Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ: «Я ніколи не відчував себе людиною героїчною»

10 листопада, 2001 - 00:00


Микола Жулинський — академік Національної Академії наук, директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка, який має багато звань та регалій; автор численних наукових праць. І у той же час — людина, котра неодноразово «ходила» у владу, тобто намагалася конкретними справами змінити життя на краще, оскільки завжди наполягала на пріоритеті гуманітарних цінностей. Чи реально це?

— У Донецьку відбулося відкриття меморіальної дошки Василю Стусу. Ми живемо ніби в одній країні, але про цю непересічну подію дізналися лише із спілкування з вами. Не було ніякого повідомлення ні в агентствах, ні в пресі. Невже це нікому не потрібно?

— Може, це вина і нашого інституту. Ми перебуваємо в скрутному матеріальному стані, і навіть не завжди можемо повідомити про свої заходи. Відкриття меморіальної дошки на честь Василя Стуса на приміщенні колишнього історико-філологічного факультету Донецького педінституту (нині Донецького національного університету), де він учився, знакова подія для України і для Донеччини. Тому що прийняти сьогодні Стуса для Донеччини — це є ще певне зусилля, яке треба зробити багатьом, щоб усвідомити, що вони живуть в інших ідеологічних координатах. Стус для багатьох є націоналістом. І в це слово вкладають негативний, застережливий відтінок. Мені особисто болить, що наша влада на всіх майже рівнях дуже швидко засвоює правила гри. Радянська система навчила мімікрії. Старше покоління, що було при владі, звикло жити і працювати в системі ідеологічної гри — за певним ритуалом. Незважаючи на те — вірили вони чи ні. Але і в незалежній Україні ритуали залишилися в моді — як необхідність пристосування до нової політичної системи. Я думаю, що багато акцій, що проходять не тільки на Сході, а і на Заході, носять більше ритуальний характер, ніж усвідомлений, хоча меморіальна дошка в пам'ять Василя Стуса в Донецьку — особливий сигнал і роль керівництва області та міста тут значима. Навіть символічна. Коли б наше суспільство засвоїло «феномен Стуса», ми багато що зрозуміли б. Він з Донеччини — повністю русифікований край, а родом — з Вінниччини. Приїжджає до Києва в Інститут літератури і поступає до аспірантури, входить в середовище шістдесятників. І саме тоді стає переконаним українським патріотом, який увійшов в конфлікт з радянською системою. Він був людиною з особливим почуттям власної гідності: людської й національної.

Коли він вчився в аспірантурі, то його посадили. У той час я жив і працював у Ленінграді, лише пізніше, коли вступав до аспірантури, почав усвідомлювати, що трапилося з нашим інститутом. На той час посадили Івана Світличного, Василя Стуса, Юрія Бадзя, Івана Дзюбу, звільнили Михайлину Коцюбинську... Залишився такий рафінований в ідеологічному плані прокомуністичний інститут, із якого ЦК Компартії України влаштував головного цензора літератури. Так ми жили і я жив. І мене це зачепило за серце, але якихось кроків, дій я не робив. Цю вину несу досі.

— Коли відкривали дошку Стусу, у вас було відчуття повернення боргів...

— Я ніколи не відчував себе людиною героїчною і, мабуть, до того не був готовий. Коли дивлюся фільми про війну, то думаю, чи не став би дезертиром. Пригадуючи все своє життя, усвідомлюю: я весь час виживав і ніколи не жив нормально. Післявоєнне дитинство — це постійний, невтолимий голод. У нашої матері було семеро дітей. Я не люблю праці на землі. Це, мабуть, дивно звучить, але це правда. Як згадаю, що треба перекопати величезний город (50 соток)... Потім з жахом дивишся на бур'яни — треба сапати. Корову чимось годувати. З 8-го по 10-й клас я майже не вчився, бо зранку йшов шукати дрова, щоб протопити в хаті, бо інакше мати не дасть їсти, а ввечері принести соломи для корови з колгоспу. Вкрасти. Жорстоко, але так. Поступив в Дубнівське педучилище, бо мій старший брат вирішив мене якось прилаштувати. Я там вчився тому, що училищу треба було набрати духовий оркестр і на жовтневі свята пройти центральною вулицею. Пiсля закінчення мене направили працювати в школу в село Озерськ Дубровицького району Рівненської області. Там не було ні світла, ні радіо, ні газет, ні пристойного клубу. Тільки величезне озеро і на все село три прізвища — Сірко, Пляшко і Петрович. Два роки чесно відпрацював, але хотів якось вирватися, вчитися далі... Хотів бути письменником, журналістом, для цього треба було в обов'язковому порядку вступити в партію. Приїхав в Луцьк і треба було пристосуватися до міського життя. Навчився танцювати чарльстон, носив вузенькі штани, що поки стягнеш — упрієш. Розмовляв з дівчатами російською мовою, видавав себе за міського...

— Як після цього стають академіками?

— Сам собі дивуюся. Поїхав в Ленінград, бо хотів там учитися. Цілий місяць ходив і не міг влаштуватись на роботу, бо не мав прописки. Ледве зумів влаштуватися на суднобудівний завод і три роки там пропрацював. Я вважаю, що Ленінград дуже багато мені дав, бо я там займався самоосвітою. Важко працював, але вечорами обов'язково ходив у філармонію, до театру. Чи не щонеділі — в Маріїнку, слухав оперу. Сиджу — нічого особливого не відчуваю, думаю: аби не задрімати, бо нахапаєш «зайчиків» від електрозварки на роботі — очі печуть до сліз. А все-таки вперто все одно ходжу на виставки, філармонічні концерти. Дивлюся на публіку — такі всі поважні, вони щось переживають, а я слухаю і нічого не можу зрозуміти. І тоді думаю: якщо вони можуть так співпереживати музику, то і я зможу. У мене ж, по суті, ніякої музичної підготовки не було. По декілька разів обійшов усі ленінградські музеї. Біля кожної картини стояв, багато читав, об'їздив передмістя — Павловськ, Петергоф, Пушкіно... Із мужицькою послідовністю вивчав світову культуру, принаймні наблизився до її розуміння. Хоча, безперечно, я залишився багато в чому неофітом, як багато хто з мого покоління. Необхідність вижити, пристосуватись до обставин, які не можеш перебороти, вміння найти вихід у будь-якій ситуації, відчути, де зайвого не сказати, де помовчати, а де схилити покірно голову — це ж комуністична система такий стиль мислення і поведінки нав'язала. По суті, ми не маємо повноцінної національної еліти. Здебільшого українські письменники, художники — це люди з села, які не мали можливості здобути добротну фахову освіту. Вони закінчували університети, але освіта була деформована, заідеологізована, не давала повноти мислення, внутрішнього світу.

Але я хочу повернутися до Василя Стуса. Мені здається, що він не готувався до політичної діяльності, не передбачав бути борцем з цією системою, а хотів реалізувати себе як особистість, він формував себе як інтелігент. Український інтелігент європейського і світового рівня мислення. Уявіть собі, що в концтаборі він вивчив дві мови — німецьку й англійську. Він читав в оригіналі Рільке, Камю і багатьох філософів. Його листи до сина — це намагання сформувати в ньому міцні культурні, духовні основи. Без них наше суспільство взагалі не буде мати перспектив. Ми маємо традиційні духовно-культурні «запаси» і можливості, щоб сформувати українську цивілізацію як культурний організм, як суспільство, яке буде цікаве світу. Якщо говорити про проблеми глобалізації, то, наприклад, для мене це не однозначне явище. Воно не може нами трактуватися тільки як інтеграція в транснаціональні економічні, фінансові системи, де ми, ясна річ, не будемо в авангарді. Якщо десь у серединці, то це було б добре. Але навіть у тому економічному просторі треба бути інтелектуально забезпечним, духовно сильним і треба мати міцну культурну основу. Після десятиліть закритості ми готові зразу відкритися. Але як відкритися? Яка наша готовність до діалогічних «зіткнень» із західною цивілізацією, з американізованою культурою, з цим навальним інформаційним вторгненням у нашу свідомість, в юні душі? Коли перший раз я працював в уряді, з'явилися перші відеосалони. Було багато нарікань на нелегальну і легальну пропаганду насильства, сексу, яка валилася на нашу непідготовлену молодь, мовляв, до чого це може привести, давайте заборонимо. А я пам'ятаю, коли у 1978 році вперше приїхав до Америки, то затиснув пару доларів у руці і пішов на 42-у вулицю подивитися секс-фільм. Йшов і озирався автоматично, чи ніхто мене не побачить. Купив квиток. У залі хтось жує, хтось п'є, хтось цілується. Зовсім розкута публіка. Як почався фільм, я не міг всидіти на кріслі, так мені було незручно. Але ж я туди пішов, бо мені було цікаво. Ми мусили перейти через це випробування. З іншого боку — вже пройшло 10 років, і вже час потрошку вводити це все в правове поле. Потрібна цілеспрямована культурна політика, потрібна система національних цінностей і пріоритетів, система ідеологічних координат і орієнтирів: куди ми йдемо і що хочемо здобути в цьому світі.

— Ви не раз казали, що гуманітарну політику треба зробити пріоритетною в державі. Як ви особисто, працюючи в уряді, могли впливати на це?

— Перший раз, коли я почав працювати в уряді, то, можливо, не був готовий. Але я роботоголік, мені подобається працювати. І роботу в уряді прийняв з натхненням. Я хочу нагадати, що був державним радником з питань гуманітарної політики Державної думи України, яка проіснувала менше року, була створена колегія з питань гуманітарної політики, в яку входили дуже поважні люди з усієї країни. Почали розробляти концепцію гуманітарного розвитку України. Ми базували її на індексі людського розвитку, який визначає, по суті, цивілізаційний розвиток кожного суспільства за програмою ООН. Ще в 1993 році вперше серед країн пострадянського простору провели семінар і на ньому виступив тодішній прем'єр-міністр Леонід Кучма. Національна Академія наук разом з Інститутом стратегічних досліджень стали розробляти методику, за якими параметрами треба визначити індекс людського розвитку. Усі параметри, які передбачає ООН, ми охопити не могли. Але тоді я вже говорив, що нам потрібно виходити з цілого комплексу факторів, зокрема, в якому стані освіта, культура, наука, охорона здоров'я, екологічне середовище. Державна дума була розформована, і ми не змогли це завершити. Коли я став віце-прем'єром, то намагався продовжувати цю роботу. Але спілкуючись з депутатами, з членами уряду, зрозумів, що вони цінують мою роботу, але іноді сприймають мене як сільського філософа на зразок героя Миколайчука у фільмі «Вавілон ХХ», тобто: ну повинна бути така посада — нехай буде як ритуал, але не більше. Щоб хтось ставив це як пріоритет політики держави, уряду, Верховної Ради, то було ясно, що того найближчим часом годі чекати!

Тодi з-за кордону приїжджало багато реформаторів-мислителів, які радили, як нам реформувати економіку, суспільство. Ставилось питання: енергійно провести ринковi реформи, скоротити кількість навчальних закладів, перевести більшу частину студентів на платне навчання, ввести платну медицину. Тобто нам пропонувався латиноамериканський варіант. Я стояв насмерть: поки я в уряді — нічого скорочувати не слід. Робіть реформи, поставте економіку на ринкові рейки, а потім займемося реформуванням гуманітарної сфери. У прекрасній роботі «Дорога до рабства» лауреата Нобелівської премії Ф. Гаєка, якого часто цитую і дуже поважаю, обгрунтовано, що трансформуючий процес реформування суспільства з плановою економікою надзвичайно складний, довгий. Але він можливий тільки за умови, якщо з'явиться, сформується та бізнесова, фінансова, промислова, адміністративна еліта, яка усвідомить себе національно відповідальною, патріотичною. Леонід Кучма був дуже рішуче настроєний провести реформи, Юхновський був першим віце-прем'єром. Пинзеник був віце-прем'єр- міністром і міністром економіки... Була мобільна, працьовита команда, готова на динамічне реформування усієї системи і що? Пригадайте, скільки в той час видавалося урядом декретів. Але проходить півроку, а нічого не змінюється. Ті декрети, немов камінчики, якi кидають у глибоку криницю, а звідти — ні звуку. Що ж, оті декрети були хороші, але суспільство не було готове до реформ, тим більше, що тоді червоні директори «вбилися в пір'я» і особливо не реагували на те, що там пропонувалося згори.

Я домігся тоді, щоб міністром культури став Іван Дзюба. Ледве його умовили. Я, Драч, Павличко. Саме він почав розробляти нову концепцію культурної політики України. Вона будувалася на досвіді найбільш оптимальних світових моделей — англійській, французькій, американській. Ми вечорами радилися, в міністерстві розробляли ту модель, щоб водночас зберегти структуру, що в нас є, і дати можливість, щоб запрацювали агенції, фонди. Треба було прийняти закон про благодійні організації. Ми підготували його, а Верховна Рада обрізала. Коли Леонід Кучма переміг на виборах, то почав формувати кадрову політику Табачник. Що, він буде командувати Дзюбою?.. Так що розроблена модель просто не встигла запрацювати. Другий раз я йшов в уряд за запрошенням Віктора Ющенка. Я йому сказав, що уже був на цій посаді і вона мене не хвилює, але я піду працювати тільки за умови, що в нашій діяльності буде пріоритет гуманітарної політики. На першому місці повинна стояти людина, її розвиток, соціальний захист, а економіка є засобом забезпечення прав, інтересів і потреб людини. Бо тільки заради людини здійснюються реформи.

— Але так вийшло, що на перше місце вийшла Юлія Володимирівна Тимошенко з паливно-енергетичним комплексом і все опинилося в відповідності до енергії, до тих пріоритетів, що Віктор Андрійович здійснював у житті, а не тих, що декларував за дружніми розмовами. Але давайте звернемося до теми книговидання та книготоргівлі в Україні. Їхній стан викликає занепокоєння. Посади в уряді займали люди, в патріотизмі яких ні у кого немає жодних сумнівів. Шановані колишні міністри культури пан Дзюба і пан Ступка не змогли переконати громадську думку в тому, що професійні патріоти можуть бути професійними менеджерами, оскільки не змогли вплинути на ситуацію. Можна привести лише одну цифру: в Росії зараз випускається книжок в десять разів більше, ніж у нас. Та й розповсюджувачам вигідніше продавати видання російського виробництва. Чому?

— Я не буду заперечувати, бо ваші слова справедливі. Ще в уряді Кучми ми розробили державну програму підтримки вітчизняного виробника, яка передбачала реконструкцію Жидачівського паперово-целюлозного комбінату і формування цілої системи забезпечення власним папером, створення необхідної поліграфічної бази, щоб наша книжка була конкурентноздатною, опрацювали необхідну правову основу надання пріоритетів національному виробникові книжкової продукції, інформаційного продукту. Програму прийняли, але вона навіть на тридцять відсотків не була профінансована. Я був депутатом Верховної Ради і проводив закон про видавничу діяльність. Скажу відверто, що й тоді він був недосконалий. На різних етапах в Раді ще його пообрізали і прийняли, але і в цьому «обрізаному» варіанті він не працює. Наприклад, в Росії зробили чітко і ясно. Президент видав указ про звільнення від оподаткування всієї системи книгодрукування і книгорозповсюдження. Потім Дума прийняла закон, який затверджував і поглиблював пільги.

Ми в 2000 році підготували зміни, які давали можливість поставити українську книжку в ті умови, які є в наших сусідів. Верховна Рада закон в цьому варіанті не прийняла. Можна дорікати нашому уряду, що ми погано працювали з ВР. Це, вважається, і було основною причиною відставки. Але щоб вирішити якесь питання, потрібно було витрачати половину робочого часу, ходити, кланятися та просити. А я не можу себе примусити щось просити. Це мене, звичайно, не виправдовує, бо коли пішов працювати в уряд, то повинен ходити на поклін до ВР. Якщо у нас не буде демократичної більшості у Раді і вона не буде формувати уряд, а він, в свою чергу, не буде з нею працювати на засадах повної довіри і підтримки, то ця ситуація й далі гальмуватиме наш розвиток.

— Вам не здається, що одна із причин повільності реформ, зокрема, в культурі, полягає в тому, що у значної частини нашої політичної еліти нема особливих культурних потреб?

— Наша біда не в тому, що не всі члени уряду пишуть резолюції без помилок, в театри не ходять… Мабуть, у тому, що не відчувають духовної потреби. За обов'язком підуть, якщо там буде президент. Але не слід нашій державній, політичній, фінансовій еліті лише за це дорікати. В уряді темпи роботи немилосердно жорсткі, справді часу нема, але головна біда полягає в тому, що більшість із нас — маргінальні люди, які «вирощені» на так званій радянській культурі, тоді як повинна превалювати національна культура, національна духовна традиція як базова основа сприйняття, набуття культури європейської, світової… Звідси й ігнорування української мови, боязнь чи небажання виявити свої національні почуття, гордість, честь… Маргінальність — жертва — і неминуча! — глобалізації. Це приреченість на вторинність, на втрату свого цивілізаційного обличчя.

— За новий період у нашій історії можна було виробити іншу систему координат, де б наші слабкі риси не виглядали такими гротескними, а наші сильні сторони були б більш яскраво вираженими. Це стосується і культурної сфери. Якщо забрати наші страждання за часів імперії і радянського часу, ми фактично не знаємо, що продемонструвати світу, крім фольклору. Наведіть, будь ласка, декілька прикладів нової «розкріпаченої» України.

— Я з вами не зовсім згоден. Ми володіємо унікальним духовно-культурним потенціалом. Та біда полягає в тому, що у нас нема фінансово потужних механізмів трансляції наших культурних цінностей у світ. У нас чудова, високого професійного рівня театральна культура, образотворче мистецтво, скульптура, поезія… Багато талантів — і мало державних і недержавних форм, засобів їхньої підтримки, допомоги виходу на власну творчу орбіту. У нас домінує комплекс меншовартості. З мистецького боку прохідна, «приречена» на примітивну публіку «гастроль» з Москви знаходить в Україні свого глядача, слухача, а свої таланти ігноруються. На жаль, за 10 років ми не змогли ефективно реалізувати свій національний потенціал. Ми дуже мало зробили. Мене це мучить. Що стосується мене, скажу щиро, чотири роки у Верховній Раді вважаю майже загубленим часом. Що можу згадати? Безкінечні поїздки у Луцьк, зустрічі з виборцями, які просять полагодити дах, провести телефон чи допомогти вставити зуби. Я людина дисциплінована і засідань не пропускав, а час проходив непродуктивно. З іншого боку — про час, який я був в уряді Ющенка, — не шкодую. Ми все-таки зуміли щось зробити. Я переконаний, що Україна зараз на порозі серйозної зміни. Приходить нове покоління, яке інакше мислить. Я зустрічався у Львові з молодими людьми, які очолюють «Рух — за правду». Вони хочуть відкритого суспільства, чесної влади, відкритого діалогу з цією ж владою. А влада боїться. Молодь чудово розуміє, що все куплено і все продається. І більшість нашої політики збудована на фальші, на брехні. Цинізм, егоїзм, намагання за всяку ціну себе реалізувати з порушенням елементарних моральних правил — болюче питання. Молодь бачить, що якщо ти не будеш жорстоким, цинічним і не ступатимеш по головах інших, ти нічого не досягнеш, слабкий тут не виживе. Але я все-таки вірю і надіюсь, що повільний процес трансформації суспільства дасть результати.

— Як не зрозуміти ваших колишніх виборців, які хочуть від свого депутата прямої допомоги. Вони не питають про якісне законодавство, а говорять про конкретні речі. Це означає, що в середині багато не реформовано. Те, про що в Києві гудять 10 років, на нижчі рівні навіть і не спустилося. Наприклад, об'єднання церков. Пригадується приїзд Папи Римського, який деякі наші співвітчизники сприйняли неадекватно. Ви були серед тих, хто хотів, щоб Іоанн Павло II приїхав в Україну, бо це був один iз способів підключити нашу країну до цивілізаційних процесів. Але на торжествах у Києві вас не було помітно. Це тому, що ви більше не працювали в уряді?

— Ще за дорученням президента Леоніда Кравчука літав до Вселенського патріарха Варфоломія з проханням включитися до об'єднавчого процесу, постійно говорив, що нам потрібно запросити Папу Римського в Україну. Я мав навіть очолювати комітет організації візиту. Але потім це рішення президента було змінено, мабуть тому, що мене не сприймають представники Московського патріархату. Комітет очолив Зленко, бо ця подія була переведена в рамки державного візиту. Мене в Києві на різні заходи не запрошували, але я поїхав у Львів із власної ініціативи. Був там на конференції, на зустрічі з молоддю, куди був запрошений польською стороною, а не українською.

Скажу одне: мені важко полемізувати з вами, тому що у багатьох питаннях я стою на цих же позиціях. Треба врахувати те, що коли почалася боротьба за перебудову, здобуття незалежності, погляд усього суспільства був спрямований куди? На Верховну Раду. Виник стереотип у суспільній свідомості, що там усе вирішується. У принципі, правильно, там формуються закони, від яких залежить майбутнє України. Потім переключилися на президентський вектор. Урядів у нас, по суті, два: є на Банковій, є на Грушевського, і люди не можуть зрозуміти, хто ким командує. І звичайна людина не може зрозуміти, від кого що залежить. Я почав писати книжку, як формувалася наша свідомість і суспільство за часів комуністичного режиму. Придумав навіть, з чого починати. Село, біля сільради величезний стовп, а на ньому величезна тарілка. Газет ніхто не передплачує, і всі слухають тільки радіо. Звучить: «Говорит Москва». І всі стоять і слухають, чи буде зменшення цін або коли проголосять амністію. Це дві теми, які найбільше хвилювали. Людина до радіо говорити не може, тобто ішов зв'язок в один бік. Але ж, по суті, і зараз це лишилося. Верховна Рада говорить, а народ слухає, ну, може, заматюкається. А далі що? Приїде депутат — йому скажуть міцне слово... А якщо він по півроку у виборців не буває? Тоді кому сказати? Це ж теж формування суспільних настроїв. Мені здається, що цей фактор одновекторного сигналу дуже чітко використовується багатьма нашими політичними партіями. По суті, нема впливу громадськості на владу. То про яке громадянське суспільство ми говоримо.

— Проблема примирення тих, хто був по різні сторони у Другій світовій війні, ніяк не вирішується. Є, скажімо, приклад Іспанії, де були зроблені зусилля, щоб один народ, який теж пройшов через протистояння, залишався єдиним народом.

— Франко був рішучою, цілеспрямованою людиною, i також мудрою. І хоча як диктатор керував Іспанією, але зберіг статус королівської влади. Він проголосив примирення воюючих сил заради благополуччя наступних поколінь і цим відкрив шлях для майбутнього Іспанії. Я робив певні зусилля, намагаючись об'єднати ветеранів, але зрозумів, що прірва велика. І якщо на Волині, де я був депутатом, чи на Івано-Франківщині ветерани почали спілкуватися, то Схід взагалі цього не хоче сприймати. Ви знаєте, чим мене на минулих виборах «купили» увійти в п'ятірку «Ліберальної партії України» і «Партії Праці»? Тим, що я, мовляв, можу бути перехідним містком між Сходом та Заходом. Я пішов у ту п'ятірку, сподіваючись, що зумію процес зближення хоч трошки просунути. Я не люблю боротьби, не прихильник конфліктів, протестів, звинувачень. Мені здається, що багато хто не лише з боку лівих, але й правил сил оцю парадигму засвоїв і постійно нею керується. Якщо взяти декого з емоційних політиків правого крила, то вони починають не з того, що я зробив, а з питання, хто винен. Про лівих годі й говорити. Можливо, тому й УПА сьогодні не реабілітовано, і нема об'єктивного розуміння національно-визвольної боротьби. Надто живучі в суспільній свідомості ідеологічні стереотипи сприйняття цієї боротьби за волю і незалежність України, негативний образ «бандєровца», які десятиліттями формувала комуністична система. Явище «бандерофобії» є не лише в російській свідомості, як пише Ігор Лосєв, але й у свідомості українській, особливо на Сході України. Таку ситуацію не може змінити указ Президента, а от Верховна Рада повинна прийняти закон про реабілітацію УПА як воюючої сторони в другій світовій війні.

— Як ви оцінюєте сучасний стан православ'я, об'єднання церков, канонізації?

— Я раніше був більшим оптимістом. Думав, що з боку української православної церкви Московського патріархату, митрополита Володимира будуть якісь кроки, які б відкривали хоч невеличке віконце для діалогу. Візит Папи Римського і його підготовка мене переконали, що такий діалог нереальний найближчим часом. Переступити через себе вони не зможуть, бо не підуть проти волі московського патріархату. Після двох зустрічей з патріархом Варфоломієм я зрозумів, що Вселенський патріархат не хоче йти на конфлікт з Москвою в інтересах святого православ'я. Та з ініціативи Вселенського патріархату, завдяки рішучим домаганням УПУ КП, розпочалися пошуки вихідних позицій для порозуміння. Думаю, серйозним стимулом для цього був візит в Україну Папи Івана Павла II, який засвідчив, що Ватикан не зазіхає на православні території, а шукає шляхи для порозуміння між католицизмом і православ'ям в ім'я миру в Європі. А ще в мене така думка, що дуже низька культура наших православних ієрархів на всіх рівнях. Багато з них заражені тією ж хворобою, що й наші олігархи: за всяку ціну збагатитися, втримати своє місце, прибуток, регалії. Ми не можемо спокійно сісти, поговорити про те, що живемо в одній країні, що ми — один народ, ми — православні, чому ж роз'єднані? Треба зважити ще й на те, що Москва зацікавлена втримати «свою», «канонічну», територію.

Вважаю, що прогавили час. Це можна було зробити, коли був патріарх Мстислав. Тоді ніхто не думав про те, що таке канонічна, неканонічна, автокефальна церква — про це поняття не мали. А зараз це питання все більше атомізується. І влада тут особливо вже й не допоможе. І не повинна в це втручатися.

— Ви були одним із ініціаторів реформи правопису, яка викликала багато суперечностей в суспільстві. На якій стадії зараз вона перебуває?

— Я став жертвою власної відкритості. Навіть не сподівався, що це питання викличе стільки політичних спекуляцій, саркастичних та іронічних відгуків у пресі — як правило, примітивних, непрофесійних... Я думав, що в нас вийде нормальна полеміка і це питання сприятиме посиленню інтересу до української мови. А вийшло навпаки. Мова — надто чутливий інструмент, на якому можна грати тільки духовно зрілим і добрим людям. Зміни (як мінімум шість позицій) треба вводити обов'язково, але поступово, протягом 5 — 7 років. Я, як голова правописної комісії, планую в грудні провести засідання. Але афішувати його вже не буду. Зробимо свої пропозиції, передамо їх на розгляд уряду. Мене дивує, що це питання активно обговорювали депутати, не входячи в суть проблеми і не розуміючи її. У нас велика українська нація, яка не може не відслідковувати, які зміни відбуваються в мові — в живому організмі. Чи вони сприяють, щоб той організм був здоровий? Чи вносять те, що називається в комп'ютері, вірус? Чому Франція так захищає свою мову? Бо мова — це код нації, який треба зберегти. Чому в усьому світі етимологічні словники — це найдорожче, що створено нацією? А ми не знаємо етимології багатьох слів. Слава Богу, три томи «Етимологічного словника української мови» із семи вже є. Унікальне видання. Готові до друку 4 і 5 томи. Ми у певний період своєї історії не мали можливості чути свою мову і науково об'єктивно опрацьовувати ті сигнали, які надходять від живої, розмовної мови. Сьогодні, якщо ми зупинимося на тому мовному комплексі, який зараз називаємо сучасною українською літературною мовою, і не будемо вловлювати сигнали, що надходять у зв'язку з інформаційним «перевантаженням» свідомості людей російською і англійською мовами, не будемо реагувати на те, як у цих умовах українська мова живе, що засвоює, а що відторгає, наскільки засмічується, то що нам скажуть наступні покоління? Цим питанням займаються науковці, це їхній обов'язок. Але коли їх б'ють по руках — цього не робіть, то викликає подив.

— Ваш інститут продовжує видавати книжки. Які новинки підготували для читачів?

— Ми видали перший і другий том академічного зібрання «Тарас Шевченко». До кінця року ми плануємо випустити ще чотири томи, а взагалі їх буде дванадцять, із мистецькою спадщиною. Вийшов з друку перший том повного зібрання творів Олеся Гончара, крім того, наш інститут працює над Шевченківською енциклопедією. Зараз закінчуємо електронний варіант першого тому.

— Які ключові процеси в нашій історії і літературі, або в інших літературах, справили на вас сильне враження, формували особистість?

— Коли вчився в школі, то читав усе, що було в нашій бібліотеці. Матері читав Євангеліє і Біблію, яка лишилася від батька, і співав псалми, бо вона в мене була неписьменна, баптистка. У дитинстві я перечитав по кілька разів скромну шкільну бібліотеку — від брошурки про те, як вирощувати кок-сагиз, до «Як гартувалася сталь» М. Островського. Особливе враження на мене справила ленінградська «щедрінка». Там я перечитав твори М. Костомарова, Пантелеймона Куліша, журнал «Основа», журнали 20-х років ХХ століття — «ВАПЛІТЕ», «Літературний ярмарок»... Я в суботу-неділю годинами там просиджував. Був вражений філософією Артура Шопенгауера, російською публіцистикою другої половини ХIХ століття. Особливо «Очерками русской жизни» Н. Шелгунова. Раджу перечитати. Повчально і для сьогоднішнього дня. Ясна річ, читав там повного Достоєвського — включно з щоденниками, але не злюбив літератури, яка називається критичним реалізмом. Я до сьогоднішнього дня переконаний, що вона певною мірою підготувала революцію, бо поставила під сумнів моральні Божі заповіді, закликала: за кривду слід відомстити. Література переступила межу. Це призвело до того, що ми не мали нічого святого. Я з особливим хвилюванням ставлюся до творчості Лесі Українки, часто перечитую її листи. І щороку — Шевченківський «Кобзар». Читаю — і вражаюсь, захоплююсь і переконуюсь: «знать, од Бога і голос цей, і ці слова...» Візьміть поему «Кавказ». Хто в російській імперії підняв голос за горців — Шевченко. Потім — «І мертвим, і живим, і ненарожденним...»

Взагалі читання — моя найбільша втіха. Але все менше і менше читаю для свого задоволення. Думаю, той час ще прийде.

Розмовляли: Лариса ІВШИНА, Олег ІВАНЦОВ, Клара ГУДЗИК, Сергій МАХУН, Джеймс МЕЙС, Тетяна ПОЛІЩУК, Ганна ШЕРЕМЕТ,«День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments