Хто знає гріх тільки за словами, той і про порятунок нічого не знає, крім слів.
Вільям Фолкнер - американський письменник, прозаїк, лауреат Нобелівської премії з літератури

Мереживо

19 листопада, 2016 - 16:20

Останні збори: Матьє Фобер (Фернандо Рей) вирушає  з Севільї до Парижа. Наступний кадр: з особняка виходить статечний пан у капелюсі, з сигарою в зубах. Сідає в авто, шофер повертає ключ, машину миттєво охоплює полум'я. Загинув ще не Матьє, цього разу він, лише свідок інциденту, з прокльонами вшивається з місця пригоди.

Цей замах є частиною боротьби за свободу - об'єкт, не менш примарний і дражливий, ніж головна героїня Кончита, що веде з Матьє складну садомазохічну гру в поневолення і владарювання, ускладнену подвійним виконанням ролі. Кончита - Анхела Моліна провокує, Кончита - Каролін Буке відсторонюється і тримає дистанцію.  Подібним чином свобода  балансує коливається між двома полюсами: цілковитою анархією (диверсії, грабунки, збройні напади, теракти чи відповідні попередження) і сталим, закладеним у предметному середовищі фільму мотивом, пов'язаним з будь-якими обмеженнями.

Так, Матьє змушений постійно дивитись на Кончиту крізь ґрати чи щось до них подібне. У власній оселі він, посварившись з упертою подругою, звертається до неї через перекреслене хрестоподібною рамою овальне віконце над дверима її кімнати. Після розлуки раптом натрапляє на Кончиту в Севільї; дівчина знову захищена заґратованим вікном. Того ж дня Матьє знаходить свою мучительку в кімнаті відпочинку місцевого кабаре і, перш ніж туди вдертися, певний час мовчки спостерігає крізь вітражні двері, як вона танцює оголена перед туристами. Наступне приниження   – під брамою будинку, подарованого їй самим Матьє.

Інші символічні пастки: миша у мишоловці при розмові Матьє з матір'ю дівчини, коли він просить її дозволу на переїзд Кончити до нього; муха, що втопилась у келиху Матьє в ресторані, де він зустрів нещадну кохану після першого розриву; “пояс цнотливості ” на сотні вузлів, що перешкоджає оволодіти Кончітою навіть у безлюдному заміському домі. Ще одна особлива деталь – лантух із грубої сірої мішковини на спині літнього робітника, який спершу проходжає подвір'ям севільського обійстя Фобера, а згодом - повз паризький ресторан, з якого щойно вийшли Матьє і Кончіта (Буке).  Далі мішок тягне сам Фобер, гуляючи з Кончітою (Моліна) набережною Сени; обіцяє забрати його, коли в подальшому епізоді йде з гостини у Севільї. Насамкінець, пара повертається в Париж. У пасажі зупиняються біля вітрини, де сумирна майстриня розв'язує той самий мішок і дістає з нього білосніжну матерію з мереживом, дуже схожу на сукню чи простирадло, заплямоване кров'ю незайманки, й заходиться вишивати. Не зводячи очей з вишивальниці, Матьє пестить руку супутниці, щось промовляючи (слова приглушає голос радіодиктора, що повідомляє про черговий теракт, а далі – звуки  арії з “Валькірії” Вагнера) і Кончіта (Буке) переводить погляд на нього, забирає руку і йде геть. Матьє завмирає, заворожений мереживом. Отямившись, кидається навздогін Кончіті (Моліна). Дівчина вибухає гнівом. Галерея – справжнім полум'ям.

Гніт догорає з кожним стібком голки, з кожним новим витком нитки. В останню мить сходяться запекла боротьба за свободу та її повсякденне заперечення. Точка перетину – віра[1].

Віра Матьє – невинний тиран Кончіта. Віра терору – невинність свободи. Віра – найсильніше з бажань, об'єкт якого є направду примарним, і це спонукає безперестанку усувати всі завади, розчищати все більшу територію, аби взагалі прибрати прикру перепону наявного буття. Бажання зростає пропорційно до зусиль так, що вже неважливо, чи є щось там, у присмерковій перспективі ймовірного єднання. Головне, щоб розірвалися всі пута, всі паски цнотливості, усі мішки, щоб і самих мішків не було, і грат на вікнах, та й самих вікон.

І от – попіл.

___________

Цей примарний об'єкт бажання / Cet obscur objet du desir (1977, Франція-Іспанія, 102`), режисура: Луїс Бунюель, сценарій: Луїс Бунюель, Жан-Клод Карьє, за романом Пьєра Луіса “Жінка і паяц”, оператор: Едмон Рішар, актори: Фернандо Рей, Кароль Буке, Анхела Моліна, Жюльєн Берто, виробництво: “Greenwich Film Productions”.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»

В тексті використано цитату з книги Жака Дерріда «Feu la cendre»




[1] Білі вбрання нагадують про наречених і слуг божих; радіо доповідає про архієпископа, відправленого в кому Групою Революційної Армії Немовлят Ісуса (ГРАНІ).

 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments