Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Чому я не хочу повертатись у Верховну Раду СРСР, УРСР і іншої СР

10 серпня, 2015 - 11:28

За останні роки я стільки разів бувала поруч цієї будівлі, з куполом як у цирку, що навіть всі випадки й не пригадаю. А от в середині неї – ніколи. Будівля Верховної Зради. Так, саме Зради, давно так її називаю. Якось, пам’ятаю, думала «як же воно там, у місці, куди українці подумки надсилають більше нарікань, аніж подяк». Тепер думаю – як той купол досі не рухнув…

Сонце пече, шукаємо під’їзд №4 (відразу здалося дивним, що входи у вершину українського парламентаризму називають саме так). І тут ток-шоу «Ви не дуже то й чекали/хотіли, а ми прийшли» розпочалось. Зустрічає нас пані, зауважте представник інформаційного управління Зради. Вишиковує нас в шеренгу, але  не як в пісеньці «всі рядком ставайте діти», а швидше «в атаку стальными рядами мы поступью твердой едем», а це, щоб ви розуміли, з маршу захисників порту семи морів. Голосом, ніби щойно з радіобудки, де  привітала «таваріщєй» з якимось святечком і відспівала «саюз нєрушимих савєцкіх…», розказує, що фотографувати можна тільки там, де вона скаже (згідно з дозволом), сідати лише туди, куди покаже, в кльозет, перепрошую, лише після нашого «турне», а ще не розходитись, не відволікатись, не шуміти, не…Не…НЕ…!

Отже, зайшли ми в залу, виходом з якої є під’їзд №3, тобто – центральний вхід. Стоїмо, слухаємо, підіймаємо голови догори – розповідають про «надзвичайне» панно «Квітуча Україна». Але! Назва цього «явища» - «Квітуча соціалістична Україна». Айайай, дезінформували нас! Добре, що в університеті вчать «перевіряти інформацію у трьох джерелах». Так от: вдивляюсь я в це чудо і  не розумію, де ж там Україна?! Прапора немає, герба немає, тризуба немає, калини й тієї немає! Думаю «невже обман зору?». Аж ні, який там обман! Згори на мене нависає (більш влучного дієслова тут й бути не може) серп, молот, сніп, зірка… Кінець вистави, завіса. Стоп! Мене машина часу в минуле завезла? Це Рада СРСР, УРСР, чи якої СР це Рада?! Та ні, дивлюсь навкруги – всі свої, всі на місці. І це не оксюморон, парадокс чи диссонанс. Це стеля єдиного законодавчого органу державної влади України! Країни, яка в липні відзначала 25-ту річницю з дня прийняття Декларації про державний суверенітет від будь-яких СР! А на питання «коли це замалюють?», відповіли потоком шумних і галасливих фраз в стилі «дєди ваєвалі, як же без таваріща лєніна і шо робить бабушкам, які в цей час жили і пам’ятають/люблять комунізм». А на закінчення цього короткого, але дуже добре її характеризуючого монологу, пані відповіла, що декомунізацією потрібно буде займатися тоді, коли всі ці «бабушкі» відійдуть в інший світ…Завіса.

Потім ми йшли коридорами, де стіни-сходи-поручні з мармуру, на підлозі сині килимки і при вході до конференц-зали стоять ікебани зі штучної-некрасивої-абсурдної пародії на квіти. Далі чергова ложка, або ж черпак дьогтю у нашу пусту бочку, яка мала б наповнитися хорошими враженнями з приводу відвідин Ради, падає зі словами «проходьте у конференц-зал». Заходимо, роздивляємося і ледь не навпомацки сідаємо саме там, куди вказує наш «провідник». Думаю «напевно енергозберігаючі лампи, зараз кілька секунд і стане світліше, тоді можна все роздивитись». Але не тут це було. Світліше не стало! Бо попереджати про екскурсію, як виявилося, треба було ген-ген заздалегідь, краще за кілька років. Щоб бюрократи у Зраді зрозуміли, що до них в гості прийдуть молоді журналісти, які хочуть подивитись в яких же умовах працюють ті люди, яким вони віддають свої голоси з надією, що ті таки захочуть змінювати систему, і змогли все погодити у своєму дозволі, прописати усі пункти: де, коли і на скільки увімкнути світло «жи бис всі все змогли зовидіти». А ми попередили за кілька днів, тому слухати про люстри з італійського кришталю і інші елементи конференц-зали, які покриті сусальним золотом, у сутінках, та ще й очі жмурили спостерігаючи за лазером, який був у пані, як у вчительки указка. Але це ж Верховна Зрада, Вершина, які тут указки, тут все модернізовано: лазери, плазми, wi-fi (на засіданнях), буфет, а ще темно, пластикові букети-красоти і телефонні будки, які ще з радянських часів, ними вже ніхто не користується, але і не винесуть, бо ж, очевидно, «пам’ятка савєцкай архітектури»…Завіса.

Ще нам показали картину «Державотворення». Річ справді красива. Розповіли про історію її написання, розміри полотна, кількість людей, що зображені, назвали навіть деякі імена. Але, чомусь, не одразу звернули увагу на Левка Лук‘яненка, В’ячеслава Чорновола…

Не можу не розповісти й про це: у парламенті також є меморіальна дошка пам’яті Георгія Гонгадзе. Маленька, не дуже примітна і з парою пластмасових гвоздик…

У сесійній залі ми стали свідками просто таки історичної події миття люстри. До слова, виготовили її з кришталю, вагою вона 4 т і країна виробник, з гордістю зазначила пані гід – РФ. Також, увагу привертає неймовірна ліпнина на стелі – молоти, серпи, снопи… І ми дивуємося чому наша політика така приземлена і не відповідає тому рівню, якому  б мала відповідати? Здається, все очевидно…Про яке відстоювання української національної ідеї можна говорити з людьми, які працюють в такому середовищі? Невже за роки незалежності не можна було ліквідувати все оце неподобство? В пам’ять мільйонів знищених українських ми зберігаємо символи тоталітарної машини  у вищому органі державної влади…Завіса.

«Я не хочу вертатися під більшовизм тому, що я сидів у тюрмах із священиками різних церковних напрямів і бачив, як їх бито і мордовано. За наказом Сталіна їх винищено в СРСР, а церкви поруйновано, і цілих 25 років вибивано з людських душ найменші ознаки християнської релігії. У брутальний, підлий спосіб». Іван Багряний «Чому я не хочу вертатись до СРСР?»

Мар’яна Чорнієвич
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments