Перший-ліпший брехун і ошуканець може розвалити цілу державу, тоді як упорядкування речей навіть в одному домі неможливе без ласки Божої.
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького

Блаженнійший Святослав (ШЕВЧУК): Церква повинна вийти за межі «огорож своїх храмів»

Глава УГКЦ — про виклики часу, роботу з суспільством та міжконфесійні відносини
2 березня, 2012 - 00:00
ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»
БІЛЯ МАКЕТА ПАТРІАРШОГО СОБОРУ ВОСКРЕСІННЯ ХРИСТОВОГО І ПАТРІАРШОГО ЦЕНТРУ УГКЦ У КИЄВІ. ДО РЕЧІ, ПОНАД ПІВРОКУ В ХРАМІ ВЕДУТЬ БОГОСЛУЖІННЯ — СЮДИ ПРИХОДИТЬ БАГАТО МАЛИХ І МОЛОДИХ / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Служачи у Львові, за словами предстоятеля українських греко-католиків, він читав «Війни і мир» із нашого бібліотечного проекту. Вихід цієї книжки, як каже, тоді був пострілом у десятку — саме тривала дискусія про українсько-польське примирення. Потім, перебуваючи в Аргентині, читав газету в Інтернеті. Впродовж року свого керування Українською греко-католицькою церквою стежив за висвітленням у ній релігійної тематики. Врешті тиждень тому Блаженнійший Святослав (ШЕВЧУК) сам став гостем «Дня».

— Ми живемо в ситуації, що cпонукає все частіше замислюватися над тим, як важливо, щоби Церква впливала на суспільні настрої. Крім того, добре пам’ятаємо ті часи, коли попередня система «взяла на озброєння» думку Достоєвського: якщо Бога немає, можна все. На жаль, нині чимало представників колишньої номенклатури чи нових багатіїв поводяться так, ніби є спадкоємцями цього постулату. Оскільки суспільні регулятори на них діють мало, як може Церква впливати на атмосферу в суспільстві?

— Я вам хочу розкрити певні клерикальні хвороби, які можуть допомогти зрозуміти поведінку тих чи інших церковних спільнот чи навіть священнослужителів у сучасних реаліях. У Радянському Союзі священики вважалися служителями культу. То був одинокий вид присутності в суспільстві. Якщо священик намагався будь-яким чином упливати на суспільство через звертання до своїх вірних, його переслідували. Знаємо багато фактів з історії церковних громад, коли отцям заборонялося вчити дітей катехизму, тобто основ віри. Тож церковнослужителям Православних церков, які певний період свого виховання чи навіть служіння відбули в радянських умовах, тепер дуже складно виходити за межі «огорожі храму». І вони в тому не винні. Просто на них були спроектовані певні категорії. Таким чином, сьогодні їм легше виконувати навіть певні ідеологічні замовлення, ніж брати на себе ініціативу виховувати суспільство чи прищеплювати йому християнські цінності. Можливо, з огляду на це Українська греко-католицька церква є дещо щасливішою, оскільки діяла в підпіллі. Єдиним способом нашої присутності залишався вплив на людей. Тобто ми звершували ті чи інші таїнства, служили літургії, виходячи з духовних потреб вірних. Між іншим, робили це там, де вони приготували місце.

Тепер поговоримо про сьогоднішній час. Нині дуже важливим завданням Церкви є вийти за межі «церковної огорожі». Інакше суспільство витіснить зі свого горизонту церковне та духовне життя. Це особливо відчутно під час спілкування з молоддю. Багато молодих людей, які мають глибокі релігійні потреби, бояться переступити поріг храму. Там вони потрапляють у невідому систему координат і не знають, як поводитися, наражаючись відразу на несприйняття місцевих жіночок. Виникає конфлікт поколінь — того, яке виросло у храмі, й того, яке виросло поза ним. Тому Церква, зокрема наша, ставить за мету бути присутньою в громадянському суспільстві. Бо те суспільство, про яке ви говорите, — це багатозначне поняття: влада, політикум загалом, громадянське суспільство. Громадянське суспільство, згідно з нормою, мало би бути джерелом і влади, і політичного життя.

Пригадую, як на початку 2000-х років відбувалася дискусія, чи взагалі в Україні існує громадянське суспільство. Переконаний, що це також велика заслуга різних конфесій, що в Україні воно є. Власне, наша Церква відчуває себе його частиною. Повсякчас говоримо, що для того, щоби зберегти свою ідентичність, не хочемо бути ні частиною влади, ні частиною політичного класу. Можливо, інші церкви на дане питання відповідатимуть по-іншому.

Я думаю, що УГКЦ зробила чи не найбільше у справі розбудови Української держави за ці двадцять років. Виросли цілі покоління, які виховувалися при греко-католицьких храмах і які по-іншому бачать себе, свою гідність, те суспільство, в якому сьогодні живуть. Таким людям нелегко. Дуже часто вони, зневірюючись, покидають Україну. Тому я намагаюся переконувати їх, щоби залишалися.

Отже, гадаю, Церква може виконати те завдання, про яке ви мене запитували.

— Говорячи про хвороби клерикалізму, очевидно, не можемо не поцікавитися вашими думками про події, що розгортаються в Українській православній церкві, усвідомлюючи деяку незручність ситуації. А з іншого боку, хіба на цей процес цинічного ставлення до Митрополита Володимира всередині самої УПЦ не повинно реагувати суспільство, глави інших церков? Адже він як високоосвічена людина має вплив на вірних різних християнських деномінацій.

— Вірні Української греко-католицької церкви вважають вірних Української православної церкви своїми братами й сестрами. Тому нам не байдуже, що відбувається в родині брата чи сестри. Передусім хочу висловити особисту повагу до Митрополита Володимира. Я мав нагоду з ним зустрічатися. Стежив за його діяльністю як предстоятеля Церкви і, зрештою, як духовної особи. Думаю, його духовність буде предметом ще багаторічного вивчення. Через те я переконаний, що Блаженнійший Володимир — великий скарб не тільки для УПЦ, а й взагалі для християнського світу.

Дуже часто предстоятеля оцінюють за ефективністю в управлінні. Однак це ознаки секуляризації. Тобто коли на Церкву навіть самі її священнослужителі дивляться як на людську структуру. І коли хтось за станом здоров’я не може виконати функції доброго менеджера, тоді декларують, що він не може управляти Церквою. Натомість по-справжньому духовні люди дивляться на дану ситуацію іншими очима. Митрополит Володимир — духовний лідер, а не менеджер. Можемо порівняти останні місяці життя Папи Івана Павла ІІ з тим, що зараз переживає Блаженнійший. (Цікаво, що в них одна й та ж хвороба.) Наприкінці життя Папа дихав через трахіостому, проте не полишав престолу РКЦ. Пригадую, на нього було боляче дивитися: кожне слово приносило страждання. Але для чого він це робив? Щоби свідчити проти загального переконання, що стражденна, немічна людина є тягарем для суспільства. Тому навіть сьогодні, коли Блаженнійший Володимир у лікарні, він залишається духовним лідером своєї Церкви. Й тоді ті, хто вважає Церкву Церквою, а не людською структурою, повинні його поважати й допомагати йому.

— У цій історії багато повчальних моментів для нас. Зокрема, в заяві про виключення секретаря Митрополита Олександра (Драбинка) із членів Синоду єпископів УПЦ однією з причин називалося його спілкування зі ЗМІ, які, на думку єпископату, негативно ставляться до священноначалія... (Розмова відбувалася 22 лютого. — Ред.). А як же свобода слова? Уявлення про спілкування з суспільством? «День» багато пише про агресивну й підступну політику ідеологів «русского мира» щодо українського світу й Української церкви. Тому, як нам здається, страждання Митрополита Володимира, який бачить, що відбувається в його Церкві, викликають співчуття й підтримку, проте загальна суспільна реакція на події в УПЦ не може бути нейтральною.

— Бачите, щоразу, коли в Церкви забирають свободу, це не означає, що її обов’язково знищують. Натомість починають інструменталізувати, намагаючись використати для такої мети, яка не є змістом її існування й покликання. Церква є у світі, але не від світу. Й коли її від того вічного кореня відривають, щоб зробити інструментом для чергового ідеологічного проекту, тоді над нею чинять насилля. Я думаю, що сьогодні постать Блаженнійшого Володимира є свідченням того своєрідного насилля над його Церквою, яку, можливо, комусь би дуже хотілося використати як інструмент для чергового геополітичного проекту. Очевидно, що УПЦ страждає й буде страждати. Можливо, вона відчуватиме на собі рани такої неволі багато століть. Але тим не менше не можна про це не говорити. Можливо, сьогодні Україна є дуже цікавим контекстом. Все ж таки ми мали 20 років свободи. Всі церкви в Україні мали можливість вільно розвиватися. Й нині наново інструменталізувати котрусь із них буде непросто. І все ж таки я би дуже хотів, щоби УПЦ ні в якому разі не була інструментом ні для кого, ні для жодної влади, не була змушена втілювати ніякі геополітичні проекти, а залишалася живим тілом Христовим, спадкоємицею Володимирового хрещення. Це саме те, чого від неї очікують вірні та українське суспільство.

— На День соборності служили спільний молебень. УГКЦ не була присутня, як і, до речі, торік. Чому?

— Дуже дякую за це питання, що випливає з контексту розмови. Як уже говорив, УГКЦ завжди вважала себе частиною громадянського суспільства. Щоразу, коли воно проявляється, намагаємося бути присутніми в тих його проявах. Натомість намагаємося не дати, щоби нас втягнули в політичну боротьбу. Так, минулого року Блаженнійший Любомир (Гузар) озвучив нашу позицію: в День соборності, коли українське політичне суспільство роз’єднане, бути одночасно у всіх місцях, де політикум себе представляє, неможливо й нечесно. Цьогоріч я продовжив тактику свого попередника. Не для того, щоби зневажити якусь політичну силу чи дати їй політичну оцінку. Тільки для того, щоби засвідчити наше намагання не втручатися в політичну боротьбу. Отже, я не був ані серед інших предстоятелів, які разом із Президентом покладали квіти до пам’ятників Тарасу Шевченку і Михайлу Грушевському, ані на Софійському майдані, де під прапорами різних партій були представники традиційних християнських церков. Лише на Державному акті соборності — аби показати, що греко-католики відзначають це свято. А пояснюючи, в який спосіб святкуємо згадану подію, говорив про те, що фундаментом соборності українського народу має стати духовна єдність. Тому 22 січня ми започаткували Тиждень молитов за єдність між християнами.

— Якось відомий громадський діяч Євген Сверстюк, до речі, автокефальний православний, сказав про те, що греко-католики демонструють новий тип християнської культури, привнесений із так званої римської школи. Насправді про спосіб передачі влади, що продемонстрував Блаженнійший Любомир (Гузар), можна говорити в ширшому контексті — світському. Його приклад — взірець для наслідування, зокрема, для української політики, куди, в силу різних процесів минулих років і навіть десятиліть, «пролізають» далеко не кращі. А ще однією з головних ознак того нового типу служіння, спілкування й побуту є багатолітнє навчання єпископів і священиків за кордоном, зокрема, в Римі. До цього спонукають виклики сьогодення?

— Мені дуже близька тема виховання. Я десять років служив у Львівській духовній семінарії, був викладачем Українського Католицького Університету (УКУ) й деканом кафедри богослов’я там. І от коли йдеться про виховання священика, розрізняємо його чотири складових: загальнолюдське (щоби стати добрим душпастирем, передусім треба бути доброю людиною); духовне (кожен мусить пройти духовне зростання); освіта (неможливо виховувати цілісну особистість без здобування знань); душпастирство (можна багато знати, однак не вміти це застосувати на практиці).

Можливо, в Україні ми помітніші за наших братів — римо-католиків, тому що нас тут більше. Однак розуміння значення освіти, ставлення до досягнень культури й навіть прагнення всебічного виховання духовенства та чернецтва — це спільний підхід, який сьогодні існує в усій Католицькій церкві. Йдеться не тільки про римську школу. Справді, в Римі сконцентровано найбільше навчальних церковних закладів. Той, хто навчається там, має можливість відвідувати різні вищі навчальні заклади. Коли я захищав докторську дисертацію, то для того, щоби можна було провести захист, давали оголошення в усіх університетах. Як результат, будь-хто зі студентів і професури туди міг прийти. І будь-хто міг поставити запитання, на яке ти мусив відповісти. В цьому полягає частина публічного диспуту. Отже, це, сказати б, академічний світ, який має досить високий рівень і доволі високі вимоги. Проте подібні університети існують у Польщі, Німеччині, США... Тобто йдеться не лише про римську школу, а радше про католицьку освіту. І ми змагаємося за неї в Україні. Прикладом того, що нам вже вдалося, є УКУ. Пригадую, коли я був секретарем Блаженнійшого Любомира, працювали над програмою католицького виховання й освіти в Україні, починаючи від дитячого садка й закінчуючи університетом. Очевидно, нам не завжди легко в реаліях освітньої системи України це здійснити, але потреби, запит, бажання, симпатії в українському суспільстві безперечно є.

— А ось такі заклади можливо відкрити на Сході України? Нехай не відразу вищі?

— Нині існує п’ять шкіл, де, до певної міри, є співпраця між Церквою та державною системою освіти. Наприклад, Бучацький ліцей на Тернопільщині чи Львівський ліцей Священномученика Климентія Шептицького в Києві. Ось думаємо про відкриття гімназії Митрополита Андрея Шептицького. Зібралася група батьків, які беруться до роботи. Очевидно, як буде можливість, хотіли би, щоби такі школи стали загальнодоступними. Це не монополія греко-католиків. Ні в УКУ, ні в іншому нашому навчальному закладі нікого не дискримінують за конфесійною приналежністю. Мова не йде про релігійну індокринацію, а про якість освіти й форму, яка би відповідала світовим стандартам. Звісно, ми хочемо, щоби такі школи були, однак УГКЦ має обмежені ресурси, матеріальні в тому числі. Крім того, українське законодавство нам у цьому не дуже сприяє. До речі, у Ватикані існує окрема Конгрегація католицької освіти й виховання, яку очолює відомий кардинал Грохолевський. Він розповідав мені, що, приміром, в азіатських країнах держави звертаються до Ватикану з проханням відкрити католицькі університети за державний кошт. Це є прикладом того, як та чи інша країна думає про своє майбутнє. Між іншим, багато православних ієрархів були вихованцями католицьких шкіл. Сказати б, уже покійний архієпископ Афін, колишній глава Елладської Православної церкви Христоліус виховувався у школі отців-маріоністів. Таким чином, це щось, чим Католицька церква реально готова сьогодні послужити не тільки Україні, а й цілому світові.

— Питання Патріархату для УГКЦ, яке наполегливо «проштовхував» ще Блаженнійший Йосип Сліпий, досі залишається актуальним. Коли воно може бути вирішене? Чи не може? До речі, кажуть, що Папа Бенедикт ХVI вам симпатизує...

— Дуже дякую за такий комплімент.

Скажу так: тему Патріархату не знято з порядку денного. Вона лишень переходить в нову фазу. Тобто ми будуємо Патріархат.

Чому Патріарх Йосип Сліпий, 120-річчя від дня народження якого відзначаємо цьогоріч, так підкреслював необхідність Патріархату для нашої Церкви? Це не була вимога якоїсь почесті для нього особисто, наприклад. Приїхавши в Рим після 18 років заслання, він дізнався, що багато греко-католицьких єпископів є в Канаді, США, Бразилії, Аргентині, Австралії... (До того навіть не уявляв, що УГКЦ має такі структури за кордоном.) І почав шукати певного способу, як цей єпископат об’єднати. (Не існувало жодного канонічного підґрунтя, щоб можна було єпископів скликати на синоди. Кожен із них належав до Латинської єпископської конференції тієї країни, де служив.) Блаженнійший Йосип Сліпий розумів: якщо не знайдеться можливості гуртувати нашу Церкву, розпорошену по цілому світові, вона наражатиметься на небезпеку зникнення. Вона асимілюватиметься. Отож на ІІ Ватиканському соборі заговорив про Патріархат як необхідну умову збереження УГКЦ поза межами України. Для того, щоб, до певної міри, не ламати початки екуменічного діалогу (тоді Папа Іван XXIII відіграв колосальну роль в посередництві між США і СРСР у так званій Карибській кризі), Блаженнійшому Йосипові було надано титул Верховного Архієпископа. (До того — був Митрополитом.) Верховний Архієпископ має всі права Патріарха, тільки немає титулу. Таким чином, він на весь цей період, сказати б, бездержавності заклав основи для збереження та розвитку греко-католиків на століття вперед. Шкода, що не дожив якихось п’ять-шість років до нашого виходу з підпілля. Бо існував аргумент, чому не може стати Патріархом, — не перебуває на своїй канонічній території.

Його наступник, мій попередник Мирослав-Іван (Любачівський), повернувся в Україну. Отже, ми присутні не просто на власній канонічній території, а в історичному серці нашої Церкви. Тепер маємо структуру, яка допомагає нам бути єдиною Церквою, і водночас бути присутньою в цілому світі. Інакше кажучи, де-факто УГКЦ починає функціонувати як Патріархат, продовжуючи довершувати ту будову, яка велася століттями, а Блаженнійший Йосип Сліпий надав їй окремого змісту.

Вас, як і всіх журналістів, цікавить: а коли той Патріархат буде вже де-юре? Пригадую, Папа Іван Павло ІІ говорив нам, що маємо право на Патріархат. Листовно звернувся до інших православних Патріархатів, говорячи про свій намір нам його надати. Навіть створив робочу групу, яка вивчала це питання. І тут виникли труднощі щодо самого механізму надання. Справа в ті, що нині навіть у православному світі немає чіткого розуміння, хто може надати Патріаршу гідність. Вселенський собор? Один ієрарх? Тож, з одного боку, весь католицький і православний світ думають над цими механізмами. Із другого, ми продовжуємо розбудовувати свої структури. Сподіваюся, в один день оці два вектори зійдуться. І тоді християнський світ побачить, що в Україні вже є Патріархат УГКЦ. Залишиться його тільки визнати.

— Відомо, що завдяки Патріархові Філарету тема об’єднання Православних церков не стала маргінальною. Щоправда, складно сказати, коли це може статися, виходячи із сучасних реалій. Та все ж у разі об’єднання яке ви місце передбачаєте для УГКЦ?

— Якщо ви зауважили, з тієї термінології зникає поняття про єдину Помісну Українську церкву. Поки йдеться про одну Православну церкву. А це — суттєва різниця. Одного разу, читаючи деякі думки Патріарха Філарета, побачив, що зміна термінології до певної міри полягає в зміні мети, яку той ставить. Він говорив, що треба бути реалістами. Зрештою, й від багатьох священиків УПЦ КП, зокрема на Західній Україні, не раз чув про те, що Святіший спершу намагається мирити православних між собою. Побачимо, наскільки справа буде успішною.

Для нас це є трохи прикро. Свого часу Блаженнійший Любомир ставив набагато ширшу перспективу, говорячи про єдину Помісну Православну церкву київської традиції, яка би об’єднала всіх спадкоємців київського християнства — УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ і УГКЦ. Тоді, 2004 року, він виклав програмну доповідь під назвою «Один Божий народ у краї на київських горах». На мою думку, цю програму не до кінця відкрито навіть нашими православними братами. Бо, що там запропоновано, — щоб ми прагнули до євхаристійного сопричастя. Тобто єдність — не в структурі, а в Святих Таїнствах. А то — найбільша єдність, яку тільки може хотіти собі Церква. То було б об’єднання не навколо ідеї, так би мовити, ексклюзивної еклезеології: от ми — правдиві, а решта — мають до нас прийти з покаянням. Ні. Йдеться про те, що кожен приніс би свої — історію, досвід, дари і поклав до спільного коша. І така ідея Блаженнійшого Любомира має майбутнє.

— До речі, про покаяння. Скажіть, будь ласка, РПЦ каялася перед греко-католиками за те, що ліквідувала їхню Церкву, привласнивши усе майно, а Митрополита і єпископів заслала до Сибіру? Відомо, що Блаженнійший Любомир (Гузар) 2001 року, коли приїжджав Папа Іван Павло ІІ, просив вибачення, якщо греко-католики комусь спричинили кривду за різних складних історичних обставин...

— Це дуже цікаве і глибоке питання, яке дає мені можливість сказати щось таке, чого ми ще в нашій розмові не торкалися. На мою думку, здатність до покаяння є ознакою живого християнського сумління, є необхідною умовою для так званого зцілення пам’яті. Ось, наприклад, відбулося взаємне покаяння і прощення між нашою Церквою і Польською Римо-католицькою церквою. Ми пережили унікальний момент, який, сподіваюся, ще буде вивчено і озвучено. Точно знаю, що польський єпископат прагне мати подібний акт взаємного примирення з Російською православною церквою. Але, коли заходить мова про те, за що повинна вибачитися РПЦ перед Польською Римо-католицькою церквою, виникають труднощі.

Перед нами ще ніхто не був готовий вибачитися, що є дуже серйозною перешкодою для зцілення пам’яті, а отже, — розвитку церковних відносин. Дуже часто чуємо про перешкоду для зустрічі із Папою, яку озвучує Патріарх Кирило, мовляв, тією перешкодою є уніати на Західній Україні. І це повторюється вже протягом 20 років — чи не щороку на різних форумах... Але справжньою перешкодою, до певної мірі, є нездатність визнати свої помилки. Зокрема, тієї, що структуру Російської православної церкви було використано сталінським режимом для насильницької ліквідації УГКЦ. До сьогоднішнього дня всі ці дискусії довкола львівського псевдособору не зрушено з мертвої точки.

Очевидно, були певні непорозуміння, за які ми, в принципі, як ви вже згадали, готові були не раз вибачитися. Але для того, щоб справді було примирення і зцілення пам’яті, потрібно вибачатися всім сторонам, які були учасниками того конфлікту. Перед нами, на жаль, ще ніхто вибачитися не готовий.

— Блаженнійший, як вам вдалося налагодити відносини з УПЦ? Їхні представники прийшли на вашу інтронізацію, єпископ Филип був присутній на відкритті української ялинки у Ватикані, врешті, заява трьох предстоятелів щодо суспільно-політичної ситуації в Україні?

— Не знаю. Просто намагаюся шукати будь-яку можливість для того, щоб крок за кроком зцілити ті рани, які існують у відносинах між нашими Церквами. За своєю світською освітою я медик. Для того, щоб лікар міг призначити якесь лікування, існує ціла система. Той порядок дуже давній і складається з таких частин: anamnesis vitae — розпитується про життя хворого, anamnesis morbi — перебіг хвороби, на яку хворий скаржиться, згодом — робиться обстеження, далі — аналізи і тільки тоді можна поставити діагноз. І лише після всього цього можна призначати лікування. Де на цьому шляху наші відносини з УПЦ? Гадаю, ми зараз перебуваємо на відтинку anamnesis vitae, де повинні пригадати, що є братами й сестрами, які вийшли з однієї купелі хрещення. Пізніше буде етап нашого anamnesis morbi, тобто бачитимемо всі прояви тієї хвороби, того церковного розколу, всі ті протистояння й непорозуміння. Далі аналізуватимемо сучасну ситуацію і поставимо певний діагноз, а вже потім почнемо лікування наших спільних ран.

— Було згадано про звернення трьох предстоятелів, яке викликало величезну підтримку в народі. Якими бачите наступні кроки для підживлення цієї важливої справи?

— Я вам коротко розкажу про те, який був задум. Дату 1 грудня вибрали невипадково, оскільки то було 20-річчя славного Референдуму, коли понад 90% українців виявили свою волю будувати незалежну державу. Спонукав нас до цього такий факт: чомусь 20-річчя Незалежності, на нашу думку, не знайшло належного резонансу в суспільстві. Передбачалося, що й 1 грудня пройде незауваженим. Так воно і сталося. Тому хотіли, щоб предстоятелі трьох найбільших традиційних для України Церков спільно звернулися до українського суспільства. Прагнули сказати духовне слово і тому висловилися щодо духовних причин сучасної кризи, в тому числі — й економічної, яку переживаємо. Вважаю, тут ми зробили як церковні мужі. На що сподівалися? Що нас почують ті, до кого звертаємось. І скажу, що наші сподівання виправдилися, тому що ми зверталися не до політикуму, а передусім до громадянського суспільства. Гадаю, воно нас почуло тому, що сформувалась окрема група дуже різних людей, з дуже різною конфесійною приналежністю і своєю особистою історією, які відгукнулися на нашу заяву. До речі, вони назвалися «Групою 1 грудня». Сподіваюсь, їхня відповідь спричинить дискусію (не політичну, а громадянську), щоб можна було, знову ж таки, відкрити здорові джерела для політичного життя і державного будівництва в Україні. В мене таке відчуття, що всі часто забувають, хто є джерелом одного і другого. Якщо вдасться цю відповідь розвивати, продовжуючи дискусію, відкриються оті духовні життєдайні джерела, що живлять нас. Тоді ми зможемо мати певність, що і наші державні структури, й наше політичне життя з тих джерел набереться життєдайної сили, яка його оновить. Ми переконані, що наш український народ має у собі сили й потенціал для будівництва свого життя, свого суспільства та своєї держави. Якраз референдум був першим потужним проявом тих джерел.

— 27 березня буде рік, як ви — глава Церкви. Як його оцінюєте? І як вам живеться з Блаженнійшим Любомиром під одним дахом?

— Я з Блаженнійшим Любомиром знаюся вже багато років. Свого часу він був духівником у нашій семінарії — ще як архімандрит римських студитів, які щойно приїхали з Рима, з монастиря до Зимної Води, що під Львовом. Я зустрічався з ним в багатьох різних випадках свого життя. Ми абсолютно різні, якщо ви подивитеся збоку — і за віком, і за темпераментом, але працюємо задля однієї справи. До речі, так каже Блаженнійший. І тому такий обмін різностями для мене особисто, до певної міри, є джерелом іскри, яка дає можливість активно діяти. З другого боку, Блаженнійший Любомир мене минулого року багато сварив, мовляв, не шаную свого здоров’я, дуже активно відгукуюся на різні запрошення. Але, знаєте, ми дуже комфортно живемо, спілкуємося, молимося разом. Цей рік був для мене надзвичайно активної праці. Якщо порівняти два роки мого служіння в Аргентині з тим роком служіння як глави нашої Церкви, то в мене відчуття, що два роки був на довгих канікулах. Але за той рік я намагався виконати свою обіцянку, яку дав після того, як мене було введено на престол, — відвідати нашу Церкву в цілому світі: два рази був у Аргентині, раз — у Бразилії, двічі — у США, у Німеччині, об’їхав майже всі наші єпархії в Україні, окремо провізитував наш Одесько-кримський екзархат. На черзі — візит до Канади, де хочемо святкувати сторіччя з приїзду першого нашого єпископа туди. Для мене це був час, коли я намагався вийти до людей, які, вочевидь, чекали можливості побачити нового главу Церкви.

— Чи є якась ієрархія своїх важливих думок, які ви взяли від громад?

— Бачте, все, що зі мною сталося протягом останнього часу, сприймається мною як величезний кредит довіри — і з боку нашого Синоду, де я по нинішній день є наймолодшим єпископом, і вірних. Часом є відчуття, що вони деколи забагато від мене очікують і що я не зможу відповісти на всі їхні сподівання, хоча й намагаюся, бодай трошки, те, що мені під силу сьогодні — сьогодні й зробити. А завтра новий день принесе свої нові потреби і виклики.

— Під час спілкування зі студентами Києво-Могилянської академії вас запитали, яким чином можна подолати моральне зло в суспільстві. Тоді ви відповіли, що негативна аскеза, яка і передбачає подолання вад, не є ефективною та дієвою, тобто сам шлях подолання. Що тоді може бути альтернативою подолання? І чи можливо побороти моральне зло?

— Я переконаний, що зло — це абстрактне поняття. Воно існує завжди в людях. Так само, як немає абстрактної хвороби, є хворі люди. Будь-яку хворобу бачимо в людині. Так само і зло. Тому не можна говорити про подолання зла в такому абстрактному понятті, треба говорити про лікування ран, які зло завдає особі. Саме тому я говорю про аскезу, бо в християнському розумінні аскеза — це необхідна умова для того, щоб можна було зцілитися від гріха, який носимо в собі. До речі, слово «аскеза» походить від грецького слова «вправа», тобто це вправляння в наших добрих речах. Аскеза в християнській традиції поділяється на дві основні складові: негативна аскеза й позитивна. Негативна аскеза — це коли ми намагаємося боротися з якоюсь власною вадою, наприклад, я є лінивий і тому мушу працювати, щоб це лінивство побороти. Або я намагаюся зменшити в собі якусь іншу ваду, яка виявляється. А позитивна аскеза — це виховування у собі певних рис, які були б протилежними до тої вади, яка мені докучає: якщо я бачу, що я лінивий, то мушу виховувати у собі трудолюбство. І коли я буду працювати, буду акцентувати увагу на тому, що мені потрібно здобути, тоді ця хвороба сама потрохи зникає. Дуже часто християни бачать у собі тільки злі сторони. Одного разу, будучи ректором семінарії, дав завдання одному семінаристові написати позитивні й негативні риси його характеру. І завжди негативних було більше. Я завжди казав: «Шукай ще позитивних рис! Ти мусиш ще мати щось добре!». І якщо духовному провідникові вдасться показати людині всю красу і повноцінність потенціалу і підсилити його, тоді людина успішніше зможе побороти свої недоліки.

Це можна спроектувати й на наше суспільство сьогодні. Наше суспільство сьогодні має так багато недоліків, але ж і так багато чудових речей, про які ми не знаємо. Для гармонійного розвитку потрібно усвідомлювати свої негативи чи те суспільне зло, про яке ми говоримо. Але ж так само потрібно відкрити величезний унікальний потенціал, який є в нашому суспільстві, й розвивати його. Тому, гадаю, така позитивна аскеза, навіть у суспільстві, може бути значно успішнішою за негативну.

Розмовляли Лариса ІВШИНА; Вікторія СКУБА; Марія СЕМЕНЧЕНКО; Надія ТИСЯЧНА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments