Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

«Я — передовсім українець»

Борис Олійник про потребу морального очищення
7 травня, 2008 - 00:00

Борис Олійник — один з дуже небагатьох вітчизняних громадських діячів, який, дотримуючись лівих політичних поглядів, водночас обстоює чітку державницьку, проукраїнськи орієнтовану позицію. Такого масштабу людей зараз Україні гостро бракує. Ось чому, коли Борис Ілліч уже був гостем «Дня» близько п’яти років тому, наші журналісти зробили такий, зовсім не парадоксальний, висновок: він один вартий цілої партії. Якої немає. Гадаємо, що останні роки лише підтвердили слушність цієї думки, в чому можуть переконатися читачі «Дня».

— Борисе Іллічу, ви для наших читачів (нам так здається) насамперед — людина культури, знаний поет, блискучий публіцист, який вперше написав про Чорнобиль з такою граничною відвертістю, яку на ту пору не дозволяв собі майже ніхто з українських авторів.

— Справді, в «Литературной газете» і «Правде» були публікації ще 1986 року. Стаття в «Літературці» мала назву «Испытание Чернобылем».

— Потім ми дізнались про Бориса Олійника — політичного діяча, народного депутата СРСР, чий голос звучав особливо, неповторно з-поміж голосів інших депутатів від прогресивної української інтелігенції, яка в ті останні роки й місяці існування СРСР далеко не в усьому погоджувалася з Горбачовим...

— Було й таке. Не раз траплялися суперечки з Михайлом Сергійовичем, навіть і жартівливі — одного разу він спитав: «Что вы так носитесь с этой незалежалостью?». Відповідаю: «Не незалежалость, по-перше, а незалежність. Вивчіть нарешті, ви ж корінням українець». Були й серйозні, концептуальні. Серед «концептуальних» пригадую заяву Горбачова: «А Таврия — это ведь исконно русский край!». Я його запитав: «Хто вам це сказав?». Відповідь: «Борис Николаевич» (тобто Єльцин). Потім була у мене серйозна чоловіча розмова з Єльциним з цього приводу...

«Я Ж СПОКІЙНО ПІШОВ З КОМФРАКЦІЇ І РОБЛЮ ДАЛІ СВОЮ СПРАВУ»

— Відомо, Борисе Іллічу, що ви довше за багатьох інших українських письменників залишались у Комуністичній партії. І якщо вже зовсім відверто говорити, то не завжди були зрозумілі причини цього. І це, зауважте, притому, що у Москві, наприклад, ви давно вже мали стійку репутацію «націоналіста»! Чи не вважаєте, що тут є певний парадокс?

— Я можу відповісти так: бачите, якщо мало не всі вже «зіскочили» з цього човна, обравши для себе інші, значно зручніші судна, то я хоча б тому не вийшов, аби не поповнити ряди перекиньчиків.

— Але потім незручність такого становища теж почала даватися взнаки, чи не так? Були, безперечно, й ті, хто «перескочив», але ж були й такі, хто зрозумів: якщо вже не обов’язково бути в партії, то треба скористатись цією можливістю і просто звільнитися.

— Та справа ж у тому, що ті, хто нормально, не чинячи підлоти та зла, працював у тій партії — спокійно, без театрального галасу — не відновились. А ось ті перекиньчики, які з вірнопідданським лементом вступали до її лав — так само демонстративно, з ефектними жестами їх залишали. Це вельми характерно. Хочу зробити важливе уточнення: я лишаю поза будь-якою критикою таких політиків, як Левко Лук’яненко або Степан Хмара — ці люди боролися зі старим режимом, страждали від нього, і відтак саме вони мають моральне право його якнайгостріше засуджувати. Але коли я бачу «діячів», котрі дуже і вельми комфортно були «влаштовані» за тих часів, першими ж потім прокляли ту владу і відтоді цілують уже п’яте чи шосте за рахунком партійне знамено та присягаються йому — то, вибачте, це вже абсолютно з іншої опери... Причому такі персони, перш ніж присягнути новому прапорові, неодмінно витирають чоботи об попередній, котрому вони щойно присягали! То де гарантія, що ця «клятва» остання? Я ж спокійно пішов з комфракції і роблю далі свою справу.

«БУЛИ ТАКІ ЧАСИ, КОЛИ УКРАЇНСЬКИЙ ФОНД КУЛЬТУРИ ЗАМІНЯВ СОБОЮ ЛЕДВЕ НЕ ЦІЛЕ МІНІСТЕРСТВО»

— Очевидно, ви, Борисе Іллічу, маєте на увазі не в останню чергу й вашу діяльність в Українському фонді культури, що його очолюєте з 1987 року. Хоча, якщо вдуматися, така робота — це теж політика, чи не так?

— Поза всяким сумнівом. По перших кроках суверенізації зчинився такий шарварок, коли ми, по суті, заміняли собою ледве не ціле Міністерство культури. Позаяк ми були й залишаємось благодійною організацією...

— Можна сказати й так: перша неурядова організація в царині культури...

— Абсолютно слушно. І ми проводили такі акції, за які ще за радянських часів від нас вимагали пояснень: для чого, з якою метою ми їх чинимо? Доводилося нерідко давати пояснення й мені особисто. Але скажу, що за ті справи, ще 80-х, 90- х років, нам не соромно. Назву лише деякі: ми доклали зусиль до створення музею Івана Гончара, висунули його кандидатуру на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка, зробили те, що від нас залежало, для належної підтримки творчості Миколи Руденка (а це — не тільки прекрасний, блискучий поет і прозаїк, а й досі не поцінований належно глибокий вчений, мислитель). Була незліченна кількість творчих вечорів, виставок, інших благодійних акцій — усього зробленого й не перерахувати. На жаль, не раз доводилось мати справу з численними ярликами, що їх на нас наклеювали. Так, якщо за Союзу в наших діях активно шукали «рецидиви націоналізму», то пізніше, вже в незалежній державі, дехто оголошував нас мало не «агентами Москви».

—І як ви на це реагували?

— Уявіть собі, дуже спокійно. Я відповідав так: що ж, шановні панове, якщо вже ви, виявляється, так багато про мене знаєте і хочете, щоб я відповів, то я як колишній секретар письменницького парткому знаю про вас і можу розповісти таке, що ліпше... Тож давайте розмови на цю тему поки облишимо.

«ПЕРЕВАЖНА БІЛЬШІСТЬ ТИХ, КОГО Я ЗАХИЩАВ ЗА РАДЯНСЬКИХ ЧАСІВ, ПОТІМ СТРІЛЯЛИ МЕНІ В СПИНУ»

— До речі, у нашому «пізнанні» Бориса Ілліча Олійника був ще один дуже важливий етап — коли ми дізнались, що ви саме в ті часи, коли це було не завжди «зручно» і, щонайменше, не сприяло кар’єрі, попри все, захищали опальних, обвинувачених, гнаних письменників — і перед ЦК, і перед Комітетом держбезпеки, і робили це не раз.

— Було... Дуже важливо, що тоді прийшло «нагору» вже те покоління, яке усвідомлювало, що вчиняв режим з долями людей, уся провина яких полягала лише в інакодумстві — й усвідомлюючи це, представники цього покоління були готові взяти на себе відповідальність і робили все від них залежне, аби захистити цих людей. Не можу добрим словом не згадати про шляхетну позицію у ті роки Євгена Кириловича Марчука — це один з найяскравіших прикладів. І, між іншим, мене теж попереджали люди «звідти», з «компетентних органів» про доноси, які йшли на мою персону від деяких «побратимів по перу». Пригадую, якось пролунав телефонний дзвінок від одного дуже порядного чоловіка (нині покійного), який працював «там», і той чоловік, запитавши попередньо, чи можу я вільно говорити і чи немає сторонніх, повідомив мене, що отримано «сигнал» про мою діяльність, яка «тягне» не на одну статтю. Так що було всього...

—Мабуть, хтось озвучував цей «сигнал», а хтось підтримував і писав?

— Думаю, так і було. До речі, мені не раз доводилося «відбивати» від звинувачень в антирадянській пропаганді молодих письменників, поетів, які дозволяли собі говорити неформатні речі, простіше кажучи — балакали зайве. Я тоді пильним «охоронцям устоїв» казав: повірте, якщо б ці люди справді були ворогами — вони б же не говорили так відкрито! І потім, для письменника слово — це його зброя, це, якщо хочете, робочий матеріал, тому й клопочеться про нього.

— Борисе Іллічу, а зараз, озираючись на ті роки, як ви пояснюєте собі: задля чого тоді все це робили? Безперечно, завдяки вашим зусиллям менше людей постраждало, аніж могло б; а в чому іще був сенс цього захисту опальних представників інтелігенції?

— Бачите, справа в тому, що мене й тоді (і тим більше зараз) більше хвилювала щирість переконань, а не згуртованість лав. Коли я — порівняно недавно — був членом фракції Компартії у Верховній Раді і, траплялося, голосував не так, як вказувала партійна дисципліна, то у відповідь на різні докори або звинувачення відповідав так: «Пробачте, я вже в тому віці, коли мені треба передовсім думати про душу, а потім — про свою фракцію!».

Але головне — я йду за принципом, який вважаю правильним і гідним: спочатку я — українець, а потім уже — член фракції, народний депутат і таке інше.

—І так було завжди? Ви завжди це відчували?

— Так. Відповідаю, не затинаючись.

— А ті люди, котрих ви в ті роки захистили або підтримали, — відчули їхню вдячність?

— Чимало з них потім стріляли мені в спину. Але дехто говорив «спасибі».

— А публічно хтось з них подякував вам?

— Траплялось; серед них були й досить відомі імена в нашій культурі — приміром, Іван Драч.

«У ПЕРШИХ РЯДАХ «МОРАЛЬНО ОЧИЩЕНИХ» ДУЖЕ ВПЕВНЕНО ОПИНИЛИСЬ ЛЮДИ, ЯКИМ НЕ МІСЦЕ ТАМ»

— Для всебічної оцінки реалій того часу цікавими є спогади Юрія Орлова, активного правозахисника 70—80-х років. Відчувається з того, що він пише, що моральна атмосфера часів жорсткого Радянського Союзу вимагала від багатьох людей бути навіть гіршими, аніж вони могли про себе уявити. Але цікаво: що ж відбувається з людьми, коли «немає потреби» бути поганими, що має відбутися у суспільстві, щоб стався катарсис, здійснилося таке необхідне духовне очищення? Щоб оті нашарування попередньої системи нарешті відійшли від нас?

— Справа в тому, що у перших рядах нібито вже «морально очищених» дуже впевнено опинились люди, яким не місце там. Я не раз говорив нашим в’язням совісті, відомим усій Україні (і Хмарі, і Лук’яненку, і братам Гориням): подивіться ж, будь ласка, уважно, що відбувається, адже, відтіснивши вас, уперед рвуться цинічні, безсоромні кар’єристи! І це — суща правда. Хіба ви не бачите цього? Ви маєте моральне право бути першими на цьому святі, а не вони; а ви тим часом буквально внесли їх на своїх плечах. Вони ж вас зраджували й зраджують!

І ще я думаю: а чому б нам не придивитися ретельніше до досвіду таких шанованих країн «старої Європи», як Швеція, Норвегія, Данія? Комуністи там, до речі, ніколи не були при владі, але погляньмо на тамтешнє суспільство: винятково високий рівень соціального захисту, сильні стимули до продуктивної праці, соціальна справедливість! Думаю, що назвавши цю систему, наприклад, «скандинавським соціалізмом», ми не помилимося. Інша річ, що у нас деформована і сама структура суспільства, і основні, базові поняття — так трагічно склалася наша історія. Якби нам дали можливість раціонально, вільно розвивати суспільство (застосовуючи, до того ж, ті багатовікові національні засади життя, без яких жодна країна не може бути успішною), то ми б подолали наші сучасні вади, в першу чергу цинізм і «хапальний рефлекс». А зараз склалася така ситуація, що багато з нас, власне, й не знають, не уявляють — куди ж далі Україні йти?

Важливо розуміти, що на сторожі нашої національної душі, нашої самобутності, нашої «українськості» завжди стояла вітчизняна художня література в своїх найвищих, класичних зразках, перш за все, звичайно, Шевченко і його «Кобзар». І ось що характерно: якщо в радянські роки комуністи посилено висували на перший план соціальні начала в творчості Тараса Григоровича, ігноруючи аспекти національні, то зараз — навпаки, наші націонал-патріоти зосереджують увагу лише на національних змаганнях Шевченка, свідомо чи підсвідомо забуваючи про соціальний протест, виразником якого був Кобзар. Але ж, щоб збагнути Шевченка в усій його глибині й повноті, необхідно бачити і те, і друге — і соціальне, і національне, бо лише в єдності своїй оці дві домінанти і створюють правдивий Шевченків образ. Зрештою, українці завжди боролись не тільки за соціальне, а й за національне визволення.

— І, додамо, була і є значна частина українців, котрі вважали, що в Україні повинна бути приватна власність, і вважали це з абсолютно «правих» позицій. А «лівих» часом вело — із зрозумілих причин — в отаманщину, в анархію.

—На наших українських полях розігрувалась вражаюча драма боротьби за свободу.

—А тепер ця свобода прийшла в такій формі, що... просто важко підібрати слова.

— Дуже сумно й боляче, але доводиться визнати, що це справді так.

ПРО ПІНУ ТА «РИБ-ПРИЧЕП»

— Борисе Іллічу, якщо можна, звернімося до проблем літературних, письменницьких. У радянські часи професія письменника була однією з найбільш шанованих, престижних. Що, на ваш погляд, відбувається зараз із соціальним статусом цієї професії, чому її престижність зовсім не така, як хотілось б?

— Ви праві, в радянську добу статус письменника справді був на належній висоті. Я міг прорватись до Щербицького і затриманого Симоненка (або Ліну Костенко) «витягнути» на волю. Бо була система організації літературної справи — а зараз такої системи, правду кажучи, немає.

Ми з вами — чи ви замислювались над цим — живемо в дуже цікаву епоху, епоху завершення не лише століття, але й тисячоліття. І я часто згадую, аналізуючи те, що зараз відбувається, відомий закон, згідно з яким усе, пробачте, що легке, — то випливає на поверхню. Піна всіляка, якщо хочете.

Ми з вами бачили, що вже чимало примітивних риторів згасло, з тих, які прудко вискакували на трибуни різноманітних мітингів і вправлялись там у красномовстві. Зрозумійте правильно: на тих мітингах були переважно чесні люди, котрі боролися і страждали у в’язницях; але були і «риби-причепи» і «п’явки», які, напившись крові, відпадали. Але ж люди честі думають, що й інші, ті, хто стоять поруч з ними, — теж такі ж, як вони, люди честі! Ось у чому ключова проблема.

КУДИ ПОДІЛАСЯ СПРАВЖНЯ ЛІТЕРАТУРА?

— І все ж таки: раніше до письменників прислухалися, за ними зберігався величезний духовний авторитет. Тепер же подекуди складається враження, що найбільш шановані майстри літератури перебувають на своєму «високому Олімпі» і воліють не дуже-то втручатися в те, що відбувається...

— Думаю, не варто говорити про якийсь Олімп. Ви ж самі бачите: старе покоління письменників відійшло (особлива роль з-поміж цих людей належала Олесю Терентійовичу Гончару, по суті, духовному батьку цілого покоління), рівних їм поки майже не видно. Відверто кажучи, зараз прийшло в літературу чимало торгашів, орієнтованих передовсім на комерційний зиск і на потреби невибагливого читача, вони «печуть» свої романи з дивовижною швидкістю! Погляньте на цю навалу детективних романів! Це — конвеєр; автори читають (щоб брати за зразок) п’ять-сім романів такого роду, а потім «видають» на комп’ютері власний «шедевр». Треба чітко розуміти: це — не література, це — белетристика, вельми низького штибу.

— Добре, тоді дозвольте запитати: а куди ж поділась література як така?

— Бачите, біда ж іще й у тому, що в нас немає критики і того середовища, яке було би спроможне дати справедливу оцінку літпроцесу. Відтак широкий читацький загал практично не знає справді талановитих авторів; назву, за браком часу, лише одне ім’я. Це Євген Пашковський, прозаїк, у якого є біографія — це одразу відчувається, з перших сторінок його творів, де діють живі люди в реальній атмосфері, а не пластмасові ляльки. А хто про нього чув? Є письменники, дуже популярні за кордоном, на Заході, про що свідчать переклади їхніх творів. Але ж треба мати на увазі одну важливу річ: перш ніж висунути, «розкрутити» цих літераторів, ведеться дуже тонкий й ретельний відбір; увага зосереджується саме на тих авторах, чиї твори, по суті, не відображають український національний характер. Це біда! Безкореневість.

— А на вашу думку, які часи ми зараз переживаємо: у нас перехідний період чи все ж таки є підстави бачити зародження нової української літератури високої якості?

— Я не маю сумнівів у тому, що ця нова література є, вона вже діє, але ж бачите — скажемо правду, поклавши руку на серце — в чиїх руках зараз преса, журнали... Нові письменники є, прекрасні письменники, але фактом є те, що підносять тих, чия творчість не вкорінена в духовному ґрунті народу.

— Кілька слів про поезію. Кого ви, Борисе Іллічу, виділяєте з-поміж сучасних, порівняно молодих, поетів?

— Назву декілька прізвищ. Це Павло Вольвач, Дмитро Кремінь, Ігор Павлюк (цікавий автор з чітко вираженим «чоловічим началом», а це зараз нам дуже потрібно!), Тарас Федюк. Серед прозаїків — я це вже згадував — неординарною особистістю є Євген Пашковський з його вмінням створювати персонажі, які читач сприймає не як нав’язані, а такі, що виникають спонтанно, природно. Він — антибелетрист, антиколажист.

— Борисе Іллічу, а чому, на вашу думку, навіть найяскравіші представники російської літератури й культури (наведемо приклад Солженіцина) не вільні від кайданів імперського мислення, не хочуть й не можуть звільнитись від них?

— Щодо Солженіцина я маю свою — більш ніж критичну — думку. По-перше, я свого часу, восени 1990-го з трибуни Верховної Ради Союзу, вже відповідав йому після публікації статті «Как нам обустроить Россию» — а стаття ця претендувала на роль такого собі «ідейного маніфеста». На недавній його випад через «Комсомолку» відповів Солженіцину так: перш ніж повчати інших, варто, напевне, спочатку «підмести» в себе у хаті (я і нашим авторам не радив, аналогічно, оцінювати справи російські: спершу давайте розберемось у себе!). Не кажу вже про його монархізм й шовінізм... З його деякими фрагментами біографії я сидів би мовчки. Разом з тим ще раз хотів би засвідчити свою повагу до справжніх, на мою думку, російських письменників, приміром, Юрія Бондарєва (непересічний майстер, що б про нього не казали), покійного вже Михайла Алексєєва.

А щодо таких, як, наприклад, депутат Держдуми Затулін, який розігрує з себе затятого шовініста... У спілкуванні з ними треба обов’язково пам’ятати про гідність — особисту й державну. Пригадую, мені колись пропонували відповісти на його виступи і «писанину». Я сказав: «Щоби я, колишній член ЦК КПРС, відповідав колишньому рядовому клерку ЦК ВЛКСМ? Та ви що?!» Дали мені спокій. Отак і треба відповідати, а не робити їм рекламу.

«НАШ «НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРОФІЛЬ» НЕЗАБУТНЬО ПРОЯВИВСЯ НА МАЙДАНІ»

— Повернімось, з вашого дозволу, до справ політичних. Як ви пояснюєте такий абсолютно незбагненний феномен: наші люди, поза сумнівом, в переважній більшості своїй мудрі, тверезомислячі та прагматичні, тим не менше знову й знову голосують за тих політиків, які вже 5—6 разів змінювали колір партійного прапора, спалюючи перед цим прапор попередній (червоний, рожевий, біло-блакитний, помаранчевий, білий «з серцем» — і так далі без кінця, ви про це вже говорили). В чому тут причина, на вашу думку?

— Це серйозне запитання. Мені здається, тут далася взнаки трагедія «негативної селекції» ХХ століття в Україні. Кажучи просто, під час драматичних, страшних суспільних потрясінь — воєн, репресій, Голодомору, революцій, «чисток», інших катаклізмів першими гинули завжди найкращі. Саме найкращі. Ось у чому річ! На «розплід» лишалися, в кращому разі», «середняки» (за моральними критеріями, зрозуміло), а то й відверті боягузи. Їм треба було насамперед приноровлюватись до ситуації. Наче нація й морально здорова, але ж у плоть і кров входить такий урок, на рівні, вже й підсвідомому: «Он, синку, дивись: оцей чоловік «висунувся», вийшов уперед — а йому за це дали по морді. Ніколи не висувайся!»

Але не можу не сказати й про те, що наш український «національний профіль» незабутньо проявився на Майдані, в листопаді 2004-го. Натхнення, мало не неземне натхнення в очах; по-друге: така маса людей — і жодного порушення, жодної краплі крові не пролилось! Ось це і є цивілізацією у найвищому розумінні слова. Проте, знову ж таки, вже через три місяці — все «повернулось на круги своя», попри все натхнення, попри прагнення свободи, щире єднання сердець... Як кажуть, сторч головою.

— Але чому так сталося? Чому?

— Мабуть, дуже добре обирати «своїх вождів». Але не завжди «свій» означає «хороший»!

— Інакше кажучи, це запитання можна сформулювати і так. Ми всі готові зняти шапки перед тими, хто стояв на Майдані, і низько вклонитись цим сотням тисяч, мільйонам людей. А що сказати про тих, хто стояв на трибуні Майдану?

— В цьому ж і суть! Я був тоді (пару разів) там, але попередив Майдан: там, на тій трибуні, моїх героїв немає, більше того — прийшов до вас, і тільки до вас — не до них! Але я хочу подивитись на вас, коли ви дізнаєтесь, хто вами править... Не маю сумніву, що це для вас буде страшенний стрес. Позаяк я чітко побачив, що там стоять ті, кого за тисячу миль не можна підпускати до цієї трибуни. І мені стало ясно, що дехто дуже добре встиг «накрити» ситуацію, бо там працювали «дядьки» недурні! Але атмосфера була на Майдані воістину незабутня й прекрасна.

Хоча й тут не все так однозначно. В останні дні Майдана відчувались зміни: вже, окрім просвітлених облич, майже інтуїтивно можна було почути якісь лиховісні, злі сигнали майбутньої біди (а у мене був досвід усіх «гарячих точок» тоді!). Не забуду ніколи день 30 листопада 2004 року: я прийшов до Верховної Ради, щоб зустрітись зі своєю фракцією, включитись у депутатську роботу. Мені сповістили, що нікого з фракції в будинку Ради немає, всі наші депутати працюють на Подолі. Я визирнув на площу перед парламентом — а там уже зібрався не один десяток тисяч людей, входи й виходи були практично заблоковані, і справа явно йшла до штурму будинку: — і я побачив у натовпі такий собі «трикутник з червоних касок» ніби маніфестантів, який тримався дещо окремо та явно до чогось готувався. До чого ж? А влаштувати провокацію й пролити кров! Це був останній шанс режиму. Я порадив вивести трансляцію засідання на площу перед будинком, і говорити без пауз, інакше може статись непоправне... Пахне порохом! Треба віддати належне тодішньому Голові Верховної Ради: він втримав ситуацію під контролем. Ще раніше не раз подібні провокації пробували здійснювати на самому Майдані, але там, слава Богу, була досить добре налагоджена охорона. А як робляться провокації — я на власні очі не раз бачив; і в Карабаху, і в десятках інших «гарячих точках» ще за часів Союзу.

«Я БУВ І ЗАЛИШАЮСЬ БЕЗНАДІЙНИМ ОПТИМІСТОМ»

— Що ж до того, чи розуміє наш народ те, що насправді відбувається, то доводиться визнати гірку правду: поки що у нас скоріше електорат... Але я був і залишаюсь безнадійним оптимістом — бо ми все ж таки стоїмо на своїй землі!

— Але ж для успіху, для змін у суспільстві, очевидно, необхідно багато років копіткої, наполегливої праці...

— Звичайно. То більше, що треба міняти цілі культурні й соціальні пласти. Не виключені і дуже відчутні суспільні струси. Ми можемо пробачити нашим владцям усе, за винятком одного: вони затримали самореалізацію, більше того — прихід до влади вже мало не двох поколінь молодих людей. А ми ж перебуваємо не перший уже рік у дуже цікавій ситуації (чи то комічній, чи то трагічній): у нас не вистачило бензину до «світлих вершин» комунізму, тепер не вистачає солярки до «світлих вершин капіталізму».

Ми, українці, дуже добре, навіть геніально працюємо в іншій, чужій, системі. Але займатись системотворенням для себе, у власних інтересах — ось тут у нас виходить значно гірше. Можливо, через це не було вчасно прораховано й стратегію нашої політики незалежності, не вироблено необхідну систему заходів — саме систему, а не хаотичні, нервові пошуки бодай якоїсь відповіді на нові проблеми, що виникають. А тим часом варто почитати хоча б Липинського, Єфремова, Донцова — в їхніх творах бодай приблизно подані контури нашого майбутнього. Коли ж виникає серйозна, реальна, невигадана загроза — посилаємо боротись з нею юнаків (дітей, якщо правду говорити!) а потім стоїмо на колінах, молимось і оплакуємо убієнних.

— Ви не раз писали про цинізм як про страшенне соціальне зло, що нависає над країною. Яким чином, на вашу думку, можна все ж таки це зло подолати?

— Перш за все, треба покарати замовників (повторю: замовників, а потім уже виконавців!) резонансних злочинів, убивств останніх років. Ви знаєте, про що конкретно йдеться. Всі ж розуміють, що покарані виконавці, а високопосадовці, які замовляли ці злодіяння — відповідальності не понесли ніякої. А тим часом поки тут не відбудеться торжества справедливості — в суспільстві буде панувати цинізм, ми, можливо, й станемо багатими, але ніколи не станемо щасливими. І над нами з неба нависатиме покара за великий гріх. Хіба можливе самоочищення без покарання вбивць Гетьмана, Александрова, Гонгадзе, Кирпи, Кравченка (як би ми не ставились до персони останнього)?! А хіба можна пробачити, коли генеральний прокурор України, по суті, виступає в ролі «наводчика», оголошуючи в усіх вітчизняних ЗМІ, що Юрій Кравченко викликаний на допит? А що було наступного дня — пам’ятають усі. Люди з повним на те правом роблять висновок: коли правоохоронці (представники держави!) покривають криміналітет — значить, сама держава є кримінальною.

— Ще одна проблема, Борисе Іллічу, — це друга державна мова (мається на увазі російська). Це питання піднімається вже не перший рік. Чи не могли б ви викласти вашу думку?

— Я був доповідачем на сесії Верховної Ради (тоді ще УРСР, за радянських часів, восени 1989 року), коли обговорювався та приймався «Закон про мови». Між іншим, зараз би такий закон у такому вигляді ледве чи й пройшов би — бо там абсолютно чітко, чорним по білому було записано, що державною мовою на території України є українська мова. А чому би зараз цей закон не прийняли? Тому що не треба переходити межі. І виконувати Конституцію, де чорним по білому значиться, що російська та всі інші мови так само мають повне право на свій розквіт. Але коли вимагають вивчати російську літературу як іноземну... Пробачте, там добра половина — українці! Що ж ви відмовляєтеся від своїх, починаючи від Некрасова, Маяковського, Достоєвського, Лескова... Чехов гордився тим, що він українець... Для чого провокувати опонентів? Кому це вигідно?

— Вже непродуктивно говорити про те, що ми, українці, завжди стаємо жертвою обставин: то нам дорогою не така російська імперія трапилася, потім — гегемонія у вигляді США, а деякі ще люблять додавати, що без Ізраїля теж не обійшлося... У вашій збірці «У замкненому колі. Із окупаційного зошита» є дуже гарний вірш «Хто його зна...», суголосний піднятій темі.

— Ось уривок ще з одного вірша про нас з вами:

Аби ж нам не заважали...
Та жилось би в Україні
Затишно, як в неньки,
Аби ж нам не заважали
Кляті воріженьки.
Всім би малось в Україні
Ліпше, аніж в тещі,
Коли б нам не заважали
Ті ж таки і... дещо.
Не було б улітку спеки
Гіршої од кари,
Ко б лукаві московити
Не покрали хмари.
І роси було б удосталь
На посіви й трави,
Так сябри із Бєлорусі
Всі дощі покрали.

— Це наша біда: всі винні, крім нас самих.

— А тепер нам потрібно перелаштувати молоде покоління на іншу позитивну програму мислення. Борисе Іллічу, які би ви могли дати настанови?

— Справа в тому, що в нас досі не покарані злочинці. Я не можу агітувати молодого чоловіка йти захищати державу, адже у відповідь він скаже: «То що, отих бандитів захищатиму?..». В аморальному суспільстві важко апелювати до молодих. Павло Лазаренко, ув’язнений у США, менше вкрав, аніж ті, що сидять угорі і не ховаються.

— Борисе Іллічу, як ставитеся до того, що ми ще маємо проект парламентської республіки?

— Думаю, найкращий варіант — аби президент не «варив воду» десять років, а коли пішов не туди, його можна було б одразу переобрати.

— Тобто ви за те, щоб президента вибирали в парламенті?

— Можна. А взагалі президентська система у нас не приживеться.

— А що приживеться?

— Так, як було. Оце тобі Верховна Рада. Оце тобі Кабінет Міністрів. Прем’єр-міністр — головний, тому що в нього практична робота.

— Борисе Іллічу, хто ваші Великі українці?

— У нас їх багато воістину славних. Передусім це — Григорій Сковорода. Щоби там не говорили, це й Богдан Хмельницький. Безперечно, Тарас Шевченко й Іван Франко. Безперечно, Леся Українка. Серед сучасників, думаю, Олесь Гончар як унікальна постать, Василь Стус, Василь Симоненко, Ліна Костенко... Я беру лише літературу.

«УКРАЇНЦІ ДУЖЕ БАГАТО ПРОГРАЮТЬ У ТОМУ, ЩО НЕ ПАМ’ЯТАЮТЬ ТИХ, ХТО ЇМ ЗРОБИВ ДОБРО»

— Борисе Іллічу, у свій час ви багато кому допомагали, сприяли і багато кого врятували.

— Я пробивав книжки того ж Григора Тютюнника. Рятував московське видання Івана Драча. Посприяв, аби Ніні Матвієнко дали Шевченківську премію саме тоді, коли вона переживала непрості часи. А до першого фестивалю «Червона рута» у 1989 році причетний наш фонд. Тоді нам було непереливки — вони такого понаспівували! Я був вимушений давати пояснення. Коли у майстрів гаварецької кераміки сталися проблеми, звернувся у ЦК ВЛКСМ з проханням захистити наших західноукраїнських братів... Василь Герасим’юк, наприклад, вважає, що завдяки мені він залишився в Києві. Багато чого можна згадувать.

— А приємно, коли пам’ятають?

— Природно. Українці дуже багато програють у тому, що не пам’ятають тих, хто їм зробили добро.

До мене зверталися і родичі, і просто знайомі, щоб посприяв їхнім дітям поступити у вищі навчальні заклади. Добре, допомагаю. Минає час. Їхні діти вчаться. А батьки, випадково зустрівши, переходять на інший бік вулиці... Після цього хочеться їм робити добро? Чи вони думають, що вимагатиму від них якихось подань?

— Борисе Іллічу, кажуть, що передмову до вашої першої збірки писав сам Павло Тичина...

— Та ви що?! То колись Станіслав Тельнюк знайшов у щоденниках Павла Григоровича запис, мовляв, прочитав Бориса Олійника. Треба на цього початківця звернути увагу.

У Павла Тичини я був у гостях у 1957 році. Для газети «Молодь України» треба було фото на тему, як корифеї працюють з молодими. І я з Леонідом Тендюком прийшов. Голодний. Доки вони перемовлялися про поезію, я не зчувся, як усі яблука поїв. А Павло Григорович гукає: «Лідочко, я тут усі яблука поїв, принось іще».... Потім наливкою пригощав. Дивовижний був чоловік.

«ГЕРОЄМ У НАС МОЖЕ БУТИ КОЖЕН. ОТ ЛЮДИНОЮ — ЦЕ ВЖЕ СКЛАДНІШЕ»

— Очевидно, несправедливо, що українські письменники дозволили відкинути поетів і письменників, які писали не українською, а іншими мовами, таких як Борис Чічібабін, Віктор Некрасов... Адже на той час вони були вільнодумцями.

— Безперечно. Чічібабіна згадує так звана харківська школа. Не знаю, чи залишився хтось із тих, хто потурбується, аби пам’ятали Некрасова. Адже ми все позабували. Не тому, що відкидали, а просто дрімуча неуважність. Ну й потім оця духовна сегментація. За радянських часів ми знали все, що робиться у туркменській, молдавській літературах... Зараз я дізнаюся, що вже мого колеги з Азербайджану років зо два як немає. Це ненормально.

— Треба створювати якийсь культурний портал в інтернеті, щоб на ньому спілкувалися письменники з різних країн. До речі, якою мовою?

— Поки що найпоширеніша російська.

— А в майбутньому?

— А в майбутньому сама селекція відбудеться. Чи англійська, чи, може, українська... А чого?

— Ну що ж. Це багато в чому залежить від успіхів та репутації країни. Борисе Іллічу, ви маєте звання Героя України. Як до цього ставитеся? Адже дехто відмовився від нього. А про декого, хто отримав це звання, кажуть, мовляв, недостойні...

— Я завжди говорив, що героєм у нас може бути кожен. От людиною —це вже складніше. Тому до звання ставлюся спокійно. Спасибі, звичайно. Але чи від того я став кращим, чи гіршим?

— Про вас часто говорять, що ви завжди такий, як є. Складно жити у відповідності із собою?

— Дуже легко. Принаймні, я спокійно сплю. Звичайно, бува, попадаю під «обстріл». Але про тих, які «стріляють» у мене, знаю багато і всілякого.

— Знання зміцнює у чомусь? Ви тоді переконані, що не треба нервувати?

— Мене «гріє» солодке відчуття, що у будь-який момент зможу у супротивника на злеті влучить... Але я цим ніколи не скористаюсь. У мене єдина перевага — я нікого не продав.

— Борисе Іллічу, а пропонували якісь адекватні ціни? Люди вважають, що багато хто не продається, бо їх не купують або ж не пропонують іти на такі компроміси, від яких складно відмовитися.

— Мабуть, пропонували ж.

Я думаю про те, чому «сторожа» проґавила Олеся Гончара. Вона спохопилася вже тоді, коли не знала, що з ним робити. Його намагалися приручити. І що більше давали орденів, тим він рішучішим був у змаганнях за Україну. У Євангелії від Луки написано: «Багато званих, та мало обраних». Гончар був серед обраних.

Хоча я й потрапляв у невеселі ситуації, але не личить чоловікові їх переповідати. Скажу тільки: в Москві мене вважали за поміркованого націоналіста, і тут дорікали, що своїм авторитетом секретаря парткому прикриваю націоналістичне кубло.

— Як вам здається, українці зараз сміються більше, ніж колись?

— Вони стають цинічнішими. Печально. Їх інфікували «верхи», які програють у казино майже півбюджета району і це все видно. Тому психологія народу стає споживацькою. Але я оптиміст. Рано чи пізно все нормально буде в Україні. Звичайно, хотілося, щоб раніше. У нас дещо занижена самооцінка. Але те, що не боїмося себе критикувати, свідчить об тім, що українці — морально і духовно здорова нація.

— І насамкінець прочитайте якийсь із нових віршів.

— Вірш називається «Пам’ять Води». Як відомо, пам’ять води — абсолютна пам’ять. Уривок з нього.

«О, Пам’яте Води! Прости і одведи:
Ми стільки переписували рід свій,
Що вже не знаєм: звідки ми й куди,
Заплутавшись у хащах лицедійства.
Тепер велять нам випекти сліди слов’янства із свойого атестата,
Канадським почерком переписавши дати.
Та, слава Господу — хоч Пам’ять нам Води
Не дав, за звичаєм, переписати.
О, Пам’яте Води! Омий нам очеси,
Осліплені гіпнозом чорних магів,
І освіти нам шлях до першої роси,
що впала ще на ледь схололу магму!

— Завершується вірш строфами:

Чого ж спинивсь за півкроку до мети
В найкращу пору золотої волі?!
Пильніш приглянься до Пам’яті Води,
Тобі ж давно всміхнулась горда Доля!
Облиш плачі! Рамена розгорни
Від Ганга по святі Дніпрові води.
Світ зачекавсь на празнику весни,
Який без тебе розпочать не годен!»

Розмовляли Лариса ІВШИНА, Тетяна ПОЛІЩУК, Надія ТИСЯЧНА, Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments