Або думай сам - або той, кому доводиться думати за тебе, відніме твою силу, переробить всі твої смаки і звички, по-своєму вимуштрує і вихолостить тебе.
Френсіс Фіцджеральд, американський письменник, найбільший представник так званого «втраченого покоління» в літературі

«Ті, хто кричить, що газова сфера повинна бути державною, захищають систему розкрадання держави»

4 листопада, 2000 - 00:00

Початок на 1-ій сторінці

Та ж сама схема — і в проекті бюджету-2001. Найбільші бюджетні
боржники за спожитий газ — це підприємства Міністерства внутрішніх справ,
військові частини, заклади освіти, охорони здоров’я і т.iн. Вони дають
якусь заявку на споживання газу, але її ніхто не приймає. Це не означає,
що, наприклад, в лікарнях не будуть топити. Але фактично коштів в бюджеті
на це немає. Фіктивно виникає розбалансованість бюджету. Обласні й міські
бюджети фактично закладають 30% від обсягів реально спожитих енергоносіїв.
Таким чином, 70% випливе рано чи пізно у вигляді боргу і ляже на бюджет.
Очевидно, що в такому бардаку, який і досі є в нашій бюджетній системі,
можливо «ловити рибку». Тому що можна списати газ на дитячий садочок, а
насправді направити його на якесь підприємство, забрати добру продукцію,
віддати за кордон і гроші залишити там. А потім ще й пред’явити претензію
до бюджету на дотацію на газ.

Це відбувається тому, що в газовій справі немає приватного
власника. Ті, що кричать, що ця сфера повинна залишатися державною, хочуть
вони цього чи ні, але вони захищають систему розкрадання цілої держави.
«Лазаренки» ростуть і росли на газових справах. В політиків поки що немає
політичної волі, щоб раз і назавжди це припинити. Вони самі залежать від
доходів, які отримують внаслідок «сидіння» на газових трубах.

Я дуже позитивно ставлюся до створення тристороннього СП
(«Газпром», українська сторона і західна сторона) з газового транзиту,
і прикладу усіх зусиль для того, щоб довести справу до кінця. Тому що я
не вірю, що «Газпром», який сьогодні став інструментом державної політики
Росії, допустить зміну своєї домінуючої позиції в Україні або погодиться
розділити цю позицію з кимось. Я був свідком, коли на робочій нараді наших
і російських урядовців віце-прем’єр Росії Христенко прямо сказав: «Про
таке й не мрійте». Як укладались угоди з РАТ «Газпромом» на постачання
газу в Європу на кордоні Україна — Словаччина, Україна — Угорщина, так
вони укладаються й зараз. Ми, як територія РАТ «Газпрому», — єдина. Виходить,
що на цій території можна красти, ділитися з тими, хто з цим погоджується
в Москві, що й робив Лазаренко.

Сподіватися, що «Газпром» так просто погодиться на те,
щоб третя західна сторона брала участь у створенні СП з транспортування
газу — це наївно. Це все одно, що на війні взяти якусь стратегічну висоту,
а потім її просто так віддати. Для України зараз найвигіднішим варіантом
є прихід «на трубу» серйозного західного інвестора. Серед тих, хто виявив
бажання стати таким інвестором, треба виділити Shell Gas International.
Я співпрацював і співпрацюю з ними і знаю, що саме вони можуть створити
стратегічну противагу монополії «Газпрому» не лише в Україні, а в цілому
в Східній та Центральній Європі. Тому що ми бачимо зараз, з одного боку,
монополію постачальника, яким є «Газпром», а з іншого розрізнені 16 країн,
які споживають російський газ. Очевидно, що для збалансування потрібно
мати ще когось. І цей хтось вже тут, але його поки що в наших владних коридорах
не дуже вітають. Бо бояться «Газпрому», а тепер не просто «Газпрому», а
Кремля.

«НУЛЬОВИЙ ВАРІАНТ» — ЦЕ ВЕЛИЧЕЗНЕ ОБКРАДАННЯ УКРАЇНИ

— Одна з фракцій в парламенті підняла питання про повернення
громадянам України боргів, які зникли в надрах Ощадбанку СРСР. Ви знаєте
досконало цю історію. Тому розкажіть, будь-ласка, як насправді все було
і чи маємо ми якісь шанси врешті-решт повернути гроші. Чи може піднімали
цю тему з пропагандистською метою, з метою тиску? І якщо це тиск, то чи
можливий такий тиск, чи може це бути реальною картою в грі з Росією?

— Я не розумію, навіщо давати людям дурну надію на те,
що прийдуть Павлов із Горбачовим і скажуть, що «Люди добрі, ми вам відплатимо
за те, що сталася інфляція й повернемо вам більше ста млрд. грн.». А хто
поверне за 10 тисяч відсотків інфляції в 1993 році? Тоді також пропали
заощадження. А хіба російське, чи білоруське, чи прибалтійське населення
не постраждало від цієї інфляції? Не знаю, наскільки фахово фракція «Трудова
Україна» оцінювала ці суми й проценти.

На початок 1991 року зовнішній борг Радянського Союзу не
перевищував $32 — 36 млрд. На кінець року, тобто на момент розпаду СРСР,
він уже складав $74 млрд. Приріст було зроблено фіктивно, для того, щоб
затягнути борговий зашморг на республіках Радянського Союзу, в тому числі
— над Росією Єльцина, щоб створити фінансову неможливість їхнього виходу
з Союзу. В цьому їм і Захід допомагав, який придумав 28 жовтня 1991 року
підписання угоди про солідарну відповідальність за борги Радянського Союзу
та його правонаступників, яку Україна тоді не підписала.

На початок 1991 року золотий запас Радянського Союзу складав
приблизно 2,2 тисячі тонн золота. На момент правонаступництва — на 1 грудня
1991 року нам сказали, що там лише 240 тонн. Кажуть, брали кредити під
заставу золота. А де ж ті кредити — їх же не було! Золото під виглядом
застави вивозилось за кордон. Тому, щоб не дурити людей і припинити взагалі
спекулювати на цій темі, про це потрібно забути взагалі, проклинати всіх
керівників, починаючи від Леніна, і зробити висновок, що не можна більше
допускати такої інфляції, яка була.

— Чи ми в принципі можемо повернутися до розв’язання
проблеми з «нульовим варіантом»?

— Оскільки ми не можемо різко зменшити енергоспоживання,
бо в нас відбувається розкрадання, то очевидно, потрібно шукати якісь інші
форми. Можна шантажувати Росію проблемою нератифікації України «нульового
варіанта». На сьогодні юридично-правовою основою врегулювання боргів Росії
перед Заходом, в тому числі радянських боргів, є домовленості з Паризьким
і Лондонським клубами кредиторів Росії. Більша частина із $120 млрд. боргу
Росії складає якраз радянська частина. Україна, як одна з правонаступниць
СРСР, має повне право і на борги, і на активи СРСР. І на інформацію. Відносини
України щодо боргу Радянського Союзу перед Заходом врегульовані кількома
документами. Перший — угода від 4 грудня 1991 року про розподіл боргів
і активів Радянського Союзу, яка є юридично чинною для України та інших
учасників. Другий — так званий «обмінний лист» між прем’єр-міністром України
Л. Д.Кучмою і головою Паризького клубу Жан-Клодом Тріше, який було підписано
26 березня 1993 року. Третій — Меморандум про солідарну відповідальність
від 28 жовтня 1991 року, який Україна підписала 20 березня 1992 року. Інші
документи не є міждержавними чи міжнародно-правовими актами. Основний документ
— це обмінний лист, в якому сказано, що країни-кредитори колишнього Радянського
Союзу не матимуть претензій до України щодо відшкодування боргу Радянського
Союзу відповідно до меморандуму від 28 жовтня 1991 року до моменту остаточного
врегулювання в установленому законодавчому порядку цих проблем між Україною
і Росію. З 1993 року до «нульового варіанта», який було підписано 9 грудня
1994 року, жодних документів не підписувалося. Більше того, коли Захід
питає у Росії, йдучи на реструктуризацію її боргів, власних і радянських,
чи всі республіки підписалися під «нульовими варіантами», то Росія каже:
так. Але це неправда. Жодного разу юристи ні Думи, ні Верховної Ради не
давали саме міжнародно-правової оцінки реальному статусу правовідносин
між кредиторами — західними країнами і Україною та Росією. На сьогодні
виглядає так, що відстрочення боргу Російської Федерації перед 18 найрозвинутішими
країнами (США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія і т.iн.) тримається
на дуже нестiйкiй основі. Міжнародний кредитний рейтинг російських боргів
зростає. Росія, в принципі не поновлюючи кредитування з МВФ, протягом наступних
півтора року має погасити $15 млрд. зовнішнього боргу. А протягом двох
наступних років — $25 млрд. Якщо вона не перекредитується в когось, то
вона ці гроші не віддасть. Це означає, що на рефінансування піде також
Москва зі своїми $900 млн. позик, Нижній Новгород і всі, хто брали позики
з європейського ринку. А за ними — РАТ «Газпром», «Роснефть», «Лукойл»
— всі ті, хто зараз скуповує Україну за рахунок кредитів, які вони беруть
зі світового ринку. Уявімо собі, що рейтинг держави впаде. Значить, «Газпром»
не матиме коштів, щоб будувати обхідну трубу, Москва не матиме коштів,
щоб розрахуватися за торговий центр під Манежною площею тощо. І все це
може статися через те, що держави-правонаступниці Радянського Союзу заявлять
західним кредиторам, що вони не ратифікують угоди, підписані виконавчими
органами влади про «нульовий варіант» і вимагають перегляду цих угод. Гіпотетично
це можливо. У Верховній Раді 99% за перегляд цих документів. Настрій у
виконавчій владі поки що 50/50. Тому очевидно, що має сказати своє слово
Президент. Але для того, щоб вийти з цим на зовнішній ринок, треба дуже
серйозно попрацювати всередині країни і порахувати всі можливі наслідки.

— Може, краще почекати кінця опалювального сезону?

— Я думаю, що поки в Росії не монополізовано весь газ та
існує хоч якась демократія у вигляді «Ітери», супутнього газу і т.iн.,
то можна буде вижити. Але я вважаю, що «нульовий варіант» — це величезне
обкрадання України. Я, Сергій Терьохін і Андрій Василенко порахували сегменти
активів Радянського Союзу. Тому що він не тільки боргів нажив, але й багато
активів. Ми придумали формулу, як свою частку боргу списати в активи, просту
й справедливу схему... Але нас «брали на понт»: мовляв, тепер що — розпилювати
посольства? Але ж є майно, яке акціонується, оцінюється, закладається в
тому ж західному банку у вигляді цінних паперів, і банк виступає в ролі
бухгалтера: заплатив — залишається, не заплатив — списується. Це застава,
елементарна операція. Що можна було заставити? Майже всі відомства, які
мали якісь стосунки із закордоном, мали там якесь майно. Навіть Мінрибгосп,
всі ці «Товариства дружби» тощо. Дуже багато по лінії МЗС, МВС. Скажімо,
Вілла ді Боргезе в Римі, яка належить посольству Радянського Союзу ще з
царських часів, безцінна. Сама по собі вона коштує близько $5 млрд. А росіяни
подають її балансову вартість 10 тисяч рублів. І пояснюють, чому — щоб
не платити там високі податки. $120 — 130 млрд. — це дебіторська заборгованість
інших країн перед Радянським Союзом. Точна цифра — 45 млрд. рублів — ті
країни, що розвиваються і 47 млрд. — ті, які будували соціалізм. Тобто
92 млрд. рублів. З ними всіма підписано угоди, які мають свою вартість.
Коли ми це все оцінили, то зрозуміли, що це свідомо примітивний підхід
російської сторони, що активи і борги приблизно рівні.

Нас з України на переговорах було п’ятеро: Віталій Масол,
Євген Марчук, Олександр Макаренко, заступник Міністра закордонних справ,
я і наш посол Володимир Федоров. З їхнього боку, крім Черномирдіна, Олексій
Большаков, відповідальна особа з Кремля і т.iн. Чому нас підгонили з цим
«нульовим варіантом», відомо: з МВФ готувались перші кредити, а щоб їх
отримати і перезимувати хоч якось, треба було врегулювати борги, а щоб
відстрочити борги, треба було підписати «нульовий варіант». Вже був грудень.
Не підпишеш — не отримаєш, не отримаєш — не проплатиш, не проплатиш — не
буде газу. Цейтнот був катастрофічний. Ми почали з Макаренком говорити,
що дуже багато питань ще не з’ясовано (наприклад, чи входить в поняття
боргів, які підпадають під нульовий варіант Криворізький гірничо-збагачувальний
комбінат, який кредитувався Міжнародним Інвестиційним Банком країн-членів
Ради Економічної Взаємодопомоги?). А російський віце-прем’єр мені каже:
«А звідки я знаю?». А я кажу: «Так там вже чотири мільярди доларів закопано».
Це борги, які виникли на момент правонаступництва. Або трубопровід Уренгой
— Помари — Ужгород. Все, що побудовано за проектом «Уренгой — Помари —
Ужгород», також має сплачувати Росія як правонаступниця. Але ж вона не
платить. Всі активи, які виникли на момент правонаступництва, є, згідно
з «нульовим варіантом», російськими. Але вони тоді нам цього не сказали.
І тільки Євген Кирилович збирався сказати Масолу про те, що неможливо підписувати
такий документ, він вийшов. А той потім приходить і каже: «От і все. Я
підписав. Віктор Степанович квапився на зустріч у Кремль». І ми сіли ні
в тих, ні в сих. Чи цей документ має юридичну силу, чи ні — до цього часу
не відомо. Він не має ніякого відношення до західної сторони, тобто до
кредиторів. Якщо зараз ВР не ратифікує, а більше того, денонсує, то це
значить, що величезна частина боргів, яка зараз в Росії відстрочена по
лінії Паризького і Лондонського клубів, впаде, впаде рейтинг, і «Газпром»
не зможе взяти гроші й збудувати трубу. Чи зможе Росія звинуватити Україну
в тому, що та «підклала їй свиню»? Зможе. Але це стосується не тільки України,
а й Молдови, Азербайджану, Туркменiстану.

— Що ви можете сказати у справі Жердицького? Що тоді
трапилося? Чи є там якась провина з боку тодішнього Нацбанку, тодішнього
Кабміну?

— Єдине, що я можу сказати, це те, що в Україні, на жаль,
немає достойних солідних банків. Це головна причина.

Тут інше питання — чому саме Градобанку, або лише Градобанку
доручили такі величезні суми. А не Національному банку, скажімо. Я не знаю,
хто це зробив. Ми у Мінфіні тоді дивилися на це, як на авантюру. Я не знаю,
як на це німці пішли.

НАЩО ТОЙ ВИРОБНИК, КОЛИ НЕ СТАНЕ СПОЖИВАЧА?

— Якої ви думки про проблеми бюджету-2001?

— Неможливо реформувати податкову базу, не реформувавши
видаткову. Це постулат, за допомогою якого я особисто бачу, як можна реформувати
взагалі нашу фінансову систему. До цього часу видаткова база бюджетів всіх
рівнів складається на основі тих законодавчих актів, які були прийняті
ще Радою народних комісарів, їх ніхто не скасовував. Чому законодавець
не впорядкує видаткову систему? Є дві категорії держфінансування — соціальної
доцільності та економічної доцільності. Чотири основні види витрат, які
йдуть через держбюджет — це внутрішній і зовнішній борги, соціальний захист,
народне господарство, освіта, наука, культура і т.iн. Такі категорії, як
борг, фінансування народного господарства потрібно передивитися, тому що
там перевитрати закладалися на ура-патріотизмі 1990 — 1991 років. Тодішня
ВР не дбала про те, що ми, відокремившись від Москви, повинні самі заробляти:
4 млн. чорнобильців, 4 млн. пільговиків, 18 млн. пільговиків на транспорт.
Це просто нонсенс. Коли звести видатки, виходить два ВВП. Але всі чомусь
говорять про податкову базу. На мою думку, треба залишити її в спокої —
хай буде стабільною хоча б п’ять років. І подивитися краще, на що виділяються
гроші через державний, а особливо через місцеві бюджети. Дуже багато прикладів
узаконеного марнотратства в бюджетній системі. Тому не треба зараз чіпати
податкову систему. Навіть якщо ми посадимо зараз Джефферсона чи Сороса,
вони не придумають нам нову податкову систему, тому що вони не побачать
доцільності фінансування витрат.

Ми, взявши орієнтир на вітчизняного товаровиробника, втрачаємо
національного товароспоживача. Це фальшивий пріоритет, і він характеризує
зараз ту помилкову систему, в якій знаходяться і уряд, і ВР, і Президент
— систему підтримки виробника, в тому числі через бюджетні кошти. Навіщо
спонукати наших виробників комбайнів, якщо вони не вміють їх робити? Чому
не дати позику фермеру, який сам вирішить, у кого йому купувати? Чому не
дати позику сім’ї, яка сама вирішить, де купувати квартиру чи машину? Чому
не дати позику дитині, яка хоче вчитися? Тоді ми матимемо державу суспільного
споживання, а споживач сам вибиратиме, якого виробника підтримувати. Справа
в тому, що ми за тією системою, яка зараз у нас існує, дійшли до того,
що 49-ти млн. населення в Україні вже немає. Вже понад 48. Це основний
вирок, який ставить час ефективності всіх наших зусиль — вимирання населення.
Ще не було такого щоб за декілька років 4 мільйони людей просто зникло.
Без війни і катаклізмів.

— Але виробника можна підтримати двома шляхами — з одного
боку купуючи продукцію, а з іншого — вкладаючи якісь кошти у розвиток конкретного
підприємства, за допомогою фондового ринку?

— Фондовий ринок як інструмент вибору шляхів вкладання
капіталу і пріоритетів — це прекрасний інструмент. Я зараз говорю про концептуальну
перебудову державної бюджетної системи. Це позики матерям, щоб народжували
дітей, це позики молодим, щоб купували житло, це позики на навчання. І
ніяких позик ніякому виробнику. А потім через банківську систему стимулювати
попит, а не пропозицію. Ми концептуально розходимось з тiєю частиною НДП,
яка викрикує дуже популярний лозунг: «Виробник». Нащо той виробник, якщо
не стане споживача?

Чому до цього часу не роздержавили систему пенсійного захисту?
Солідарної системи на Україні не існувало навіть за Радянського Союзу в
тому вигляді, в якому вона має існувати — два працюючих, один пенсіонер.
У нас навпаки, були дотації союзного бюджету на утримання Пенсійного фонду
України. У нас зараз 15 млн. пенсіонерів і формально 28 млн. працюючих.
А реально — працюючих чи тих, що платять податки, десь 19 млн. Тобто, 1
на 1. Люди приреченi на вимирання. Без законодавства, без Президента перевернути
цю систему з голови на ноги, переорієнтуватися на споживача ми не зможемо.

Тому зараз я навіть не хочу говорити про дефіцит бюджету,
профіцит і т.iн. До дефіциту потрібно готуватися. Його не може не бути.
Ми не можемо так різко скоротити споживання енергоресурсів. Можна, звичайно,
заморозити, просто вбити, ще пару мільйонів населення. Тоді споживання
різко впаде десь на 10 млрд. кубометрів газу. Ми, в принципі, це і робимо.
Тому що ми даємо пенсіонеру 60 грн. з запізненням і вимагаємо від нього
заплатити 100 грн. за опалення. І ніхто в бюджетній системі не піднімав
питання, чи може людина вижити. Потрібно вилучити кошти з тих організацій,
якi мають совість закуповувати т.зв. державні резерви — сотні мільйонів
тонн. Резервні фонди все більше потрібно передавати громадським самоврядним
організаціям. Перехід на систему самоврядування в економіці, відхід від
планової системи, яка все ще тримається на держрезервах, ресурсах і т.iн.
буде означати вилучення величезних коштів з витрат держави. Потрібен перехід
від державного патерналізму в соціальній системі на систему роздержавлення
і приватної ініціативи в системі пенсійних фондів, охорони здоров’я, освіти
і т.iн. Коли ми таким чином систематизуємо державні витрати — вони будуть
реальними.

Величезною помилкою до цього часу є роздрібнення системи
фінансових органів. Нонсенсом є те, що в нас є податкова політика, митна
політика. Повинна бути єдина економічна політика. А все інше має бути її
інструментами. Негайно потрібно все це привести під дах Міністерства фінансів,
а Мінфін звести з Міністерством економіки. Тому що діяльність Мінекономіки
зводиться в основному до макропрогнозування. Тоді в нас з’явиться сильна
постать міністра економіки і фінансів — віце-прем’єра, який зможе реалізовувати
те, що він хоче.

УРЯД — ЦЕ РОЗМІННА МОНЕТА

— Чому уряд, який вважається ліберальним або реформаторським,
на ваш погляд, досі не виступив з гаслами на зразок бухарінського: «Збагачуйтеся!»?

— Уряд в Україні — це розмінна монета. Президент, який
має право призначати прем’єра і звільняти його, міг би підписатися перед
парламентом у певному контракті: що ця людина наймається для вирішення
таких-то питань і може бути звільнена в зв’язку з тим і з тим. Парламент
же підписався на рік після прийняття програми і не зачіпає уряд. Чому Президент
не дає таку гарантію? Прем’єр-міністр, позиції його як політичної фігури
не самодостатні взагалі, тому що він не обраний більшістю парламенту, яка
і має визначати політику в державі через виконавчу систему. В тому числі
диктувати й Президенту, тому що парламентська більшість представляє більшість
населення. У нас же до цього часу котується така характеристика як господарник.
От і Павло Іванович був господарник...

— Є певні феноменальні особливості таких політиків і
формування громадської думки?

— Свого часу було популярним прийти і заявляти, що я прем’єр-міністр,
а не політик. Це була наче захисна стіна, за якою можна було будувати себе
як політика. Це лукавство. Навіть бригадир на будівництві будує відносини
між людьми. А це і є політика. Якщо приходить прем’єр і каже що він не
політик, то він не прем’єр. Але з іншого боку, він змушений так казати,
бо з одного боку — його «хочу — озолочу, хочу — голову знесу», а з іншого
— купа приспішників під назвою «маленькі олігархи». Їх не можна назвати
великими, бо в нашій країні їх просто немає.

— А чому тоді така величезна буча підіймається навколо
питання наших страшних олігархів? Адже всім відомо, що у нас є люди з грошима,
але немає таких олігархів, як, наприклад, в Росії?

— Україна скуповується зараз Росією. Більшість капіталів,
які сьогодні надходять в Україну, мають російське походження. З одного
боку — це добре. З іншого — ми повинні хоча б балансувати, не потрібно
давати одним і тим же право скуповувати Україну. Наші так звані олігархи
беруть свої проценти з цього, як швейцари чайові. І Росія має паростки
олігархічного ладу. У нас, якщо олігархи переможуть — держава впаде. Якщо
демократія — держава відбудеться. А олігархи стануть на свої місця і будуть
простими платниками податків, виборцями.

Нам зараз потрібно уважно проаналізувати на державному
рівні, яких ми маємо власників. Я не маю жодних ілюзій стосовно того, що
якщо «Газпром» став інструментом кремлівської політики, то чому той же
«Лукойл» і інші не можуть стати таким ж інструментами. Тому, коли ми віддали,
умовно, МГЗ «Сибалюмінію», то потрібно подивитися, щоб він не купив «Запорізький
алюміній». Тому що вони його краще закриють і будуть привозити сюди алюміній
з Росії. А в нас зараз найголовніше — доходи в бюджет.

— Зараз не чути серйозних аргументів щодо ймовірності
зібрати 9 млрд. грн. від приватизації.

— $500 млн. від Укртелекому, сім обленерго — це ще$132
млн. «Оріана» та інші. — десь ще $100 млн. набереться. Близько $700 млн.
— близько 5 млрд. грн. Але це не стабільні бюджетні доходи. Їх може й не
бути.

— А крім того, чи варто гнатися за тим, щоб ці підприємства
збути і залатати дірку в бюджеті такою ціною?

— Тут я не погоджуюсь: що значить збути? Придбати власника.
Якщо ми продаємо умовно якесь підприємство, то потрібно продавати відкрите
акціонерне товариство. З «правом першої ночі», тобто щоб держава могла
вплинути на збільшення статутного фонду і продаж через механізми фондового
ринку. Тоді неспроможний власник просто втратить цю власність. І банк знайде
іншого власника, в якого є гроші, а значить, він або ефективніше крав,
або працював. Крав на тому періоді, коли всі крали, а зараз уже треба працювати.

Я за те, щоб негайно закінчити приватизацію, тобто розпродати
якнайшвидше державну власність через конкурси та фондовий ринок. Але щодо
стратегічних об’єктів — державі потрібно аналізувати, від кого ми все більше
і більше стаємо залежними. Навіть в галузі засобів масової інформації.

УКРАЇНСЬКИЙ ПОЛІТИЧНИЙ КОРАБЕЛЬ ПЕРЕОБТЯЖЕНИЙ ЛІВИМ
МЕНТАЛІТЕТОМ

— Ваші прогнози щодо майбутніх парламентських виборів?

— Держава повинна формувати попит на політичні партії.
А вона робить все, щоб зневажити їх. Політичний корабель України надто
переобтяжений лівим менталітетом. Навіть ті, що мислять себе правими, не
є ними, тому що вони не розуміють лібералізму в економіці. Вони просто
не отримували такої освіти. Ті розумні політичні сили, які зараз є, повинні
говорити про створення потужної правої коаліції або партії. В НДП я старався
це зробити, але там переважають лівоцентристські, просоціалістичні погляди.
Іван Степанович Плющ колись навів один приклад, і я зрозумів, що він, можливо,
один із кількох, хто усвідомив переваги ринкової економіки. Колись Президент
лаяв керівників регіонів, що вони не їдуть в колгоспи, на ферми, Іван Степанович
йому зауважив: «Ми що, будуємо лад, коли знову будемо їздити в колгоспи,
і в високих чоботях залазити в багно, чи за дозволом приватного власника
приїжджатимемо на його ферму, будемо заходити в чистий двір?» Це якраз
і є формуванням правого менталітету, або правої більшості, яка має тягнути
вперед весь віз української політики. Ініціювати це має потужний лідер,
який уже визрів і який вже є у нас. Тому, щоб ми в 2002 році мали більшість
в парламенті, яка має сформувати уряд і підготувати вибори нового лідера
в державі, таке праве об’єднання має відбутися негайно.

Щодо прогнозу, то, я думаю, в парламент прийде п’ять партій
— не більше. Кланові партії — Демсоюз, СДПУ(о) — це взагалі не партії.
НДП як би її там не схиляли — вона вже дуже багато пережила спокус. І може
стати тлом, на якому праві зможуть об’єднуватися.

— А якою буде перспектива лівих за вашим прогнозом у
парламенті?

— Ліві не можуть запропонувати нічого нового, вони приречені
на вимирання — подивіться на вік тих людей, які туди ще приходять. Я вбачаю,
що лівими для нас будуть соціал-демократи. Правих ми маємо сформувати,
а центристів не повинно бути взагалі. Не буває в політиці центризму. Центристом
має бути Президент, прем’єр-міністр в сенсі тактики.

— Ви сказали, що лідер, який має очолити правий рух,
вже з’явився. Чи не могли б ви назвати, хто це?

— Я бачу багатьох, хто міг би очолити правий рух. Я вже
назвав І. Плюща. Є. Марчука, В. Ющенка — це державні люди, які вже усвідомили
і Україну, і майбутнє цієї демократії. Я бачу багатьох людей, які можуть
очолити і нові уряди, і парламенти.

Бесіду вели: Лариса ІВШИНА,Олег ІВАНЦОВ, Віталій КНЯЖАНСЬКИЙ, Віктор ЗАМ’ЯТІН, Наталя ТРОФІМОВА, «День»  ФОТО ВОЛОДИМИРА РАСНЕРА / «День»  БОРИС СОБОЛЄВ: ЯКЩО ПРИХОДИТЬ ПРЕМ’ЄР І КАЖЕ ЩО ВІН НЕ ПОЛІТИК, ТО ВІН НЕ ПРЕМ’ЄР 
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments