Шолом і капелюх

Початок “На останньому подиху” Годара скидається на фатальний збіг обставин. Одного літнього ранку в порту Марселя Мішель Пуакар викрадає “олдсмобіль”, що належить офіцерові армії США. Мішель прямує сьомою автострадою до Парижа сам, залишивши спільницю в Марселі. У бардачку знаходить револьвер. Незабаром викрадач мусить пригальмувати через ремонтні роботи на дорозі. Після виходу з затору, надолужуючи згаяний час, порушує правила. Його "олдсмобіль" намагаються наздогнати  поліціянти на мотоциклах. Через раптові перегони зіскакує “крокодил” – дріт, яким спритники заводять мотор автівки, не маючи від неї ключа  , тож Мішель з’їжджає з дороги і намагається заховатись у  в кущах. Перший мотоцикліст мчить повз нього, а другий таки завертає саме до схованки. Мішель дістає з машини револьвер. Наказує: “Ані руш!” – і майже відразу стріляє. Переслідувач падає в зарості. Мішель тікає манівцями через лани. Кінець епізоду.

У цих початкових хвилинах, як у зародку, закладена подальша історія аж до фіналу. Тут є все те, що, зрештою,  згубить Пуакара: дівчата, автомобілі, зброя й поліція, та ці випадковості, включно з пострілом, продумані й прораховані режисером; подібний принцип керованого випадку є важливим також для драматургії неореалізму, що панував на той час у сусідній Італії.

Сам момент убивства виконаний, однак, у зовсім інакшій манері. Ґодар впритул виводить профіль Мішеля (причому він дивиться в бік, протилежний тому, де мала б бути ціль) у крислатому капелюсі, що затіняє його обличчя, а далі так само на весь екран – револьвер, у якому неквапно прокручується барабан. Образ відсилає просто до іконографії класичного Голівуду, зокрема, до вестерну та ґанґстерської драми.

Патрульний, якого вбиває Мішель, у жоден спосіб не персоніфікований. Голова закрита шоломом, тіло – уніформою. Бачимо його, враженого кулею, вже у падінні – жодного звуку чи зайвого руху, які бодай би якось виказували індивідуальність. Пізніше в новинах вбитого називають Тібо – чи то прізвище, чи прізвисько, а газетну публікацію про його загибель проілюстровано світлиною, де він знову на мотоциклі й у службовому шоломі – справжня людина без обличчя, ба навіть не людина, а функція, статус.

Мішель тієї миті, коли тисне на гачок, теж певним чином втрачає індивідуальність, але зовсім по-іншому: губить її в потоці усталених образів-форм кіна, що існують як даність. Отже, не міг не вистрелити. Герой Бельмондо в цьому епізоді – учасник того руху опору реальності, яким для Ґодара завжди був кінематограф. Натомість Тібо – це не просто частина системи, а абсолютне її втілення – безособистісний, затертий ґвинтик.

Так без зайвих слів, кількома кадрами, створюється найкращий маніфест з усіх, які лише можна було би вигадати: нове кіно цілить у лад, у закон, у суспільство, що санкціонує цей лад і цей закон – і, на відміну від Пуакара, кіно перемагає.

______________

На останньому подиху/А bout de souffle (Франція 1959, 90’); режисер і сценарист: Жан-Люк Ґодар, за оповіданням Франсуа Трюффо; оператор: Рауль Кутар, актори: Джін Сіберґ, Жан-Поль Бельмондо, Анрі-Жак Уе, Жан-П’єр Мельвіль.