у його чого поспитаються, а він одвітує, то й плечі, наче той жид, підійме, і набік одступить, що б ти сказав — він усякому дає дорогу; а сам знітиться так, мов той цуцик, ускочивши в хату».

Кулиш изображает Брюховецкого как умелого популиста. Стоит вспомнить сцену, где этот популизм в романе представлен во всей красоте. Там Иван Брюховецкий утверждает, будто гетманство ему не нужно, а он лишь думает о том, как бы казакам запорожским помочь в «тяжкій долі». «Серце моє болить, дивлячись на ваше убозтво!» — выкрикивает он. «...Тепер, — утверждает этот претендент на гетманскую булаву, — достались ви таким старшинам та гетьманам, що скоро й шкуру з вас іздеруть. Над вами, мої дітки, воістину справдились святії словеса: «Хіба не багатії вас утискають? Хіба не вони тягнуть вас на суди? Хіба не вони зневажають ваше добре ім’я, узиваючи вас хамами та рабами неключимими?»

Конечно, бедняки воспринимают эти слова с радостью, высказывая следующие рассуждения: «Проклятії кармазини швидко видеруть у нас душу з тіла, не то що! Коли б не ти, батьку гетьмане, заступивсь за нас при лихій годині, дак хто б нас і пожалував!».

А Брюховецкий рассказывает казакам о своих заслугах и своей «бедности»: «Ви знаєте, моє товариство миле, мої ріднії братчики, у яких саєтах, із якими достатками прийшов я до вас у Січ. І де ж те все подівалось? Чи я пропив, чи прогайнував? Ні, не пропив я, не прогайнував, не промантачив, не проциндрив без пуття: усе спустив з рук, аби б тілько як-небудь прикрити ваші злидні. Не мало пішло мого добра і по Гетьманщині. Як та бідна курка-клопотуха, що знайде зернятко — да й те оддасть своїм курчаткам, так і я все до останнього жупана пороздавав своїм діткам. А тепер от і сам обголів так, що й пучки лізуть із чобіт — доведеться незабаром ходити так, як лапко. Що ж? Походимо й без чобіт, аби моїм діткам було добре».

Такая демагогия воспринимается на ура. «Батьку ти наш рідний! — кричать кругом ледві не скрізь сльози. — Дак лучче ж ми збудем усе до остатнього рам’я та справимо тобі такі сап’янці, що і в царя немає кращих!». Все ожидают от Брюховецкого благодеяний, избирая его гетманом. Даже старый казак Пугач, которому пришлось много насмотреться, говорит: «...заведемо в Україні інший порядок; не буде в нас ні пана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого; усе в нас буде обще....». Это такая себе «коммунистическая программа».

Когда же состоялись выборы Брюховецкого, чернь загудела: «Хвала богу! Хвала Богу! Наша взяла! Нема тепер ні пана, ні мужика, нема ні вбогих, ні багатих! Усі поживемо в достатку!».

Правда, Брюховецкий, получив гетманскую булаву, не собирается претворять в жизнь казацкие «коммунистические мечты». Он развернул борьбу за власть, уничтожая противников. Не забывал и себя, «бедного». В результате этого происходит разрушение Гетьманщины. Уничтожается и казацкая старшина, на место которой приходят выходцы из низов. Об этом, в частности, говорит один из героев романа Кирилл Тур, обращаясь к Петру Шраменко: «Хіба не бачиш, як тепер на світі попереверталось! Кого недавно ще звали приятелем, тепер величають ворогом; багатий став убогим, убогий багатим; жупани перевернулись на сермяги, а сермяги на карамзини. Увесь світ перелицьовано..».

Брюховецкому Кулиш противопоставляет Сомка, которого изображает в идеализированном плане. Мол, он полностью достоин гетманской булавы. Вот как в одном месте «Чорної ради» говорится об этом деятеле: «Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літописах); був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступіть, чи заговорить, то справді по-гетьманськи». Или другая идеализированная характеристика этого наказного гетмана: «Сомко-бо жартів не любив. Щирий і незлобивий був лицар, да вже ж як і допечуть йому, то стережись тоді кожен. У таборі в його або в поході знай свою лаву — не так, як у інших. Тим-то й били сомківці неприятеля всюди, де тілько стинались. Знали, чого стоїть Сомко, усі старії, значні козаки; а військова чернь про те байдуже: їй аби воля». Здесь имеем дело не столько с изображением исторического персонажа, сколько с попыткой автора создать образ идеального государственного мужа-гетмана.

Именно стремление к воле, которую хотела иметь чернь, и привело к тому, считает Кулиш, что мир в Украине-гетманщине перевернулся, и Брюховецкий взял верх над Сомко. В романе события поданы таким образом, будто новоизбранный гетман берет под стражу Сомко — правда, при молчаливом согласии московского воеводы. Сомко же сдается в угоду победителю — делает это сознательно, не оказывая сопротивления. Когда представители казацкой старшины хотят его защищать, он говорит: «Братці мої... милії! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна! Що вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий мій ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай і голова! Прощай, безщасна Україно!». После этого он и старшины бросают сабли.

Когда же Кирилл Тур стремится освободить Сомко из тюрьмы, тот не хочет убегать на волю и поднимать восстание против Брюховецкого. Свою позицию он аргументирует таким образом: «...з сеї бучі пуття не буде. Багато розлив християнської крові Виговський за те нещасне панство да гетьманство; багато й Юрусь погубив земляків, добиваючись того права, щоб над обома берегами гетьмановати; невже ж не уйметься плисти по Вкраїні кров християнська ні на часину? Отеє я ще почну одного супротив другого ставити і за своє право людську кров точити! Бо Іванець з козаками стоїть тепер міцно; щоб його збити, треба хіба усю Вкраїну надполовинити; а навіщо? Щоб не Брюховецький, а Сомко гетьмановав!».

Победа Брюховецкого подается как временный триумф черни, которая получила возможность грабить зажиточных казаков. По этому поводу в романе Кулиша имеем такую зарисовку: «Як ось почали розїжджатись із Ніженя й шляхта, державці що були понаїжджали під час тієї ради. Інший привіз і жінку, й дочку, така-то була думка, що тепер з’їхалось з усієї Гетьманщини лицарство, так чи не пошле Бог пари. Аж тут не весіллє вийшло. Як почала по дворах поратись військова голота з запорожцями, то рад був інший, що з душею з міста вихопивсь. Інший же вихопивсь, а другий там і голову положив, обороняючи свою худобу і сім’ю; а дочок шляхетських і старшинських козаки собі за жінок силою інших похапали. Кому ж пощастило улизнути за царину, тії, як од собак, мусили од запорозької голоти одбиватись. Отеє іде значний чоловік у кованому возі да й шаблю держить голу або рушницю при плечі. Слуги ідуть кінно округ воза. А за ним низовці, охляп на міщанських конях, женуться, як шуляки. Хоть стріляй, хоть рубай, лізуть наче скажені. Боронить, боронить пана з сім’єю челядь, да як звалять одного-другого запорожці з коня, так хто оставсь — урозтіч! А вони, окаяннії, коней зупиняють, у колесах спиці рубають, вози перевертають, панів із кармазину і з саєти обдирають. По полю не один віз з покаліченими кіньми валяється, не одна вдова плаче по мужові, не один бідаха, конаючи в крові, тужить, що не поліг під Берестечком. А там скрізь порозламувані скрині; одежа лежить розкидана, кривава, пороздирана; пух із перин, наче сніг, летить по вітру: усюди розбишаки шукали грошей, усе пороли, розкидали».