Перший-ліпший брехун і ошуканець може розвалити цілу державу, тоді як упорядкування речей навіть в одному домі неможливе без ласки Божої.
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького

Безмежний «Калігула»

14 березня, 2018 - 13:45

П’єса, що відриває від реальності і так само повертає до неї з оновленим світосприйняттям.

Нічого… знову нічого… зовсім нічого… Зранку нічого і ввечері теж само нічого – так починається п’єса Альбера Камю «Калігула», постановка якої в театрі Лесі Українки у Львові мене вразила. І справді, на початку було зовсім нічого не зрозуміло, однак згодом дійство настільки захопило, що після першого акту захотілося ознайомитись із першоджерелом. Калігула – римський імператор, відомий усім як Гай Юлій Цезар. Своє прізвисько отримав ще у дитинстві, коли перебував із батьком у поході. Солдати назвали маленького Гая –Калігулою – чобітком, бо він носив такі ж самі, як і у них чоботи, виконані за бажанням майбутнього імператора на замовлення під його маленьку ніжку. Про це пише Обермаєр Зігфрід у своїй однойменній книзі. Вже тоді чотирирічний Калігула насміхався над солдатами – сильними чоловіками, а вони не сприймали слова дитини всерйоз, не підозрюючи, що чекає на них через багато років. Калігула принижував гідність усіх своїх підданих так, ніби людська істота нічого не варта. Зовсім нічого. Він влаштовував розбрат, забирав їхніх дружин та відправляв до публічного будинку, а вони – сильні чоловіки сміялись із цього, бо так хотів Калігула. Він вбивав їхніх синів та батьків, розтерзував їхні тіла та душі, а вони примирювались із цим, бо любили свого імператора. Калігулу. Маленького хлопчину в дорослих чоботах.

«Калігулу» у львівському театрі Лесі Українки я побачила в холод перших весняних днів. Актори на сцені були майже оголені і від того ставало ще більше не по собі. На виставу я потрапила майже випадково, однак враження від неї не полишають і сьогодні. На жаль, про п’єсу Альбера Камю до цього моменту я нічого не знала, однак тепер мене дуже цікавить історія Римського імператора, котрий усе життя носив прізвисько нерозумного хлопчиська, ким нерідко лишався і в дорослому стані.

Діалог у кінці п’єси усе розставляє на свої місця – таку впевненість висловила моя подруга, яка і запросила на виставу. Однак, мені і досі, після прочитання першоджерела не до кінця все зрозуміло. Питання, які ставить автор: рабства та свободи, людської гідності та приниження, любові та ненависті, що переплітаються одна в одній, а також смерті, яка завжди ходить поруч, не можуть полишити байдужими й наводять на думки, якими є ми сьогодні – люди 21 століття? Чи не тими ж рабами, котрі танцюють під дудку свого імператора? Тільки не спільного, а у кожного – свого.

Найцікавішим у п’єсі для мене став і той факт, що усі герої нібито звертаються до Калігули як до рівного – на «ти» і говорять те, що думають про свого імператора. При цьому ж здригаються від кожного його подиху, бояться непередбачуваних забаганок і вважають божевільним. Однак, ні, Калігула не божевільний. Скоріш, він нещасний, бо не знаходить рівного собі. І все ж таки, усі піддані – його друзі, котрі по справжньому переймають на себе страждання свого імператора і…розуміють його вчинки.

Тема любові проходить через усю п’єсу. Любові Калігули до своїх підданих та підданих до свого імператора, який безжалісно терзає їхнє життя та породжує ненависть до себе. Однак усі вони визнають, що люблять Калігулу. І готові на все заради нього – навіть убити Калігулу. І це вже не буде зрадою. Навпаки. Це вбивство на ім’я любові.

Самотність – ось що насправді переймає душу Цезаря і через що він постає тираном. А також жага неможливого. Він прагне здобути Місяць. І запевняє, що тільки тоді зможе бути щасливим – коли здійснить неможливе, бо все можливе і так біля його ніг. До цього ж моменту йому не має спокою і нічого не має значення. І Калігула продовжує бути безжальним та безсердечним. Забирати чужих дружин та відправляти до публічного будинку. Вбивати чужих синів та батьків. «Коли я не вбиваю, почуваю себе самотнім…Мені добре тільки серед мертвих» – такі слова промовляє Калігула в останньому діалозі зі своєю давньою коханкою Цезонією. Імператор визнає, що ні в цьому, ні в іншому світі немає того, що потрібно йому. Вистачило б неможливого. Однак немає нічого. Зовсім нічого.

Зрештою, п’єса настільки сильна й не зрозуміла до кінця, що до неї хочеться повертатися знову і знову. Вона наповнює особливою атмосферою – текстовою і візуальною. Впевнена, кожен режисер «Калігули» має своє бачення. І мені б хотілося ще не раз подивитися виставу в різних постановках. Залишу собі це підпунктом для виконання. Бо питання, котрі знову і знову ставить величний Римський імператор, Гай Юлій Цезар, він же «Калігула» у п’єсі Альберта Камю, і з чим полишає свого читача чи гостя свого палацу, варті того, аби повертатися до них і дозволяти перевертати свій внутрішній світ, відривати від реальності і так само повертати до неї з оновленим світосприйняттям.

Любов РИБАЛКО, Літня школа журналістики «Дня»-2017
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments