Музика - мало не єдине, що ще не стало для людей яблуком розбрату.
Рей Чарльз, американський співак, музикант, один з найвідоміших у світі виконавців джазу

Андрій КУРКОВ: «Народження нового без стресу не буває»

26 листопада, 2004 - 00:00
«День», 17 ЛИСТОПАДА 2004-го

Андрій Курков, на його власну думку, на сьогодні — найбільш оплачуваний письменник на пострадянському просторі. Але лише за рахунок зарубіжних видань. «Якби я жив на місцеві письменницькі гонорари, — признається він, — то мені б довелося писати ще й для газети «День». Чому? Про це та багато іншого відомий письменник розповів в інтерв’ю нашій газеті.

«ЩО СИЛЬНІШЕ В НАС РОЗВИВАТИМЕТЬСЯ АБСУРД, ТО ШВИДШЕ ВІН ДОСЯГНЕ СВОГО АПОГЕЮ І «ВІДВАЛИТЬСЯ»

— Ваш новий роман «Останнє кохання президента» напередодні президентських виборів сприймався як «очень своевременная книга». Склалося враження, що головний персонаж там — влада як така. З іншого боку — дуже багато пізнаваних або, принаймні, правдоподібних реалій нашого вітчизняного політикуму. Й одразу виникає запитання: або ви так добре знаєте нашу владу, наших політиків, або це все-таки авторська фантазія на тему?

— І те, й інше. Я думаю, що ви добре знаєте нашу владу та наших політиків — до вищих підступитися не можна. На відміну від західних країн, де можна. Тобто я знаю прем’єр-міністра Ісландії, наприклад. А прем’єр-міністр Швейцарії по швейцарському телебаченню рекламував мою книжку «Пікнік на льоду» як його улюблену книжку. Добровільно. Щоб уявити собі таку ситуацію в нас, треба або збожеволіти, або перенестися в далеке майбутнє.

А інформація з кулуарів влади часто, я би сказав, не викочується крупинками та пилюкою, а виливається холодною водою, як із відра. І я про багато чого не писав, бо багато знаю реальних епізодів, які характеризують нашу владу, але які просто небезпечно або аморально витягувати на сторінки книжки. Утім, саме поняття художньої літератури (якщо це не документальна проза) не зобов’язує, на відміну від журналістики, до правдивого відображення реальності. Тим більше, що я не пишу реалістичну прозу.

— Але чому саме політика як така стала приводом для написання цього роману?

— У принципі, майже всі мої романи я написав під впливом тієї чи іншої провокації. Тобто так: мене провокували — я писав. Наприклад, у 1996 році мене намагалися переконати, що я повинен писати українською мовою. Я написав роман «Добрий ангел смерті», де два герої, схожі на Дмитра Корчинського та його дружину Оксану, і ще кілька осіб розмовляють українською — це при тому, що книжка загалом написана російською. І у випадку з новим романом мене спровокувала ситуація, бо наша політика вже дійшла до абсурду. У будь-якій нормальній країні представник середнього класу, наприклад, не думає про політику, бо життя стабільне, організоване. Якщо він — не політичний активіст, йому однаково — прийдуть до влади консерватори чи ліберали, оскільки життя від цього не змінюється. А в нас влада постійно намагається довести свою незамінність. І так перестаралася в цьому... Один із «перлів», наприклад, — вислів, що вирвався у Віктора Януковича під час теледебатів із Віктором Ющенком, про те, що владу не видавити. Тобто у нас влада — фізична, а не моральна. Вона вкоренилася, і її треба видавлювати, як вугор або прищ, для того, щоб поставити на її місце іншу. Це — абсурдна ситуація.

Крім того, я постійно думав над тим, чому в нас такі нещасні політики. Почнімо з того, що в нас немає професійних політиків. А ті, хто намагається ними стати, одразу стають ще нещаснішими, ніж були. І не усміхаються... Я став на місце президента України... Я половину романів пишу за системою Станіславського, від першої особи. Я передаю якісь риси свого характеру (дуже часто і негативні), шматочки своєї біографії головному герою, входжу в його образ. І потім дуже важко виходити. Після роману «Останнє кохання президента», який я написав у березні, я лише нещодавно перестав бути «президентом». Це було дуже неприємне відчуття: я не міг протягом п’яти місяців працювати, мені нічого не хотілося робити — просто як президенту України...

— А чи буде продовження? У романі читачам дається якийсь аванс...

— Уже надійшли перші прохання (поки що тільки усні) про продовження — наприклад, під час ярмарку «Книжковий світ» або мого ефіру на радіо «Київ». Але я не думаю, що почну писати його завтра. Я відпочиватиму від політики. І читачі. Наступний роман — це любовний трилер про Київ.

— До речі, Київ — це окрема тема. В останньому романі чимало пізнаваних деталей, серед них, наприклад, — згадки кафе, перукарень, яких уже нині немає, тощо. Тобто Київ виступає як персонаж, який багато в чому визначає поведінку героїв, що, до речі, дуже вдало втілилося в фільмі «Приятель небіжчика» за одним із ваших романів. То яким же буде ваш наступний роман?

— Про нього рано говорити. Можу лише сказати, що це — дивна любовна історія, в яку втягнено людину, котра займається розслідуванням.

А що стосується Києва, то сім років тому я поставив собі за мету повернути Київ як місце дії на літературну карту світу або хоч би Європи. І вважаю, що — завдяки переважно «Пікніку на льоду» та «Приятелю небіжчика» — мені це вдалося. Було дуже багато кумедних ситуацій, пов’язаних із цим. Наприклад, коли сюди приїхав попередній посол Бельгії, мені одразу зателефонували, він зі мною зустрівся і сказав, що йому в бельгійському МЗС порадили перед тим, як їхати сюди, подивитися фільм «Приятель небіжчика». А вже три чи чотири роки сюди приїжджають літературні туристи з Німеччини чи Швейцарії, які за моїми книжками мандрують (іноді я їх супроводжую) Києвом. І наступна група приїжджає з Німеччини в лютому.

— Щоправда, Київ зараз так швидко змінюється, що незабаром місця, пізнавані за романами, буде важко знайти...

— Можна буде показувати, наприклад, на Подолі, — тут було кафе «Бахус»...

— Повернімося до роману «Останнє кохання президента». Попри всю іронію та гумор, картинка загалом вимальовується досить похмура — з погляду на політичну ситуацію в Україні 2016 року... Наскільки великий відсоток у цьому письменницької уяви і який відсоток, скажімо так, прогнозованості?

— У чомусь я побачив російське бажання економічно та політично інтегрувати Україну — під час нинішніх виборів воно прочитувалося ще більше, ніж у моїй книжці. Тобто йдеться про якісь тенденції, які в мене доведені до абсурду (як, наприклад, у випадку з «канонізацією» Леніна). Точніше, я просто беру вже абсурдні реальні ситуації та розвиваю їх далі. Потім життя мене доганяє й переганяє.

У «Законі равлика», до речі, якщо ви читали (це продовження «Пікніка на льоду»), описана виборча кампанія, в ході якої один колишній кримінальний авторитет балотується до парламенту, а його конкурент — такий самий, лише зі шрамом на обличчі. І там обговорюється тематика, що обличчя кандидата — це головне. Байдуже, що він каже. Головне, щоб він був симпатичним і мав гарний вигляд на плакатах...

— А вам не сумно, що життя доганяє якісь ідеї, розвинені вами до абсурду?

— Ні, в нашій ситуації я не сумую з цього приводу, бо, що сильніше в нас розвиватиметься абсурд, то швидше він досягне свого апогею та «відвалиться». Просто ситуація така, що ми вже давно переступили ту норму, яка є нормою політичного та будь-якого іншого життя на Заході. І якщо вже ми не повертаємося до норми природним шляхом, ми повинні поринути у весь цей абсурд...

«СЛОВО «ІНТЕЛІГЕНЦІЯ» ПОСТУПОВО СТАЄ АНТИКВАРНИМ»

— Багато діячів культури, зокрема ваші колеги-письменники, дуже активно беруть участь у передвиборному протистоянні. Як ви до цього ставитеся? Зрозуміло, що вибори відбуваються не так уже й часто, і, напевно, треба проявляти себе як громадяни. Але все-таки — місце письменника на трибунах чи за письмовим столом?

— Є публічні письменники — як той самий Пауло Коельо, наприклад, який встигає і виступати щодо проблем СНІДу, і писати свої наївні казки. Є письменники кабінетні — як Кость Москалець, який спеціально поїхав в одне з сіл Черкаської області, сидить там у хатині, поставивши біля ніг якогось «електрокозлика», пише та ніде не показується. Є Патрік Зюскінд, який ніколи не роз’їжджає з виступами. Але що стосується нашої ситуації, то слов’янська традиція зобов’язує письменника в особливі моменти висловлювати свою думку. Інерція поваги до письменників ще відчувається в провінції (в Києві — ні). Зараз ми з колегами їздимо Україною, і в райцентрах рівень запитань і рівень очікуваного від письменника набагато вищий, ніж у Києві. Тобто в Києві на тебе вже дивляться, як на людину, яка повинна розважати. У провінції письменник ще сприймається як людина, яка може сказати правду або якусь розумну річ, або відповісти на якесь запитання.

— А ви самі відчуваєте в собі потребу підписувати колективні листи?

— Я підписав одного листа від представників української інтелігенції. Звісно, в будь-якій країні більшість діячів культури аполітичні. Але, на мою думку та на думку моїх колег, нам пропонують безкультурну владу. А культура повинна голосувати за ту владу, яка буде культурною або хоч би освіченою та матиме програму культурної політики країни. Культурної політики країни за 13 років існування незалежної України так і не розробили. Моє спілкування з Міністерством культури та мистецтв завжди закінчувалося сумно. Тобто спочатку вони мене просять щось зробити, а потім дають «відмашку», як це було, наприклад, рік тому з кіносценарієм за двома моїми повістями. Сценарій не помре. Я погодився його зробити як свій внесок в українське кіно. Зрештою, цей сценарій я віддам за кордон, і там він піде, я на ньому зароблю. Але тут не відбудеться молодий режисер...

— Якщо вже, як ви кажете, відсутня культурна політика, напевно, якимсь чином усе-таки треба про це заявляти. І це, знову-таки, має на увазі позицію, відому з класики: поет — більше ніж поет. Але чи можна говорити сьогодні про особливу роль нашої інтелігенції або, наприклад, її особливу відповідальність у створенні громадянського суспільства?

— «Особливою роллю інтелігенції» на територіях пострадянських держав завжди була роль жертви. Громадянське суспільство створює середній клас. Тобто ми повинні поступово замінити поняття «інтелігенція» поняттям «середній клас». Коли в нас буде середній клас, нам не знадобиться якась особлива слов’янська інтелігенція. У нас просто буде велика кількість людей із вищою освітою, із якимись базовими моральними принципами, які легко відрізняють, «що таке добре» та «що таке погано», які вимикають телевізор, якщо по ньому показують порнографію, а в кімнаті перебувають діти тощо. І саме вони визначатимуть рівень громадянського суспільства та рівень культури в цьому суспільстві, бо вони будуть споживачами тієї самої мейнстрімовської культури, на яку, до речі, і працюють сучасні українські письменники. Вони формуватимуть запит. А слово «інтелігенція» поступово стає антикварним. Та й що таке, власне кажучи, «інтелігенція»? Це люди, які добре виховані, працюють на владу або при владі, або, навпаки, добре виховані, освічені, але є дисидентами? Частково і те, й інше...

— А хто сьогодні — за відсутності сформованого середнього класу — формує запит на культуру взагалі та на літературу в тому числі?

— Та насправді не існує в нас такого чинника. Тому в нас і наклади просто «приголомшуючі» для країни, де живуть 48 мільйонів. Найвідоміший україномовний письменник Юрій Андрухович щонайбільше продає, я думаю, тисячу примірників нової назви за рік... Моя книжка вийшла накладом п’ять тисяч. І хоча вона вийшла півроку тому, ще не розпродано тираж. Звісно, коли ми з колегами проїдемось де-небудь із виступами, з продажем книжок, тоді в тих місцях на якийсь час хвиля інтересу до наших книжок підіймається. Але по суті... Не хочу хвалити радянські часи (я тоді був незадоволений і, думаю, що, попри те, хто переможе, буду незадоволений і наступною владою, оскільки це нормальна реакція — реальність у будь- якому разі провокує письменника, а ідеальної влади в нас ніколи не буде), але за радянських часів хоч би була система пропаганди книжки, літератури. У кожному районі була людина, відповідальна за це. А зараз... Зовсім недавно ми з колегами виступали в Ніжині, в міській бібліотеці. І нам директор бібліотеки сказала, що жодної книжки за бюджетні гроші протягом останніх восьми років вони не купили. У них є комерційна поличка, беручи книжки з якої, читачі платять по десять копійок на добу, і на ці гроші купують нові книжки. Це нормально? І читачі беруть, тому що ці книжки — нові, а решта бібліотечних фондів — це фонди радянського часу. У принципі, я часто в бібліотеках виступаю, і ситуація скрізь одна і та сама: бібліотекарі практично нелегально намагаються хоч якось заробляти на нові книжки. Наприклад, за рахунок ксерокопіювання. Собі до зарплати вони нічого не додають.

А в тому самому Ніжині, наприклад, у Ніжинському університеті ім. М.В. Гоголя, нам заборонили виступати перед студентами. Ми, виявляється, є «зовнішніми контактами»... Якщо українські письменники для українських студентів — це «зовнішні контакти», то, пробачте, про яку культурну політику взагалі можна говорити? Утім, у багатьох інших вищих навчальних закладах нас охоче приймають. Адже хоч де б ми виступали, ми розповідаємо про себе, про свої книжки, про українську літературу, ані слова пропаганди ніде не було.

— А хто ваш український читач? Чи можна говорити про якийсь середньостатистичний образ?

— Зараз я вже можу сказати про це. Адже якщо раніше, протягом майже п’яти років, я їздив із виступами за кордон (у мене було понад 150 виступів німецькою мовою в Німеччині, Австрії, Швейцарії, близько 60—70 виступів у Франції тощо), і тому ту публіку, яка мене читає там, знаю, то протягом останнього року в мене було також десь чотири десятки виступів по Україні. Я би сказав так: 40% — студенти, 40% — середній клас, що народжується, і 20%, хоч як дивно, пенсіонери, немолоді люди, які також приходять на мої виступи.

— А за кордоном хто читає?

— У різних країнах по-різному. У Німеччині, наприклад, студентів і пенсіонерів — однакова кількість, той самий середній клас, дрібні бізнесмени. Під час туру Америкою я дуже дивувався, чому в мене, крім виступів у книгарнях, у кожному місті — виступ у якомусь політичному клубі. Виявляється, там критики визначили, що книжка «Пікнік на льоду» — політичний роман. І коли я поїхав, то отримав звістку, що її ввели в обов’язкову програму читання на факультеті політології в університеті Сіетла.

— Тобто вони за вашою книжкою вивчають український національний характер?

— Так. Хоча в зарубіжних вищих навчальних закладах мої книжки давно. Скажімо, в Сорбонні, на факультеті славістики, вони — в обов’язковій програмі. І в багатьох інших університетах. Утім, не лише в них, але й, наприклад, у ліцеях Ельзасу та Лотарингії (Франція), перед аудиторіями яких я нещодавно виступав і відповідав на запитання.

— Цікаво, а що ж вони хочуть дізнатися, про що запитують?

— Звісно, про ситуацію в колишньому Радянському Союзі, про те, чого вони не знають. Тобто вони обрали мою книжку як один із зразків зарубіжної популярної літератури не лише через те, що там є гумор і все інше, але тому, що вона дає якусь інформацію.

— А як сильно уже наявні в них уявлення розходяться з реальністю? Як вони собі уявляють те, що відбувається в нас?

— По-різному. Принаймні упродовж останніх п’яти років уже зникло те стандартне кліше, що Україна — це насамперед Чорнобиль. Вони вже знають, наприклад, що Україна — не частина Росії. Це по-перше. По-друге, люди більш- менш освічені, які цікавляться, вже помітили і політичну різницю між Росією й Україною — в рівні демократії, в присутності опозиції тут та відсутності її там тощо.

«У НАС Є РЕГІОНИ, ЩО ЛЕГКО ЗОМБУЮТЬСЯ»

— До речі, повертаючись до політики та до всіляких передвиборних лозунгів. Ви себе позиціонуєте як український письменник, який пише російською...

— Так.

— У зв’язку з цим хотілося б почути ваш коментар до знову виниклої ідеї про введення другої державної мови. Наскільки це взагалі актуально — надавати російській мові статус другої державної мови?

— Цю тему роблять актуальною перед кожними виборами. Тобто мова стала, на жаль, інструментом. Ті, хто порушує цю тему, особливої любові до російської мови не відчувають. Варто ввести російську мову як другу державну, відбудеться фактично розподіл України на україномовну та російськомовну. Зараз я, наприклад, їжджу Західною Україною, виступаю там українською мовою, а уривки читаю російською. Мене запрошувала навіть львівська «Просвіта», в книгарні якої я виступав. І там якійсь бабусі стало зле, бо вона побачила на прилавку книгарні «Просвіти» мої книжки російською мовою. Їй дали валідол, вона заспокоїлася. Усі інші сприйняли це нормально. А якщо, скажімо, зробити російську другою державною, мої книжки російською мовою ніколи не з’являться в таких спеціалізованих книгарнях. Тобто я одразу стану іноземцем у своїй країні — для Західної України.

Існує статус-кво. Ніхто не заважає російській мові існувати, розвиватися, використовуватися на території України.

— А ви в своїх поїздках Україною відчуваєте оцю різницю між регіонами, про яку так багато говорили та говорять у контексті виборів?

— Тріщини як такої між регіонами не існує. Є регіони, які цілком підконтрольні одній політичній силі, які легко зомбувати. Я давно кажу: треба активістів Західної України й активістів Східної України поміняти на два тижні (або хоч би на два дні) місцями — щоб вони жили один в одного в сім’ях і бачили, що люди нічим не відрізняються. І якщо, скажімо, в Донецьку у зв’язку з приїздом гостя в звичайній середньостатистичній сім’ї ставлять на стіл пляшку горілки, то на Західній Україні витягують пляшку коньяку. Ось і вся різниця. Загальна культура, як і культура пиття, дуже близька. Звичайно, надивившись під час виборчої кампанії на розвішені по Донецьку бігборди з усіма цими асоціаціями з «фашистами» та «бандерівцями», звичайний донеччанин думатиме, що на Західну Україну краще не їхати. А якщо він туди не поїде, залишиться незайнятим місце на якомусь карпатському курорті. У результаті страждає економіка і того, й іншого регіону. До речі, ще один момент, який, як мені здається, доводить, що в нас свідомо намагаються прискорити розвиток одного регіону та загальмувати розвиток іншого, — той факт, що всі швидкісні залізниці в нас ведуть або на південь, або на схід країни, а експреса на той самий Львів поки що немає, хоча це дорога в бік Європи.

— До речі, а який регіон України зараз є таким, що читає найбільше (якщо судити із продажу) і чи є такий узагалі?

— Я не можу навести точних даних, але можу сказати, що дуже багато людей на наші акції приходить у Львові, в Харкові. Пожвавився Дніпропетровськ. Київ нібито автоматично культурний центр, але він — дуже ситий, тому тут зібрати людей складніше, ніж у Дніпропетровську, Харкові чи Львові. Але і в маленьких містах (як, наприклад, у райцентрі Дунаївці Хмельницької області) ми також виступали. Тобто в таких містах, у яких немає жодної книжкової крамниці або хоч би розкладки. В Україні їх, напевно, кілька сотень. І в принципі, якщо дати людям вибір, дати можливість купувати книжки, їх купуватимуть скрізь.

— А якщо говорити про зв’язку «письменник і бізнес», то в якій мірі письменник повинен володіти сьогодні якостями бізнесмена?

— Із письменників-бізнесменів у нас я знаю лише братів Капранових. Але вони, звісно, більше бізнесмени, ніж письменники. А що впливає на успіх? Впливає, звичайно, вміння говорити, розповісти про себе та просто відсутність бар’єра між письменником і публікою. А загалом, у будь-якій країні книжки більш публічного письменника, якщо він не графоман, зазвичай (хоч і не завжди) продають краще, ніж у непублічного письменника. Але є й інші приклади. Знаєте різницю між бестселером і лонгселером? Бестселер продають, наприклад, за два тижні, а лонгселер може продаватися не один рік — як, наприклад, у випадку з романом Патріка Зюскінда «Парфюмер». Хоча Патрік Зюскінд, здається, не дав у своєму житті жодного публічного інтерв’ю. А книжка продається. При цьому продається лише одна з його книжок. Тобто, зрештою, все вирішує якість літератури.

Звісно, в книжковій торгівлі має бути присутній якийсь елемент шоу-бізнесу. Скажімо, в Німеччині, в кожному містечку, в кожній великій або середній книгарні висітиме піврічний план виступів тих, хто до них приїжджає.

«УКРАЇНСЬКІ ЧИТАЧІ ЧЕКАЮТЬ ЩОНАЙМЕНШЕ ЩЕ ДВА ДЕСЯТКИ ПИСЬМЕННИКІВ»

— А якщо говорити про оплот книжкового бізнесу — масову літературу, розраховану на великі тиражі, на ажіотажний попит тощо. Що таке сьогодні бестселер в українському виконанні? Чи існує у нас узагалі така література?

— Можливо, її формування вже почалося. Років п’ять тому я би сказав, що в нас ще немає сформованого молодого покоління українських письменників, які можуть стати культовими в певній аудиторії. Тепер уже є. Наприклад, Ірена Карпа, на виступи якої студенти біжать з усіх ніг, Сергій Жадан, Наталка Сняданко, Любко Дереш тощо. Це та література, яка повинна бути масовою. Це масова література для студентів, для молодого читача. У них зараз вийшла серія книжок у видавництві «Фоліо» під назвою «Графіті». І був рекламний тур Україною, і були дні, коли після виступу продавали по 500 книжок однієї назви з цієї серії!

— А ви не боїтеся, що ця «молода шпана» вас підсидить?

— Ні. Я тільки радий, що книжки тієї ж Лади Лузіної продаються краще за мої.

— Чому?

— Вона добре пише і пише для ширшого кола читачів. І це доводить, що все залежить від літератури, яку пропонують, а не від суспільства, яке відмовляється читати. Тобто є люди, які хочуть читати таку літературу. З’явився такий письменник, як Лада Лузіна. І одразу в неї з’явилися читачі (які не були моїми читачами). Тобто в нас, я думаю, читачі чекають ще щонайменше два десятки письменників. Є читачі, яким поки що нічого читати. У принципі, в такій країні, як Україна, має бути принаймні 30—40 активних письменників, які видаються накладами від 10 тисяч і вище.

У нас не вистачає мейнстріму, реалістичної сімейної белетристики. У нас не вистачає дитячих казок (відповідно, цей ринок займають російські письменники та видавці) і багато чого іншого.

— Андрію, а наскільки адекватно, на вашу думку, «пострадянська» література, і зокрема українська, представлена на Заході в плані перекладів — не з погляду лінгвістики, а з погляду смислів?

— З українських письменників шістьох перекладають польською, німецькою мовою вийшли книжки лише в мене й у Юрія Андруховича вийшла одна книжка, але незабаром готується до виходу у видавництві «Суркампф» роман «Дванадцять обручів», готується книга Любка Дереша. Більшістю інших мов представлений лише я. І, звісно, цього мало. Має бути представлено принаймні п’ять-шість.

— А кого б ви порадили перекласти?

— Я не раджу, я знаю, точніше — бачу в сучасній українській літературі тих, хто може увійти в європейську. Це Наталка Сняданко з її останнім романом «Колекція пристрастей» — сучасна молодіжна європейська література. Це Тарас Прохасько та його цікава, трошки в австрійському дусі, проза. Це останній роман Марії Матіос «Солодка Даруся» — прекрасна сімейна сага, сучасна, недовга, яка, в принципі, може «зачепити» читача будь-якої національності.

Що сталося з пострадянською літературою на Заході? Її насамперед пропагували та просували славісти, в яких свої смаки. Ці смаки ніколи не збігалися зі смаками читачів. А чому? Тому що західний читач, по-перше, любить хеппі-енди (хай це навіть буде література, наприклад, про ескімосів, лише б у ній була надія та добре ставлення письменника, автора хоч би до одного з героїв). Якщо ж письменник своїх героїв ненавидить або, тим більше, з ненавистю пише про свою країну, то такого письменника західний читач не сприймає. Мої книжки там сприйняли, бо, в принципі, я до всіх своїх героїв ставлюся з тією чи іншою часткою добра, навіть до негативних персонажів.

— Очевидно, треба знайти дуже точну інтонацію для того, щоб тебе сприйняли на Заході. І якщо Андрія Куркова сприйняли, то це — якийсь неймовірний збіг обставин плюс талант. А ще, імовірно, має бути серйозна історична, енциклопедична база тощо?

— Узагалі про українську історію там мало хто знає. Добре хоч знають, що є така країна Україна. Усе залежить від того, як подати. Треба країні створити сексапільний образ, щоб вона була привабливою, як вродлива жінка. Тоді про Україну говоритимуть, навіть не знаючи її, говоритимуть із любов’ю.

— А якби вас запросили стати іміджмейкером для країни, які б кроки ви зробили?

— Усе залежить від того, який бюджет у цього іміджмейкера. Але насамперед треба вигнати з роботи всіх, хто відповідає за іміджеві акції України за кордоном. І за участь у виставках, включаючи книжкові виставки. І просто ті самі гроші, які використовували, використати інакше. Якщо я не помиляюся, за всі роки української незалежності до Франкфурта не привезли за бюджетний рахунок жодного письменника. Привозили чиновників. А треба брати все, що є в нас конкурентоспроможного, і з допомогою наших посольств за кордоном — навіть якщо немає якогось свята чи фестивалю, — влаштовувати акції. Такі, наприклад, як влаштовує тут Гете-інститут, навіть середнього письменника представляючи мало не як генія. Якщо говорити економічною мовою, ми маємо «культурний товар» на експорт. На Заході є десятки літературних фестивалів, джаз-фестивалів, оперних фестивалів, на яких можна заявити про себе (тим більше, що їхні організатори нерідко беруть на себе частину витрат на утримання гостей). Узяти, наприклад, Росію — минулого року вона була гостем Франкфуртського книжкового ярмарку, в березні наступного року Росія стане почесним гостем Паризького книжкового салону. На книжковому ярмарку в Аргентині Росія — почесний гість. Це що, запрошують Росію чи вона напрошується та добивається цього?..

А в нас досі підхід до культури — радянський. Тобто — відсутність підходу. Досі, я дізнався, головна стаття витрат на культуру з обласних бюджетів — це оренда Палацу «Україна» й огляди художньої самодіяльності областей... Це відбувається в ХХI столітті!

У принципі, будь-яка влада (навіть якщо вона некультурна, хоча ідеальний варіант, звичайно, — мати культурну, освічену владу), повинна знати, що є не політична, а культурна опозиція, яка давитиме, яка використовуватиме кожну помилку, кожен неправильний хід влади для того, щоб із нею боротися. Не для того, щоб зайняти її місце, а просто для того, щоб бути її постійним подразником. У принципі це — основне завдання людей, які турбуються про культурне життя, про культурну політику, про збереження аури Києва тощо.

— Недавно в нас була дуже цікава читацька конференція в Хмельницькому за матеріалами нової книжки з «Бібліотеки «Дня» — «Війни і мир». І на конференції з великим задоволенням згадували про те, що в Хмельницькому побував такий знаменитий письменник, як ви. Які у вас були відчуття від спілкування?

— Дуже позитивні. Чим далі від Києва, тим більше люди хочуть знати та бачити. І мені здається, що за рік-два на території України цілком реально відродити інтерес до сучасної української літератури. Треба спершу вирушити до всіх обласних центрів, а потім й інших містечок. І скрізь, крім — поки що — вже згаданого Ніжинського університету, приймають із розпростертими обіймами. (До речі, після того, як нам не дали виступити перед студентами Ніжинського університету, вони прийшли на нашу акцію — і до бібліотеки, і до книгарні).

Я, напевно, куплю велику карту України і зафарбовуватиму — ні, не за сортами, — а зафарбовуватиму культурні райони...

— ...охоплені Курковим.

— ...і ті, які відмовляються, чинять опір. Це треба робити, бо інакше — без фактично силової експансії — культура та література не стане національним явищем. Тобто вона існує, але існує окремо від нації.

Наша біда в тому, що в нас за інерцією продовжився Радянський Союз у країні з іншою назвою. Тобто не було заміни кадрів (що робили, наприклад, прибалти), фактично не було заміни чи скасування старої ідеології. Наша країна в цьому значенні терпляча, вона терпить і терпить, поки зменшується кількість комуністів, які голосують за Симоненка. А народження нового без болю та без крику, без стресу не буває. Я приймав пологи тричі і знаю, що нічого хорошого без болю не народжується...

Розмовляла Лариса ІВШИНА, Ганна ШЕРЕМЕТ, Мар’яна ОЛІЙНИК, Ольга ВАСИЛЕВСЬКА, Юлія КАЦУН, Дмитро ДЕСЯТЕРИК, Михайло МАЗУРІН, фото Миколи ЛАЗАРЕНКА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments