Хто знає гріх тільки за словами, той і про порятунок нічого не знає, крім слів.
Вільям Фолкнер - американський письменник, прозаїк, лауреат Нобелівської премії з літератури

«Хто захистить Авеля?»

Гуманітарна політика й місія інтелектуалів
2 лютого, 2008 - 00:00

              ОКСАНА ПАХЛЬОВСЬКА


 

Сьогодні в Україні відчувається найбільша потреба у чесних інтелектуалах. Незважаючи на те, що радянська система доклала всіх зусиль, щоб знищити наукову, мистецьку та духовну інтелігенцію, вони є. Серед них і письменник, культуролог, завідувачка кафедри україністики Римського університету «Ла Сап’єнца», науковий співробітник Інституту літератури НАН України Оксана ПАХЛЬОВСЬКА. Вона належить, сказати б, до спадкової еліти — успадкувала ту внутрішню потребу бути присутньою серед свого народу як найвище мірило тієї еліти, яку уособлюють її батьки.

Часто діяльність таких людей, як пані Оксана, заміняє роботу кількох наукових інституцій. Її ім’я, без перебільшення, можна поставити в ряд із відомим колекціонером українських старожитностей Іваном Гончаром, літературознавцем Юрієм Шевельовим, американським дослідником Голодомору в Україні Джеймсом Мейсом...

Нещодавно Оксана Пахльовська була гостем «Дня».

«ПИТАННЯ ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО ВИБОРУ ДЛЯ УКРАЇНИ — ПИТАННЯ ЖИТТЯ І СМЕРТІ»

— Пані Оксано, чи змінюється відчуття та образ України, українське громадське життя з року в рік відколи ви працюєте в Італії? На вашу думку, в якому стані перебуває українська література?

— Образ України — це образ «до» і «після». До помаранчевої ревоюції — й після неї. До помаранчевої революції це була країна, яка впевнено йшла до свого небуття, до зникнення, до розчинення в євразійській пустелі. Помаранчева революція виявила несподівану енергетику, глибоко приховані — інтелектуальні, моральні — ресурси нації. Ця подія змусила Європу подивитися на Україну іншими очима. Хай на не офіційному поки що рівні, але Європа почала себе питати про евентуальність інтеґрації України до ЄС.

Однак осінь 2004-го — це був момент, пік напруження, екстрим. Цей момент обов’язково має стати процесом, — щоб і справді стало можливим зробити незворотним цей поворотний пункт в історії країни. В цьому вся проблема: для перетворення моменту в процес потрібно більше сил, рішучості, свідомості. Інакше кажучи, потрібні моральні якості, які тривають у часі, які консолідуються не в мить найвищого випробування, а щоденно, без героїки, без прапорів, без музики.

Власне, моральний вимір — це і є той вимір, де зустрічаються громадське і культурне життя. Тому в цьому сенсі й у громадському, й у культурному житті, з одного боку, відбувся великий поступ. А з другого — цей поступ ще не закріпився остаточно ні в психології суспільства, ні в стратегії держави. Фактично долю країни вирішують мінімальні відсотки на чергових виборах. І чим мінімальніші відсотки — тим ширший простір для закулісних політичних ігор. Це дуже небезпечно. Звідси — відчуття стагнації країни, яка ще не зробила рішучого кроку щодо свого цивілізаційного вибору. А зараз питання цивілізаційного вибору — це питання життя і смерті. Цей вибір може бути лише між Європою та Євразією. Облишмо евфемізми. Будь-яка людина, яка має елементарні знання про західний світ, знає, що європейський простір має ту динаміку розвитку, яка дозволяє всім компонентам суспільства знаходити свою роль у житті, будувати перспективу. Євразійський простір — територія застиглих категорій, політичної риторики. Простір, де немає руху, де історія іде по колу. Це — ментальний спадок Чінґісхана. Недарма його називають «лицарем Апокаліпсису». Власне, це і є якийсь розріджений апокаліпсис. Країни, які перебувають в євразійському просторі, не мають відчуття конкретного майбутнього. Вони живуть задушливим життям сьогодні в очікуванні якоїсь есхатологічної месіанської перспективи, яка обертається черговим обвалом, а в кращому разі, — черговим свинством. Тому проблема вибору — проблема не сьогоднішньої політичної кон’юнктури, а культурних категорій, що тривають вже століттями.

Наскільки суспільство зависло у неостаточності свого вибору, настільки ж і література не випереджає суспільство, а швидше відчужується від його проблем — або ж і взагалі займається фальшивими проблемами. Але яка література? Прив’язана до старої спілчанської моделі чи так звана «молода», в діапазоні від двадцятирічніх до п’ятдесятирічніх? Зараз жодна з них не продукує нових ідей. Є, зрештою, не так і мало талановитих постатей, але кон’юнктура моменту не працює на якість, а пра цює на «траш», на «сміття». Легко критикувати телебачення, але це найпотужніший вияв мас-медійної антикультури, в добу якої ми живемо. Тож їй треба протистояти, створюючи альтернативні і/чи коригуючі механізми. Або вже пливти за цим каламутним потоком. І література «попливла». Вона працює на скандальних образах, на стриптизних кліпах, на рекламі, на псевдопсихоаналітиці. Словом, незгірш від телебачення вправляється в «гімнастиці» вульгарності. Такі собі танці на кубі — а за межами цього стиптиз-клубу розлягається великий і драматичний світ. І кожен прожитий у ньому день може наблизити нашу країну до перспективи життя в нормальних координатах, а може безнадійно її від цих координат віддалити. Як політика, так і література парадоксально зосереджені на локальних проблемах — і саме в момент, коли роль України стає вирішальною в євроатлантичних балансах планети. І політики, і літератори говорять про те, що Україна має йти до Європи, що українська культура — європейська, але лякає недостатнє осмислення цих процесів і явищ, відсутні конкретні пропозиції.

Ми занурені в рімейк феномена, який французькі лінгвісти свого часу назвали «радянська мова». Йшлося про риторичну, не наповнену жодним змістом вербальну плазму, де кожне явище можна було назвати згідно з актуальною на той момент ідеологічною потребою: «інтернаціоналізм» насправді означав виховання ксенофобії, режим ідентифікував себе у понятті «демократії». Ця «мова влади, яка стала владою мови», спричинилася до тяжких ушкоджень не лише інтелекту, а й психіки і моралі суспільства. Сьогодні ця «радянська мова» повернулася у формі «пострадянської» мови. Уявна «модернізація» часто має вигляд культурного вандалізму. Нав’язується «десакралізація» в суспільстві, яке пережило профанацію основоположних екзистенційних і культурних цінностей. Свобода слова як один з пілястрів демократії тут часто перетворюється на вседозволеність. Так і політики — вони проголошують рух України до євроантлантичних структур через референдум, а самі тим часом непрощенно мало зробили для «десов’єтизації» суспільної ментальності, для вкорінення в ній реального знання про те ж НАТО чи ЄС. Так що в певному сенсі частина суспільства, репрезентована Майданом 2004-го, по суті, виявилася набагато зрілішою від власної еліти. Люди часто не знають, як розшифровуєься НАТО.

— НАТО розшифровується: добрі дороги, чиста вода у водогонах, безпека, можливості для культурно-духовної реалізації людини...

— Саме так. Але неможливо реалізувати конкретні кроки в цьому напрямі, маючи за плечима широкі категорії суспільства, які впродовж десятиліть навіть не визирнули на світ з ментальної в’язниці. Ірраціональна зненависть до НАТО — це насамперед вплив російського комплексу меншовартості, комплексу уявної супердержави з реальними стандартами життя країни третього світу. Вже не кажучи про цілковиту відсутність найелементарнішого аналітичного мислення. Якби НАТО перестало бути стримуючою силою для тероризму, для проліферації військових режимів у деспотичних країнах, для китайського, зрештою, Дракона, то чи не першою здобиччю цих сил могла б опинитися саме Росія?

Основна ж біда — у глибокій неморальності тієї частини суспільства, виразом якого є пострадянський політичний клас. Цей клас роками гріб фінансову допомогу з Європи і США, вигадуючи при цьому «багатовекторність», «нейтральність» та інші фіктивні концепції, щоб і західні гроші покласти в кишеню, і зі східним «старшим братом» випити. Візьміть, наприклад, той же Луганськ, що оголосив себе «територією без НАТО». Проте там працюють НАТівські спеціалісти, там НАТО надає кошти на перепідготовку військовослужбовців Збройних сил України, звільнених у запас, допомагає цим військовим адаптуватися до мирних форм життя. Де ж логіка? Або нещодавно, коли Америка нам надала одноразові комбінезони для боротьби з пташиним грипом в Криму, — чи треба було, щоб феодосійські пенсіонерки викинули їх у море та й одяглися для цієї справи в надійні російські «ватники»... Ці категорії населення живуть за межами історичного часу. Ті, хто сьогодні є проти НАТО, вчора посилали на заклання власних дітей в Афганістан. І сьогодні послали б їх у Чечню. А онуки їхні тікатимуть з України — ворогами України, але й не «друзями» Росії, а так, анонімним безрозмірним людським матеріалом для «багатовекторного» вжитку на світовому ринку.

Приклад останніх подій у парламенті: депутати розвішують полотнища проти НАТО, а реальна причина — не лише страх перед можливим консенсусом проти депутатської недоторканності, а й свідомість того, що евентуальний вхід України в НАТО неминуче підставив би під удар всю систему корупційних схем і в політиці, і в економіці. Так про яку ж інтеґрацію йдеться, якщо країна ще не готова до неї за жодним з параметрів? Взяти хоча б наші дороги — точне відтворення відомих усьому світові неможливих російських доріг. Цікаво, до речі: дорога — це символ. Країна, яка має погані дороги, не знає, куди йде.

Радянська система залишила такі прірви невігластва і цинізму, що в них може впасти ще не одне покоління. І ні політики, ні інтелектуальна еліта не мають права цього не знати. І не мають права не боротися з цим явищем.

Знову тут мусить бути синергія громадянського виміру з культурним. Україна — не якась окремішня територія в невизначеному історичному просторі. Об’єктивно Україна інтеґрована більшою чи меншою мірою у цілий ряд світових контекстів. І чим менше суспільство та його еліта розуміють ці контексти, тим більше хтось розумітиме їх за Україну та прагнутиме вести Україну в потрібному йому, а не Україні напрямі.

«У ЄВРОПУ ТРЕБА ЙТИ З ГІДНІСТЮ І ВПЕВНЕНІСТЮ В СОБІ»

— У нас часто можна почути, мовляв, частина людей боїться європейського простору через нерозуміння свого належного місця там. А інша — не побоялася поїхати туди на заробітки. По суті, ці люди вже є нашим головним євроінтеґратором. Крім того, частина української культурно-духовної спадщини значно ближча до Європи. А той острах в суспільстві все-таки існує. Як його подолати?

— За час від падіння Берлінського муру, якого вистачило більшості країн Східної Європи для реальної, а не декларативної інтеґрації в Європу, в Україні, по суті, навіть не було побудоване знання, що ж собою являє Європа. І так само Європі не надто виразно було пояснено, що ж собою являє Україна.

Я не дуже згодна з тим, що люди, змушені виїхати на заробітки, мають стати головними «євроінтеґраторами». Так, безперечно, це вже люди із зовсім іншою психологією. Але, по-перше, ці люди скрізь почувають себе в підпорядкованому становищі, зокрема й тому, що власна держава ніяк про них не дбає. Отже, вони часто відчувають втому, резиґнацію, чимало людей асимілюється. А по-друге, політичний та інтелектуальний клас не має права ховатися за плечима власних громадян, яких недоля витіснила за межі Батьківщини.

Люди часом «бояться» Європи саме тому, що не мають достатньо інструментів для визначення своєї культурної ідентичності. Ось тому інтелектуальна, культурна інтеґрація в Європу має передувати політичній. Однак досі не написана історія української літератури, культури, яка допомогла б сучасній людині усвідомити, до якого цивілізаційного кола вона належить. Впродовж віків українська культура зазнавала суцільних заборон, її тяглість постійно переривалася саме в найвищі моменти її розвитку. Подібної ситуації не переживала жодна з європейських культур. Середньовічну культуру перервала Орда. Розквіт ХVII cтоліття — Переяславська рада, підпорядкування української Церкви московській, руйнація гетьманських культурних і політичних інституцій, що спустошило українську культуру і вивело її з європейського кола. Далі — романтизм з його близькістю до націєтворчих тенденцій в Європі — і знову заборони в другій половині ХIХ ст. Потім «Розстріляне Відродження» 20—30-х років: просто викорчувана культура. Потім — спроба розгрому 60-х, яка все ж не вдалася до кінця... Царська імперія чи радянська — вона насамперед руйнувала не просто опозиціонерів, а культуру як таку, бо культура — це лабораторія критичного мислення.

Історію автентичної української культури можна було б написати через історію заборон. Адже віддавна вилучалися з української літератури явища, які пов’язували її з культурою європейською, — досить згадати бароко, модернізм 20-х, шістдесятництво. Тобто завжди, за будь-яких умов, заборонялася європейська Україна. А все, що дозволялося або інтерпретувалося на догоду апріорним ідеологічним схемам, було перетворенням України на нецікаве світові євразійське болото. Ці проблеми мають отримати належне висвітлення не для «порахунків», а для розуміння того, що сталося.

Наприклад, взяти хоча б фактор русифікації. Історія русифікації не написана. Насправді йдеться не про той чи інший «указ», а про унікальний механізм нищення підкореної культури, який став бумерангом для «метрополії». Росії великою мірою вдалася операція відчуження значної частини українського суспільства від його власної культури. Але результат той, що Росія, яка за рахунок русифікованої маси розширила «русский мир», наситила цей «мир» неокультуреними верствами населення, які сприяли відчуженню від культури самої російської мови . Той плебеїзований, спотворений варіант російської мови, яку захищають певні діячі в південно-східній Україні, на території легендарного ПІСУАРу, — це люмпен-мова, яка має руйнівну дію насамперед стосовно російської мови. Від суспільства, що виросло на радянських піснях, а потім — на російській попсі, ви не почуєте рядка Пастернака, Мандельштама та навіть і Лєрмонтова. Загалом колоніальна культура відбиває специфіку імперії. Як-не-як, Індія звільнилася від британського колоніалізму, не втративши своєї культурної ідентичності, й вступила в третє тисячоліття економічно потужною демократичною державою. А спадок російського колоніалізму — це позбавлена ідентичності така собі гігантська Миргородська Калюжа, історія якої полягає в її об’їжджанні. Спочатку — за годинниковою стрілкою, а потім — проти. І так увесь час.

Українська культура і українська мова врятувалися лише тому, що з давніх часів мали диверсифікований поліморфний культурний код, були підключені до європейської цивілізації, до латинської мови, до польської. Відомий політолог Ральф Дарендорф сказав якось украй цікаву річ: кордон демократичного світу збігається з кордоном поширення латинської культури. Справді, в XVI—XVII ст. неолатинська культура була невід’ємною частиною української літератури. І фактично лінія поширення цієї культури збігається сьогодні з кордоном демократичного електорату. Через латину Україна була прилучена до Європи. Через те в радянські часи в Київському університеті була взагалі закрита кафедра античності. А ректор Львівського університету і нинішній міністр освіти Іван Вакарчук вже кілька років як ввів латину на всіх факультетах свого університету. От і порівняйте з Луганським університетом, де за вживання української можна отримати і струс мозку. Тому цивілізаційна лінія поділу між Європою та Євразією визначається насамперед культурою. І Росія фактично бореться проти Європи на теренах України, стаючи завдяки цьому дедалі менш європейською і дедалі більш азійською реальністю.

Словом, з початку незалежності залишається нерозв’язаною проблема європейського канону української літератури. Однак замість того, щоб зосередитись на ключовій проблемі перерваної наступності європейської традиції в українській культурі, одні літературознавці, за невеликими винятками, заходилися переписувати радянські підручники з новими патріотичними термінами, а інші — стягувати з п’єдесталів українських класиків, створюючи культи нікчем. Канон — це не те, що одних авторів ми «закриємо», а інших «відкриємо». Не можна автоматично повернути заборонених авторів у нашу реальність. Треба знайти форми критичної «ретрансляції» літературного спадку в теперішній час. Розстріляні, знищені, заборонені, інтерпретовані у спотворений спосіб письменники тих же 20—30-х не можуть увійти в нашу дійсність тільки через шкільні програми, де риторика радянського періоду замінена риторикою національною. Фактично європейський канон української літератури, який мав би бути створений на сьогодні, з одного боку, зруйнувала пострадянська, а з іншого, — постмодерна критика. І ті й ті егоїстично намагалися пристосувати літературу під свої кон’юнктурні потреби.

Тому така глуха стіна байдужості оточує вихід історико-філологічних досліджень, які є саме тим альтернативним новим літературознавством, з якого б і мала починатися розмова. З’являється книжка Івана Дзюби про Тараса Шевченка — хоч би одна аналітична рецензія у відповідь. А знаєте, чому? Бо насправді ніхто не здатен її написати. Брак компетенцій. А, між іншим, в цій книжці порушені абсолютно кардинальні для української історії та історії культури питання. Чи книжка Володимира Литвинова «Католицька Русь» (це термін ще В’ячеслава Липинського, який міняє всю схему української літератури) — ніде в пресі ані слова. Наклад 500 примірників. Крапка. Чи Володимир Свідзінський у виданні Елеонори Соловей — хтось оцінив належним чином філологічну культуру видання? Але в ньому Свідзінський не названий ні «Вовкою», ні «педерастом», — отже, знову нічого цікавого. Так що в суспільстві існують мовчазні люди, які будують культуру, і галасливі, які продукують «траш» . І ці «траш-постаті» заповнюють собою простір з апломбом рейдерів у масках. Виявляється, можна напасти на книгарню і зробити там бутік. Так само можна напасти на літературне явище і зробити з нього виставку лахміття.

Серед цих траш-культів і «постмодернізм». Як і належить «радянській мові», диктат форми при вельми полегшеному змісті. Дуже сумнівно, щоб цей термін міг бути застосований до нашого контексту. Постмодернізм — серйозне явище культури, яке виникло в постіндустріальних суспільствах, де для цього були політичні, суспільно-економічні, технологічні, зрештою, передумови. У нас це не більш як риторична пропозиція, клонована модель, не забудова, а «затикання» залишеної соцреалізмом термінологічної та змістової порожнечі.

Є дуже цікаві дослідження польсько-британського соціолога Зиґмунта Баумана, який написав багато робіт про постмодерний світ як про «розріджене», «плитке» суспільство самотності, в якому немає коріння, прив’язаності до жодних стабільних вимірів життя. Це — наслідок глобалізації, нової інформаційної системи, яка прийшла з комп’ютером; технології, що зумовила нові форми роботи, переміщення по світу, а отже, викликала ідентитарні кризи. Ці процеси стосуються й України. Але автоматично переносити такі категорії на український ґрунт — все одно, що сказати: «Паризький 1968-й — це те саме, що Празький 1968-й». Анітрохи. Бо в Парижі молоді маоїсти громили кафедри, протестуючи проти Влади як такої, а в Празі молодь самоспалювалася, захищаючи свою Батьківщину від радянських танків. В плані історично-культурного досвіду між Заходом і Сходом Європи досі ще пролягає не одна прірва, над якою не надто обачно грати в довгу лозу.

Наприклад, нещодавно Польща пережила період, впродовж якого найбільш проєвропейська країна Східної Європи раптом почала бути майже антиєвропейською. А чому? Європа — не однозначний і одновимірний радянський простір, де відомо, що буде завтра, тому що завтра нічого не буде. Європа — це розвиток. І вписатися в її картину далеко не просто. Треба йти туди з гідністю і з певністю в собі. В якийсь момент Польща, яка вже не боялася, що її знову «заковтне» Росія, почала боятися, що Європа загрожує її ідентичності. Але, як бачимо, то була просто втома країни, яка багато зробила для себе і для інших задля метаболізації ідеї Європи. Тож нині ця криза подолана, і за кілька років, можливо, Польща — завдяки своїй вітальності — буде однією з найрепрезентативніших країн ЄС.

Однак це відбувається тому, що Польща усвідомлює себе. Європа — це простір, який інтеґрує лише нації, які усвідомлюють себе. Подолати острах перед Європою можна лише через усвідомлене знання своєї культури як невід’ємної частини європейського процесу.

— Перший посол Польщі в Україні Єжи Бар якось сказав про наші проблеми: ви були ближче до епіцентру ураження. Пізніше екс-президент Александр Кваснєвський в інтерв’ю «Дню» зазначив, що поляки повинні працювати більше, ніж німці, а українці більше, ніж поляки. Зараз саме триває підготовка до зібрання Конгресу української інтелігенції. Яка місія (якщо це слово можна вживати у сучасному прагматичному світі) стоїть перед інтелектуалами?

— Нещодавно в Лос-Анджелеському університеті було проведене дослідження з метою прогнозу: скільки часу потрібно східноєвропейським державам на подолання наслідків комуністичної системи? Виявилася цікава закономірність. Чим ближчою була країна до Росії, тим більше часу їй треба для досягнення стандартів західного світу. Якщо Словенію вже зараз називають слов’янською Швейцарією то Румунії потрібно 50 років, Угорщині — 35, Чехії — 25 років. Болгарії ж, яка мала сумнівний «привілей» бути «кращим другом російського слона», потрібно не більше не менше як... сто років!

Ось результат тієї «східної» цивілізаційної приналежності, яка блокувала розвиток всього велетенського східнослов’янського ареалу. Питання: отже, скільки років потребувала б Україна для досягнення стандартів західного світу?! Двісті?

І саме через те (на жаль!) поняття «місії» ще довго може не втратити свого сенсу. Але, як на мене, то зміст його має бути не патетичний, а конкретний, навіть, якщо хочете, прагматичний. Це означає, що в наших умовах зобов’язання і відповідальність на сьогодні приречені бути більші від звичайного. Східноєвропейським країнам довелося тяжко працювати над своєю євроінтеґрацією. І почали вони цей процес ще задовго до падіння Берлінського муру. Якби вже тоді Україна рухалася в цьому напрямі, як Польща, зараз вона б не зависала періодично над цією порожнечею. А нині кожен пропущений день стає втраченим роком, а кожен пропущений рік стає втраченими десятьма роками . Тому практично вже не можна наздогнати у позитивний спосіб ситуацію. Її можна тільки намагатися наздогнати у спосіб травматичний.

— Що мається на увазі?

— Необхідні далеко не безболісні реформи, щоб Україна стала прийнятною для вступу в ЄС і НАТО. Популізм у політиці, паразитарна, з одного боку, і рабська — з другого, свідомість значної частини суспільства будуть гальмом для необхідних перетворень. Що можна сказати донецькому шахтареві, який, щоразу піднімаючись на поверхню з пекла, йде голосувати за тих, хто прирік його на це неіснування? Коли він навчиться думати: «Я маю право на життя»? Очевидно, щось пороблено цьому суспільству. Зрештою, не треба тішити себе ілюзіями. Тоталітаризм в інших країнах все-таки тривав короткий відтинок часу, а в нас — 70 років. Це означає, що саме тут був для цього сприятливий суспільний ґрунт.

Хоч як сумно це говорити, сьогодні жодне з дорослих поколінь в Україні краще жити не буде через те, що це суспільство не хотіло, не змогло і не було готове захищати свої інтереси з початку незалежності. Якщо Україна не захищає власні інтереси, то хтось захищатиме свої інтереси — проти неї та за її ж рахунок.

Тому за будь-яких умов єдиний напрям для виживання, а потім і життя — це Європа. Європа є дуже складною і зовсім не безпроблемною реальністю, що творилася століттями. Але її благословенний культурний код — єдність у розмаїтті — заснований на ідеї центральності людини . Євразійський світ, навпаки, комплектується завдяки омолоґації, уніфікації всього сущого, бо центральною в ньому є не людина, а держава, і не сама держава, а — тотальна Влада. Проте культурну трансформацію в напрямі демократії не можна забезпечити «зверху». Ідею центральності людини має засвоїти і освоїти все суспільство. Коли кожна людина знатиме, що її не можна образити, принизити, з нею не можна повестися брутально на жодному з рівнів її існування, — тоді громадянин України перестане відчувати острах перед Європою, бо зрозуміє, що тут його історичне коріння.

Але я згадую коментар Адама Міхніка в його «Gazeta Wyborcza» на ранок після того як Польща офіційно стала членом ЄС 1 травня 2004 р. Слова одного з протагоністів «Солідарності» звучали незвично втомлено. Приблизно так: ми зробили свою справу. Тепер черга за вами.

Сьогодні такі слова можна — і треба — сказати молодшим поколінням. Це вони мають вибирати, в якій їм країні жити.

«ВЕЛИКОЮ МІРОЮ ДЕЗОРІЄНТАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА ПОВ’ЯЗАНА З ТИМ, ЩО В НАС ІМПОРТ ДОМІНУЄ ЯК В ЕКОНОМІЦІ, ТАК І В КУЛЬТУРІ»

—Дехто може сказати, що ви живете в Римі вже багато років і не знаєте наших реалій. Пані Оксано, що б ви відповіли?

— По-перше, я живу як в одній реальності, так і в іншій. Працюю як там, так і тут. Я виросла в українській реальності, завжди належала і належу до неї, як і вона до мене. По-друге, на різних рівнях знаю життя західного суспільства. Більш того, я прийняла пропозицію роботи в Римському університеті насамперед тому, що знаю наші реалії й переконана, що виправити їх неможливо без системного виходу в Європу . Я здійснюю, так би мовити, євроінтеґрацію на індивідуальному рівні.

А суто психологічно не терплю стереотипів: «ТАМ — легше». Відповідаю завжди: «Спробуйте ви». Після війни Німеччина лежала в руїнах, зганьблена на весь світ, в Італії їздили на ослах, Норвегія була однією за найбідніших країн Європи, Ірландія перебивалася картоплею. За якийсь десяток років Німеччина стала однією з найнадійніших демократій Європи та економічним її локомотивом, Італія пережила «економічний бум», Норвегія стала чи найбагатшою країною Європи, навіть не будучи членом ЄС, а Ірландія — «кельтським тигром». За цим стоять не чудеса а ля Гаррі Поттер, а воля до життя, вміння працювати, національна гідність, зрештою. «Етична праця», як кажуть англійці.

Я дуже люблю цей «геній Європи», цей пульс життя, якому цілковите чуже «східне» заціпеніння. А починала я працювати в умовах, коли здавалося, що побудувати процес рецепції україністики в тій же Італії було практично неможливо. Але я вірила в те, що це необхідно. Як там у Канта: мушу, значить, — можу.

— А побудувати україністику в Україні складніше, ніж в Італії?

— Це різні блоки проблем, хоча рецепція і поширення знання про Україну за її межами величезною мірою пов’язані з україністикою тут. Мої колеги-славісти говорять приблизно так: ви не розумієте, що Захід не знає цієї літератури і культури загалом. Не звалюйте на нас ні термінів, запозичених у нас, ні ваших термінів, які давно віджили своє. Покажіть нам вашу літературу, найцінніші її явища... Словом, змія, яка кусає власний хвіст: адже саме в нашому «внутрішньому» літературознавстві ця система цінностей ще далеко не збудована.

Нещодавно вийшла друком стаття про Шевченка професора Міланського університету, президента Італійської асоціації українознавства Джованні Броджі Беркофф «Поезія Тараса Шевченка. Спроба прочитання». Одне лише слово «спроба» — і ми опиняємося далеко від такого звичного для пострадянських дебатів клімату безапеляційності. Це розвідка на основі одного лише вірша «Ой, чого ти почорніло, зеленеє поле», проаналізованого у відповідності до комплексу історико-філософських концепцій Шевченка у його зв’язку з українським, польським, російським, європейським контекстом. Ось що таке нормальне — «нетеатральне» — перечитання літератури.

У нас зараз складно побудувати сучасну україністику саме через невідчуття потреби в європейському каноні. Відбуваються якісь сюрреалістичні процеси при цілковитому хаосі етичних і естетичних параметрів. Ні, це «несучасно» бачити в Шевченкові пророка, зате «сучасно» — проголошувати «культовим письменником» останнього зайду, який гостинно розчиняє нам двері своєї вбиральні, аби ми помилувалися, чим він там займається після випивки. Вчорашніх «новаторів» і «десакралізаторів» сьогодні називають «патріархами», а вони вдячно приймають оплески. А ось тепер настав час ще й такого собі «денбраунівського» літературознавства, заснованого на апокрифах. Була «лажа», стала «ложа», був «пофіґізм» — потягнуло на лицарські обладунки. То в нас «Грицьки», «Леськи» і «Ольки», а то генеалогія — з одного боку, Трипілля, а з другого — тамплієри — чудова евфонія. Суспільство давиться суржиком, а письменники перейшли на російський мат. Спершу всі погляди були звернені на «те, що на споді», а потім лунають філіппіки проти вульгарності українського суспільства, якому й на Різдво російська попса чомусь рідніша від німецьких різдвяних пісень, що їх слухає вся Європа. Когось вистачило на півсторінки такого неосяжного автора, як Ортеґа-і-Ґассет, — і от вже маємо тезу, що «література — це гра». Зазирнув хтось у Бодрійяра — пішли гуляти «симулякри». Почули про «кінець історії» Фукуями — геть історію. При такому хаосі (не)свідомості в самій науці про літературу — що можемо вимагати від читача?

Думаю, великою мірою ця культурна дезорієнтованість суспільства пов’язана з тим, що у нас імпорт домінує як в економіці, так і в культурі: імпортовані терміни, поняття, теорії, явища, при тому не враховано глибину ушкодження цього суспільства, його примусову деградацію, рівень його відчуження від власної культури — і від культури взагалі. Тому, повторюю, завдання інтелектуалів — повернути суспільству його ж власну культуру, вивівши її з радянського виміру — в європейський. І це таке важке й важливе завдання, що не буде перебільшенням назвати його «місією»...

«У СВІТІ ПОВАЖАЮТЬ ЛИШЕ НАРОДИ, ЯКІ ПОВАЖАЮТЬ САМИХ СЕБЕ»

— Пані Оксано, які думки і почуття у вас викликає ювілей Василя Стуса? Він — людина виняткова чи нормальна?

— Звичайно, виняткова. Було б навіть нечесним думати, що людина, яка пішла на таку фатальну мученицьку долю, може бути не винятковою. Але побоююсь такого ювілею, як і річниці Голодомору. Реальне наповнення змістом його пам’яті — це перевидання книжок Стуса, переклад їх різними мовами (!), сучасні професійні студії над його текстами, доступ до цих текстів у найбільшому місті й у найменшому селі. Культура — це знак присутності людини в історії. Стус свій вогненний знак залишив. А в цю нову добу, за яку він загинув, нащадки не спромоглися навіть на меморіальну табличку на кінотеатрі «Україна», де був той історичний вечір, на якому Стус разом з іншими шістдесятниками протестував проти арештів. Натомість скрізь там навколо — ресторанчики, забігайлівки, бари, кав’ярні... Тож його літературні вечори ризикують стали «поминаннями» у вузькому колі колег і друзів, а школярі будуть і далі казати, що українська література — це «не круто»...

Стус допоміг впасти цілій Імперії — задля нашої з вами свободи. Але ця свобода сьогодні часто стає не чим іншим, а «бєспрєдєлом» безглуздя, безчесності, бандитизму, спрямованого проти культури. Міріам з «Одержимої» Лесі Українки сказала би: «А я не вірю, що він воскрес, бо ви того не варті!» Тому повернення Стуса у пам’ять суспільства — це як повернення свідомості Голодомору: без такої пам’яті це суспільство стає пилом у шабаші постімперських привидів.

— Тут треба згадати про те, що саме Джеймс Мейс свого часу сказав, що наше суспільство — постгеноцидне. І саме в минулому році, очевидно, ми стали свідками змін у масовій свідомості. Але непокоїть одне: не можна говорити страшну болючу правду тільки в День пам’яті жертв Голодомору. Нею треба пронизати всю систему координат, але як і коли?

— Я цілковито згодна з цим терміном Джеймса Мейса. До цього можна тільки додати, що це також суспільство і постхристиянське. Адже насильницький і варварський радянський атеїзм не мав нічого спільного з послідовною секуляризацією, яку пережив Захід, — в добу Ренесансу, Просвітництва тощо. Саме звідси — безрозмірний цинізм і моральний анальфабетизм (невігластво. — Ред. ) у цьому суспільстві. Через Голодомор відбулася не лише етнічна, а й моральна підміна нації, підміна людини як такої. Людині було заборонено ховати своїх мертвих, оплакувати їх і пам’ятати. Більш того, хто вижив, для того його замордовані рідні мали стати ворогами. В дохристиянській античності сюжет з непохованим братом Антігони став однією з найбільш емблематичних драм: супроти земної влади, що забороняє поховати тіло брата, Антігона покликається на моральний закон богів. А в нас «рахунок» — на мільйони. Приклади такого садистського єзуїтства — поодинокі в історії. Але в радянській системі саме жорстокість була умовою «ініціації» в Систему.

Людина вийшла з цих ідеологічних катакомб глибоко ушкоджена, нечутлива до минулого, сліпа до сучасності. Порівняно з кошмаром пережитого кожна кинута їй кістка здається учтою — і пострадянський політичний клас грає на цьому ось уже 17 років. Тому проблема реконструкції історії як побудови пам’яті в такому суспільстві стоїть дуже гостро . Але річ не тільки у фактах. Звичайна людина може й не читати історичних розвідок, але вона повинна знати, що її особисте життя, життя її предків, її родини у вузькому значенні — й широкому сенсі родини як нації — найвища цінність. Якщо ж проголошується, вслід за Фукуямою, що ми повинні бути «вільні» від історії, що займатися проблемами смерті селянської цивілізації — це «народництво», що увага до геноциду — це «некрофілія», вважаймо, що Імперія як машина знищення людини досягла своєї мети.

Голодомор не може бути фактом для згадування лише в роковини. В такі моменти неуникні якісь моменти риторики. Роковини мають бути лише сигналом повернення до потреби пам’яті, до потреби знання свого минулого, але насамперед — до милосердя, до християнського виміру відчуття людини. Це має бути щоденною пам’яттю — так, як кожна людина має потребу час від часу іти на могилу своїх рідних, згадати їх і все, що пов’язувало з цими людьми, які завжди залишаються дорогими, оплакати їх. Постгеноцидне суспільство — не просто те, яке втратило мільйони свого населення. Це — суспільство, яке не пройшло очищення пам’яттю, катарсисом, каяттям.

Нещодавно на Заході проходила кампанія «Не торкайте Каїна». Йдеться про боротьбу проти смертної кари. Мене завжди дуже вражав цей рух: політики та інтелектуали об’єднуються, щоб захистити убивць. Щоразу, коли десь по світу скасовувалася смертна кара, в Колізеї запалювалися вогні на знак того, що врятоване одне людське життя. Життя злочинця! І постає така ніби елементарна думка: а хто захистить Авеля? Є сили, які захищають Каїна. Але це в західному суспільстві, центром філософії якого є абсолютна цінність людського життя. А наших Авелів убивали мільйонами. Однак досі ця наша національна катастрофа не стала остаточно в ряд абсолютних катастроф , як Голокост, визнаних світом. І це не лише результат «схеми історії союзників», про яку говорить Норман Дейвіс у своїй «Історії Європи», тобто небажання алеатів Другої світової порушувати «незручні» для Росії питання. Це також і результат недостатнього зусилля з нашого боку захистити «нашого Авеля» — і в себе в країні, й за її межами. Хай захистити посмертно, але захистити. В наших мертвих нікого немає, крім нас.

— Хто має бути перекладачем з оцього неоформленого понятійного ряду на прийнятну сучасну мову?

— Знову ж таки — інтелектуали. Це місія? Мабуть, так. Але насамперед — моральний обов’язок. І треба пам’ятати, що це дуже складне завдання. Свого часу в Італії в авторитетному геополітичному журналі «Limes» (2004, № 6) вийшла друком стаття «Автобус Сталіна. Нотатки для Панегірика», в якій стверджувалося, що Сталін мав право депортувати мільйони людей, позаяк такими були закони його держави. Так що куди нашим печерним комуністам до таких «висот» «ліберальної думки»! Коли я запитала у редактора, як вони могли надрукувати цей матеріал, у відповідь почула: «У нас плюралізм...». Однак якби комусь заманулося сказати, що Гітлер зробив Голокост, бо такими були закони його держави, за подібне твердження в Європі можна потрапити до в’язниці. Чому? Тому що нація, яка стала жертвою Голокосту, зуміла захистити своїх мертвих! І, зокрема, й за це вона заслуговує на щонайвищу пошану. Єврейський народ зумів довести, що найбільша і найменша жертва в його історії заслуговує на повагу і пам’ять, а хто цієї думки не поділяє, не гідний називатися людиною.

А ми навіть не знаємо розмірів нашого кладовища. І не тільки ж Голодомор, а Вінниця, Биківня, на місці якої мало не зробили колись автобусну станцію, — ми все ще продовжуємо жити на непохованих останках наших співвітчизників. Нещодавно по радіо було повідомлення про те, що чоловік у Західній Україні розкопав цвинтар, де поховані жителі Східної України, що приїхали в Західну в пошуках хліба. Їх убили НКВДисти. Убили, як завжди, пострілом у тім’я. Більше того, розтрощили їхні кості, коли люди були ще живими. Для гарантії.

Можна, звичайно, знайти виправдання цій амнезії. Суспільство, яке впродовж десятиліть, сказати б, вегетувало у гігантській катівні, настільки звикло до тортур і приниження, що навіть втратило больовий поріг. Але саме це і є вияв рабської психології, який ризикує стати у свою чергу запрошенням до нових знущань. Подібного ставлення до себе немає в балтійських народів — всі вони виставили не лише моральні, а й матеріальні рахунки до Росії за злочини проти цих народів: розстріли, репресії, депортації. Ні поляки, ні чехи не дозволять нікому — ні самим собі, ні світові — забути їхні жертви. А у світі поважають лише народи, які поважають самих себе.

І це теж одна з ознак тих глобальних геополітичних змін, які відбуваються сьогодні у світі, зокрема, в історії слов’янської цивілізації. Слов’яни нині переживають драматичний поділ на слов’ян-європейців і слов’ян-НЕєвропейців . З першими рахується Європа, Америка і світ. Другі в перспективі ризикують стати «підножним кормом» для коней майбутнього Чінґісхана. І одна з кардинальних ліній поділу між європейськими та неєвропейськими слов’янами проходить по кордону пам’яті.

Ще задовго до вступу Польщі до ЄС, у 2000 році, видатний дослідник польського романтизму Марія Яніон написала книжку «До Європи — так, але разом з нашими мертвими». Ось справжня формула інтеґрації до Європи. Для нас має стати аксіомою переосмислений картезіанський вислів: «Я мислю, отже, я існую»: «МИ ПАМ’ЯТАЄМО, ОТЖЕ, МИ ІСНУЄМО». У постгеноцидному суспільстві саме пам’ять — це той дантовий Верґілій, який виводить людину з пекла минулого на свободу.

Розмовляли Лариса ІВШИНА, Надія ТИСЯЧНА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments