Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Шістдесятники. Пройдене перед прийдешнім

Михайло Коцюбинський, Павло Тичина, Василь Стус, Борис Антоненко-Давидович у житті Михайлини Коцюбинської
18 лютого, 2005 - 00:00
МУЗЕЙ КОЦЮБИНСЬКОГО В ЧЕРНІГОВІ, 1962 р. СТОЯТЬ (зліва направо) ГРИГОРІЙ СИВОКІНЬ, ІВАН СВІТЛИЧНИЙ З ДРУЖИНОЮ, МИХАЙЛИНА КОЦЮБИНСЬКА, МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ, ІВАН ДРАЧ / МИХАЙЛИНА КОЦЮБИНСЬКА В КАНЕВІ, 1961 р. МИХАЙЛИНА КОЦЮБИНСЬКА З БАТЬКАМИ, 1948 р.

Покоління шістдесятників живе не тільки тими проблемами, які були актуальними у свій час, а й iнтегроване в сучасне життя. Очевидно, iз суспільними змінами багато хто з них відійде від активної діяльності й до ширших кіл громадськості не дійдуть їхні думки та погляди про минуле й сьогодення. А дарма... Тому «День» звернувся до літературознавця та критика Михайлини КОЦЮБИНСЬКОЇ. «Знаючи мою життєву «легенду», нерідко запитують, наскільки важко жилося мені в радянському минулому та як дихається нині, — говорить вона. — Оглядаючись на своє життя, мушу сказати, що воно аж ніяк не забарвлене в темні тони, радше — навпаки. Мені судилося бути свідком і учасником постання незалежної України, пережити ейфорію нового Золотого Гомону кінця 80-х — початку 90-х. Зазнати й розчарування від нашої незрілості, нездатності нових еліт і постійного відчуття нереалізованості, за висловом Стуса, «вічно ембріонної України». Тому з відкритим серцем прийняла Майдан, що змусив переглянути усталені уявлення про наш народ, який ми називали народонаселенням».

Михайлина Хомівна — племінниця класика української літератури Михайла Коцюбинського. Змалку мала унікальну можливість спілкуватися з особистостями, які формували обличчя культури цілих поколінь. У них гостями бували видатні письменники Павло Тичина, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Михайло Стельмах, кінорежисер Марк Донской, скульптор Гінцбург, співачка Зоя Гайдай, художники Василь Касіян та Микола Бурачек... У 60-х роках вона була учасницею акції протесту проти арештів української інтелігенції під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова у київському кінотеатрі «Україна». На своїй машинці передруковувала першу самвидавівську копію праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Публічно виступала на захист багатьох українських дисидентів. Євген Сверстюк, Алла Горська, Іван Дзюба, Василь Стус, Борис Антоненко-Давидович були її однодумцями, друзями й одночасно вчителями.

Лiтературознавець — упорядник першої виданої в Україні збірки поезії Василя Стуса «Дорога болю» та шести томів у дев’яти книжках його творчої спадщини, редактор чотирьох томів листів Михайла Коцюбинського та багатьох книжок серії «Українська модерна література». Автор книжок «Образне слово в літературному творі», «Етюди про поетику Шевченка», «Мої обрії» у двох томах. Остання висунута на здобуття Шевченківської премії.

ЖИТТЯ В АТМОСФЕРІ ВСЕПРИСУТНОСТІ КОЦЮБИНСЬКОГО

— Пані Михайлино, розкажіть про ваші духовні взаємини з дядьком — українським класиком Михайлом Коцюбинським.

— Нещодавно я закінчила й віддала до друку, на мій погляд, дуже цікаву роботу «Над маминими щоденниками». Моя мати залишила шість зошитів своїх щоденників — з 1928 по 1963 роки. Опрацьовуючи їх, мовби її очима подивилася на те, як виростала. Я жила в атмосфері всеприсутності Коцюбинського. Дядько мені уявлявся «високий, трохи зігнутий в плечах, наструнений і себе гідний» — дуже люблю ці слова Тичина про нього. Народилася у Вінниці в тому будиночку й у тій кімнаті, що й він. Що й казати, дім — старий, йому років, мабуть, із двісті. На щастя, його укріпили, отож іще стоятиме довго. Мої батьки створили музей письменника. Дві маленькі кімнати були нашими, а в решті — експозиція. «Виходжу з кімнати, бачу, Михайлина стоїть у тій, де йде екскурсія, — писала моя матір у спогадах. — Спочатку вирішила її звідти забрати, а потім передумала. Вона уважно слухала». Тобто я росла в органічному середовищі, невіддільному від постаті українського класика, його творчості, тих людей, які нею займалися. Знаю, що навіть недруги нам казали, мовляв, не відділяємо свого від музейного. І справді, вінницький та чернігівський музеї були батьковим і материним життям. Вже кілька разів наводила такий знаковий приклад. У 1941 році, коли німці наближалися до Чернігова, батькові пропонували евакуюватися з дружиною та донькою, прихопивши кілька валізок. Та він сказав, що без музею нікуди не поїде. І таки домігся вагону, у який було повантажено практично всі експонати, навіть те погруддя роботи Гінцбурга, до речі, ліплене з натури. Окремо у скриню, куту залізом, упакували рукописи. І от цей вагон 23 серпня опинився на станції Чернігів. Майже все навкруги вже було знищено, адже у вересні німці увійшли в місто. Бомбардування не припинялося. Пригадую, вночі осколки так тарабанили по дахові, що ніде було дітися. Тоді батьки на ту скриню з рукописами клали мене і з обох боків закривали своїми тілами. Я й рукописи — то було найцінніше...

Донедавна в себе вдома зберігала старовинну брошку з бірюзи, яку подарувала мені пані Аплаксіна. Михайло Коцюбинський любив цю жінку. І подарунок їй привіз із Неаполя. Віддала коштовність до Чернігівського музею, де їй і місце.

— А ім’я дядька вам допомагало?

— Воно й допомагало, й шкодило. Якщо говорити про той важкий період, коли була звідусіль гнаною — виключення з партії, звільнення з Інституту літератури, заборона друкувати мої літературознавчі праці (це тривало майже 20 років), то, ясна річ, якби не це прізвище, я б, можливо, повторила трагічну долю Івана Світличного чи Василя Стуса. А з iншого боку, воно заважало. Годі було влаштуватися навіть коректором у якомусь технічному журналі. Тому після звільнення з Інституту літератури у 1968 році майже рік ходила без роботи, маючи на руках п’ятирічну доньку. Допоміг випадок. Не ручуся, що це було саме так, як мені розповідали. Я товаришувала з канадською комуністкою Марією Скрипник, відомою як перекладач англійською творів Тараса Шевченка. Вона навчалася у партійній школі в Києві. Дізнавшись, у якому непростому становищі я опинилася, пішла до секретаря Компартії Канади Вільяма Каштана, якого добре знала. Звідти звернулися до нашого партійного керівництва, мовляв, весь цей галас, зчинений довкола племінниці українського класика, погано впливає на імідж Радянського Союзу. Мені допомогли влаштуватися у видавництві «Вища школа». Звісно, я й там зазнавала утисків, однак мала заробіток та добре ставлення колег.

Завжди мала чуття високої відповідальності за своє ім’я. Це було для мене органічно. Я не вмію не бути собою. Хай гнана, хай позбавлена усіх можливих благ, але жити у відповідності із внутрішнім категоричним імперативом — був єдино можливий вихід, житейський стереотип.

«Я БАГАТО ЧИМ ЗАВДЯЧУЮ ПАВЛУ ТИЧИНІ...»

— А хто ще визначив ваш подальший життєвий шлях?

— Я зростала в товаристві надзвичайно цікавих людей, пріоритетами яких були духовні цінності. Батько товаришував iз російським письменником Володимиром Боцяновським, директором музею Пушкіна Матвієм Калаушиним, скульптором Гінцбургом, який зустрічався з Коцюбинським на Капрі. У нас часто бували Володимир Сосюра, Максим Рильський, Павло Тичина, якому належить особливе місце в моєму духовному формуванні. На моє народження він надіслав батькам вітальну телеграму: «Михайлина своє знає, кріпне і росте!» Вперше з його поезією мене познайомила мама, кримська вірменка за походженням. Вона закінчила Вищі Бестужевські курси у Петербурзі — у той час найкращий освітній заклад для жінок. Мати була дуже освіченою: знала іноземні мови, дуже любила поезію, в основному, звичайно ж, російську або західно-європейську через російські переклади. А українську мову та культуру вивчала та пізнавала передусім за творчістю Коцюбинського й Тичини. І, закохавшись у поезію Павла Григоровича, співала мені колискові пісні на його «Пастелі», зокрема, на вірш «Ніч». У поета:
Укрийте мене, укрийте мене,
Я — ніч стара, нездужаю...
А вона перефразовувала:
Укрийте мене, укрийте мене,
Я ще мала, малесенька,
Одвіку в снах мій рожевий шлях...

Над моїм дитячим ліжком висів портрет молодого Тичини: юне, з тонкими рисами, дещо аскетичне, натхненне обличчя.

Коли я виросла, поет наполягав, аби вступала на українську філологію в Київський університет.

Вже писала про те, що вірші раннього, геніального Тичини стали для мене символом духовної розкутості, музики, мистецтва... Ніколи не доскіпувалася, чому це «кларнети» раптом «сонячні»... Сприймала ці образи цілісно й органічно. Тому завжди боліло неоднозначне, м’яко кажучи, ставлення загалу до поета, хоч, зрештою, воно мало свої причини й коріння. Пригадую, в десятому класі, коли однокласники сміялися над деякими його віршами, я розплакалася: «Ви ж не знаєте «Сонячних кларнетів»! Взагалі, щоб зрозуміти Тичину, треба трошки відірватися від землі й поглянути в небо!» І вибігла з класу. Більше у моїй присутності такого не говорилося. Свої спогади про Павла Григоровича назвала «З любов’ю і болем».

Я вже згадувала про матір Катерину Яківну. У розвідці «Над маминими щоденниками» один iз розділів названо «Перелити себе в дитину». От хоча б такий епізод. Вагітна мною, їздила у відрядження до Москви й Ленінграда переймати досвід літературно-меморіальних музеїв. Переповнена враженнями від музею Толстого в Хамовниках, останньої квартири Пушкіна на Мойці, записує в щоденнику: «Обо всем рассказываю Мишеньке, чтобы он, когда вырастет, все это любил так, как я». І їй таки вдалося себе, свої інтереси й святощі перелити в мене.

УКРАЇНСЬКИЙ ЕПІСТОЛЯРІЙ НАЙВИЩОЇ ПРОБИ

— У якому тепер стані музеї Михайла Коцюбинського у Вінниці та Чернігові? Туди багато відвідувачів приходить?

— Вінницька садиба зворушлива тим, що там класик народився. Це маленька перлинка історичної пам’яті в центрі Вінниці. А чернігівська — це провідний музей з цінним багатим архівом, рукописами, де ведеться наукова й видавнича робота. Взагалі я вам раджу поїхати навесні або восени в Чернігів, де є прекрасний сад як продовження експозиції. Річ у тім, що мій батько був геніальним садівничим. Він побудував оранжерею (вона й досі залишилася), культивував ті рослини, про які його брат писав, які любив... Наприклад, агави. Тому садок являв собою своєрідну зелену експозицію. Згадуючи острів Капрі, Коцюбинський писав: «Завжди хвилююсь, коли бачу агаву. Сіру корону твердого листу, зубатого по краях і гострого на вершечку, мов обтесаний кіл. Розсілася по терасах і коронує скриту силу землі». А біля розкішних мальв табличка зі словами із спогадів Горького: «Михаил Михайлович очень любил цветы. И, обладая очень солидными знаниями ботаника, говорил о них как поэт. Однажды, увидев у белой стены рыбацкого дома бледнорозовую мальву, он остановился, снял шляпу, поклонился и сказал цветам: «Здоровенькі були. Як живеться на чужині?»

Музейну справу започаткував мій батько, продовжила донька письменника Ірина, далі — його внук Юлій, а тепер перейнявся нею і правнук Ігор, який добре порядкує в Чернігівській садибі. Там, на жаль, не зовсім добре розуміють питання культури й недостатньо сприяють музеєві. Коли мені вручали премію імені Михайла Коцюбинського, я намагалася пояснити, що музей — знак Чернігова на культурній карті світу. У радянські часи його відвідування було своєрідним ідеологічним ритуалом: Коцюбинського намагалися «підтягнути» до соцреалізму. Тепер же, хоч як це дивно, музей не входить у план туристичних маршрутів — таку практику слід змінити. Оселя Коцюбинського в Чернігові за його життя була значним культурним осередком.

От ми говоримо, що маємо інтегруватися в європейський культурний простір. А у цей заштатний Чернігів, починаючи з 1891 року й до 1913-го, коли класик помер, йшли листи з Москви, Петербурга, Кракова, Бухареста, Стокгольма... Збереглися листи від письменника Володимира Винниченка, від ученого Володимира Гнатюка, композитора Миколи Леонтовича, громадського діяча та мецената Євгена Чикаленка... У них розкривається те, що ми називаємо культурництвом, але культурництвом на високому, гідному рівні. Ці люди органічно жили українською культурою, намагаючись оминати малоросійщину та провінційність.

Я вже говорила, що пишаюся тим, що допомагала правнуку письменника Ігорю відредагувати й видати чотири томи листів до Коцюбинського. Вважаю, що це одна із найкращих епістолярних збірок останнього десятиріччя.

— Пані Михайлино, а зараз ви пишете листи? Як у нинішній динамічний час підтримати цю аристократичну традицію?

— Пишу, хоч у мене десь там далеко не так і багато друзів залишилося — у Німеччині, Канаді. А всі близькі — поруч. Недавно прочитала про те, що один сучасник зізнається, мовляв, для нього комп’ютер — голова й руки. От і думаю, не треба надто легковажити електронними месіджами — там свої емоції. З iншого боку, українці мають унікальну класичну епістолярну спадщину. Якщо взяти тільки листи Лесі Українки, Василя Стуса та Катерини Білокур — то епістолярна творчість найвищої проби!

Коли після смерті Василя Стуса разом із його сином Дмитром взялися за доробок поета і я укладала том його листів, раптом усвідомила, що епістолярій — моя «сродна» праця. Так написалася книжка «Зафіксоване й нетлінне. Роздуми про епістолярну творчість» (2001).

— Як iз позиції сьогоднішнього дня ви оцінюєте органічну потребу жити культурою та значення громадської позиції?

— Я не є аж такою великою оптимісткою, але в тих суспільних настроях і змінах, які спостерігаю останні півроку, їй-Богу, бачу зародки громадянського суспільства. Мене завжди передусім вражають деталі. Деталі знакові. Так, під час помаранчевої революції моя сваха, людина мовби абсолютно не політизована, з поламаною рукою щодня їздила на Майдан, щоб допомогти, чим могла. Її годі було впізнати — підняла голову, розправила плечі. І таких було багато. У ті листопадові-грудневі тривожні дні, прокидаючись десь о шостій ранку, бачила, як з під’їздів навколишніх будинків виходили в темряву люди, одягнені в усе тепле, що було в хаті, з якимось обов’язковим помаранчевим «акцентом». Гуртувалися та їхали на Майдан. Це вже була не «юрба», не «вулиця», а щось вище.

Свою лекцію в Українському католицькому університеті у Львові я закінчила промовистими словами Василя Стуса:
То не провина — мати гріх,
Ще успадкований од мавпи.
Гріх — не боротися за себе
і не випростувать себе.

«Випростувать себе» — ефективнішого кредо я не знаю. Раптом підходить до мене дівча, десь курсу другого. «Михайлино Хомівно, хочу вам подякувати, — каже. — Я переживала складний момент у житті й не знала, як бути далі. А тоді вирішила — випростаюсь!» Цю подяку досі не можу забути.

— Та висока планка, про яку ви говорите, утримувалася нелюдськими зусиллями талановитих людей. У радянські часи, не зважаючи на тотальну цензуру, було багато якісних людей та якісних ідей. Є особистості з великим духовним досвідом, які, втім, не завжди схильні до радикальних вчинків. Мова йде про люстрацію. Здається, ми з певним запізненням вивчили це слово?..

— Це гасло цілком зрозуміле й водночас небезпечне. Десь солідаризуюся з Вацлавом Гавелом, який з таким острахом підходив до люстрації. У пориві праведного гніву важко не скотитися до «з’ясування стосунків», враховувати внутрішні трансформації людей. Мені здається, це повинно бути здійснено, так би мовити, в робочому порядку конкретно до кожної людини, без універсальних законів, зважаючи на сакраментальне запитання «а судді хто?».

У нас відбулася дуже різка поляризація й політизація суспільства. Це закономірно. Однак ця поляризація ховає в собі великі небезпеки. У своїх статтях часто цитую Сергія Аверинцева: «Щоб не вити з вовками жодної з конкуруючих зграй», — тобто, щоб, зберігаючи гідну громадянську позицію, не перетворитися на конкуруючу зграю...

ПАРНАС

— Іван та Надія Світличні, Василь Симоненко, Алла Горська, Василь Стус, Опанас Заливаха, Євген Сверстюк, Іван Дзюба — всі вони, сказати б, відібрані часом. Що тоді стало каталізатором того, що ці люди трималися разом?

— По собі знаю, що тоді, в 60-ті, почалося моє друге життя. Я ніколи не була кар’єрною комсомолкою, але лишалася ідеологічно «незайманою» та вірила в ідеали, проголошені суспільством, в якому виростала. Деяких із «гримас» цього суспільства свідомо не торкалася, а багато чого просто не знала. І коли у спілкуванні з цими людьми відкрився колосальний масив знання, я вже просто йшла їм назустріч. Що там казати, ми жили у складний час. Але навколо мене завжди були неймовірно цікаві та щирі люди, яких поважала й любила. Хоч слова Екзюпері про те, що найбільша розкіш — спілкування людини з людиною, надто часто вживають, однак вони промовисті. Цю розкіш я завжди мала. Надзвичайно важливою була зустріч iз Євгеном Сверстюком, хоч ми з ним не тотожні за своїм досвідом і вихованням. Я вийшла з досить благополучного, інтелігентного двомовного середовища й завдяки матері причастилася цінностей російської культури. Вони й нині для мене дорогі. Для нього були органічними інші цінності, інше середовище. Наприклад, його брат служив в УПА, а для мене тодішньої це було terra incognita.

Усі були різними, але нас об’єднала ота відлига, отой шістдесятницький ренесанс. У Клубі творчої молоді абсолютно органічно опинилися я та мої студенти. Тобто на ментальному рівні ми були однаковими. І що найголовніше — не боялися пізнавати нове й підкорятися новим категоричним імперативам.

— У чому була особливість українського шістдесятництва у порівнянні з російським?

— Українське шістдесятництво мало виразну національну домінанту. Нещодавно один «космополітичний» аспірант, розпитуючи мене про той час, назвав цю особливість «національною стурбованістю». Що ж, хай буде так, але слід сказати, що крайнощі, екстреми були нам чужі: національне дуже тісно переплелося із загальнолюдським.

— А ви відчували розуміння вашого українського питання з боку російських інтелектуалів?

— Звичайно, серед них були такі, які співчували українському питанню. Але якось не до кінця. Наприклад, щиро дивувалися, мовляв, чому зі своїми дітьми говоримо українською мовою?.. Це відображено у спогадах Світлани Кириченко «Люди не зі страху». Дружина політв’язня Юрія Бадзя близько спілкувалася з московським колом дисидентів. Але на загал розуміння між українськими та російськими шістдесятниками було більше, ніж сьогодні. Очевидно, багато залежить від загальної атмосфери та масштабності особистостей. Я вже не кажу про зворушливі стосунки між українськими та єврейськими дисидентами того періоду. У нашій літературі немає кращих спогадів про Василя Стуса, ніж ті, які написав Михайло Хейфец, ленінградський філолог, який був у таборі разом зі Стусом, а нині живе в Єрусалимі. Він назвав свої спогади вже тоді «В українській літературі більшого немає». Згадував, як поет його вчив бути євреєм. А інший колега наших в’язнів сумління Ар’їв Вудка і досі знає напам’ять всі Василеві вірші, написані тоді. Це було, незважаючи ні на що, інтенсивне інтелектуальне життя. Недаремно ж Іван Світличний назвав зону «Парнасом» у однойменному вірші:
Парнас! І що ті шмони й допит?!
Не вірю в будень, побут, клопіт —
В мізерію, дрібнішу тлі.
Вщухає суєтна тривога.
І в небесах я бачу Бога
І Боже слово на землі.

«НАШЕ ЗІ СТУСОМ СПІЛКУВАННЯ БУЛО НЕ ТАК «КІЛЬКІСНЕ», ЯК «ЯКІСНЕ»

— Ви вже не раз згадували про Василя Стуса. Який образ поета живе у вашій душі?

— Василь був аспірантом в Інституті літератури, а я — старшим науковим працівником. Спочатку ми не дуже близько спілкувалися — замолоду шість років різниці мають значення. А зблизилися, коли він вже став людиною гнаною, а саме після перегляду фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна». Тоді Іван Дзюба повідомив про арешти української інтелігенції, й люди встали на знак протесту. Василь вигукував щось відчайдушне на підтримку Чорноволового заклику: «Хто проти тиранії, встаньте!» Коли Стус сів, я обняла його за плечі й відчула, як тремтів кожною своєю клітиною. «Хлопче, як ти житимеш на цьому світі?..» — подумалось. На другий-третій день його виключили з аспірантури. Коли вийшов блідий із кабінету начальника, промовив: «Я йому все виповів!» Працювати у метрополітен не взяли, мовляв, надто освічений. І Василь влаштувався кочегаром у кочегарці Республіканського інституту садівництва у Феофанії під Києвом. Ми iз Світланою Кириченко возили туди теплий супчик, у нього вже тоді був хворий шлунок.

Час від часу бували з ним у театрі, у філармонії. Особливо Стус любив Бетховена й Баха. Найяскравіші враження склалися від концерту хору Роберта Шоу зі США. Якось ходили на сатиричну комедію «Діон» — алюзія на сучасність. Дорогою додому Стус читав вірші. «Хочеш автограф?» — раптом запитав і подарував клаптик паперу. Я його поклала в надра свого записника й забула на довгі роки. А коли готувала поетові твори до друку, випадково натрапила на той аркуш паперу. На ньому вісім віршованих мініатюр, датованих 1971 роком, близьких до циклу «Веселий цвинтар».

Наше спілкування було не так «кількісним», як «якісним». У Василя були свої аспірантські товариші, дівчина, а потім дружина Валентина Попелюх. Але ми також мали спільних друзів: Зіна Геник- Березовська з Праги, Данило Шумук, Алла Горська, брати Горині, Іван та Надія Світличні, Євген Сверстюк. Одна з найсвітліших сторінок нашого життя — так звана «Прип’ятська республіка». Виїжджали човнами на Прип’ять і жили там влітку кілька тижнів. Пригадую теплий літній вечір. У таборі готувалося якесь дійство. Насмажено багато риби. Усі в парадній формі: жінки одягнені в найкращі купальники, чоловіки — у плавках і з приклеєними паперовими метеликами на шиї. І от оркестр голосно вдарив по каструлях. Із-за острова виплив човен. У ньому — дві русалки й Нептун у лататті, з вінком на голові — високий і величний. Це наш Василь Стус.

Мені довелося виступати на суді над Василем. Це була моя перша «публічна лекція» про Стуса. Сказала про нього всі найкращі слова, які носила в душі. Слухаєте? — слухайте! Записуєте до протоколу? — записуйте! Сказала, що таких людей не судити треба, а оберігати. Потім Стус, користуючись своїм правом ставити запитання свідкові, задавав мені риторичні запитання на зразок того, що в Декларації прав людини записано про право кожного на власні погляди...

Велике значення для мене мало наше листування. Причому багато моїх листів до нього не потрапляло, хоч, ясна річ, у них політики я намагалася не торкатися. Згадую, як на трьох аркушах описала враження від симфонічного концерту, на якому побувала. Лист до Василя не дійшов. Розсердившись, відтворила в пам’яті ще раз свою розповідь. І той лист не пропустили. Стус перекладав у таборі Гете та якось попросив надіслати метричну схему александрійського вірша. І коли моєї відповіді він не одержав, я повторно написала, додавши: «Уважаемый товарищ цензор. Это схема античного стихосложения. Убедительно прошу, пропустите письмо». І що ви думаєте, дійшло!

У мене пам’ять суто кадрова. Яскраві пам’ятні моменти запам’ятовую з усіма деталями, настроєм, запахом... Влітку 1966 року мене виключили з партії. Ця епопея тривала вісім місяців. Спершу дуже нервувала, а дедалі все сприймала спокійніше. Навіть уже стала говорити афоризмами. Здавалося, ще кілька інституцій — і почну віршами. У обкомі якийсь чоловік iз «людським обличчям» запитав: «Про що ви думаєте, віддаючи партквиток?» Йому відповіла миттєво, мовляв, вступала в партію молодою, щиро віруючи в ідеали. І коли життя складається так, що треба вибирати між ідеалами та квитком, то собі залишу ідеали, а вам — квиток.

Виходжу звідти, раптом назустріч іде Стус. Сіли з ним на лавочці на Володимирській гірці, й він читав свої переклади з Гарсіа Лорки. Я почувалася такою щасливою й вільною поруч із ним, хоч добре усвідомлювала, що чекає попереду. У спогадах писала, що ми стрілися тоді випадково. А тепер думаю — а може, то не випадковість?.. Адже Василь про все знав...

— Коли ви почали збирати творчу спадщину Стуса? Тоді й виникла ідея її видати?

— Це неймовірно, але сьогодні, через багато років після Василевої смерті, відчуваю якийсь метафізичний зв’язок із ним. Спочатку був оцей листовний зв’язок, що мав для мене величезне значення. У 1985 році поета не стало. Десь iз 1989-го разом із його сином Дмитром задумали видати увесь батьків доробок. Дружина віддала зібрані листи. І раптом в одному з них, написаному до неї, натрапила на сторінку, адресовану мені (мабуть, у суєті буднів забула її передати) Там написано: «...Згармонізуй якось набуване й віддане — прекрасна, як на мене, гімнастика духу». Я була зворушена до сліз. Це буквально його голос з того світу.

ДУХОВНИЙ ГУРУ ШІСТДЕСЯТНИКІВ

— Пані Михайлино, певний період вашого життя був пов’язаний iз письменником та мовознавцем Борисом Антоненком-Давидовичем. Що про нього треба сказати, щоб він був запитаний нині?

— Борис Дмитрович як письменник цікавий своєю правдивістю, відвертою ідеологічністю, яка нині, можливо, видається дещо «старомодною». Але з iншого боку, його творчість екзистенційно наповнена. Те, про що писав, він пережив і знав. Але, як я вже колись казала, найкращим його твором був він сам. Це була надзвичайно світла людина, яка зробила дуже багато для духовного становлення нашого покоління. Сказати б, вперше про події доби УНР — чотири універсали, день Злуки 22 січня — ми почули саме від Антоненка-Давидовича. Він був нашим духовним гуру.

У останні роки його життя я дуже зблизилися з ним. Дружина письменника була психічно хворою, а син — тричі судимий. Хлопця явно використовували. Наприклад, шукали наркотики, а забирали спогади батька про його перебування в українській армії, буремні післяреволюційні роки, становлення нової української літератури... Коли жінка померла, а син сидів у в’язниці, переїхала до Бориса Дмитровича, який хотів зі мною одружитися. І тут розпочалася ціла епопея! Що тільки не робилося, аби ми не узаконили своїх стосунків! Пригадую, якось прийшов лист буцімто від ветеранів Спілки письменників, а в ньому газетна вирізка з «Вечірнього Києва» про те, як одна аферистка обшукала старшого чоловіка, забравши квартиру... Наклепницькі чутки, заяви від сина тощо. Борис Дмитрович все шукав справедливості, писав у всі інстанції. У мене повна папка документів, яку здала в архів. Може, колись оприлюдню. Врешті-решт мені довелося піти, а його визнали недієздатним і віддали під опіку доньці.

Востаннє бачила його за місяць- півтора до смерті. Зателефонував зять і запросив на Великдень. До того Борис Дмитрович був у поганому стані, навіть не завжди мене впізнавав, а тут сів з нами за стіл, випив чарку, співав... Читав вірші. Незадовго до смерті часто настає ремісія. Запам’яталися мені такі дивні в його устах вірші «салонного» поета початку ХХ ст. Бальмонта, які закінчувалися словами: «Я зову мечтателей, вас я не зову!» Це останнє, що чула з уст Антоненка-Давидовича. Він був найбільшим оптимістом з-поміж нас усіх: «От побачиш, Михайлино, на Софіївській площі ще майорітимуть синьо- жовті прапори», — все говорив. У відповідь я поблажливо посміхалася. Потім, коли Україна здобула незалежність, я всюди на велелюдних мітингах — на Першому з’їзді Народного Руху, на установчій конференції товариства «Меморіал», на наших літературних вечорах та й тепер на Майдані — бачила сиву голову Бориса Антоненка-Давидовича та густе золоте волосся Алли Горської...

«ХІТ СЕЗОНУ»

— Пані Михайлино, на якому етапі робота над творчою спадщиною В’ячеслава Чорновола?

— Ми запланували багатотомне видання, дві книжки уже вийшли. Із сестрою В’ячеслава Максимовича Валентиною підготували до друку абсолютний «хіт сезону» — його епістолярну спадщину у двох томах. Там багато листів до рідних — сестри, батьків, дружини Атени. Є листи й до сина Тараса, якого він намагався виховувати «на відстані», як і Стус свого. Є прекрасний лист, в якому В’ячеслав Максимович дякує Зиновію Красівському, відомому дисидентові й вітчимові Тараса за турботу про його сина. Отже, Тараса було кому виховувати...

Є листи до друзів, соратників. Дуже цікаве, зокрема, листування з німкенею Христиною Бремер, яка по лінії Міжнародної амністії опікувалася українськими політв’язнями, писала також Стусові та Сверстюкові. Книжка має вийти десь навесні.

— У ваш двотомник «Мої обрії», висунутий на здобуття Шевченківської премії, увійшов творчий доробок останніх років?

— Книжка «Мої обрії» дуже дорога для мене, бо це вперше я могла зібрати всі свої праці за все життя. Взяла й давній доробок, хоч, звісно, на ньому не могла не позначитись печать часу. На щастя, тієї кон’юнктури виявилося небагато. Один добрий знайомий подивився на видання та сказав: «Ну, тепер можна і вмерти». Я відповіла, що ще не збираюся.

Підготувала до друку нову «З Книги Споминів» і, здається, вже маю видавця. Туди увійшли спогади, що друкувалися в журналі «Кур’єр Кривбасу», розвідка «Над маминими щоденниками», а також уже друковані мемуарні есеї про Василя Стуса, Віру Вовк, Надію Суровцеву, Аллу Горську, Бориса Антоненка- Давидовича... У мене є розкішний фотоархів, наприклад, маю неоціненне фото мого батька з Ольгою Кобилянською, тому хочу, щоб третина книжки була в ілюстраціях. Тож до кінця року, дасть Бог, потішу себе й читачів новинкою.

Розмовляли Лариса ІВШИНА, Клара ГУДЗИК, Ігор СЮНДЮКОВ, Надія ТИСЯЧНА, «День». Фото з домашнього архiву Михайлини КОЦЮБИНСЬКОЇ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments