Мир, прогрес, права людини – ці три цілі нерозривно пов’язані. Неможливо досягнути якоїсь із них, нехтуючи іншими.
Андрій Сахаров, фізик, правозахисник, дисидент, громадський та політичний діяч, лауреат Нобелівської премії миру

До річниці розстрілів…

20 лютого, 2018 - 11:59

Ми живемо в часи міфів і легенд, коли тривають війни, здригаються держави, постають нові герої. Саме про останніх йде мова, коли вся Україна згадує події лютого 2014 року. Небесна сотня – це втілення жертовності, ідеї та рішучості українського народу в боротьбі за незалежність не лише фізичну, а й ментальну. Коли народ стає нацією? Коли перша крапля української крові впала на вкраїнський чорнозем під час визвольних змагань – тоді й зародилося поняття нації.

Національна революція, яка логічно розпочалася на зламі 2013-2014 рр. , не набула свого завершення, але чи значить це, що загибель багатьох тисяч людей протягом останніх чотирьох років є марною? Звісно, ні! Ця жертва послугувала сигналом для пробудження, переоцінки цінностей, спроби очищення влади. Процес гальмується тому, що українські можновладці не є державниками, їх політика не націоцентрична, вона спрямована то на Захід, то на Схід, але тільки не на покращення життя всередині держави.

Збереження державності та створення позитивного зовнішнього іміджу України на міжнародній арені – це національна ідея ХХІ сторіччя. Так, безумовно, завдання претензійне, але воно таке, що вимагає волі, прагнення, інтелекту й наполегливості. Сучасна ґенерація українців лише закладає фундамент повноцінної української держави, нащадки ж мають звести стіни і крокви даху, на якому з гордістю майорітиме синьо-жовте знамено. Часто інтригани зіштовхують українців у буденних речах: мовне питання, конфесійна приналежність, етнічне походження. Інколи доходить до того, що прихильники синьо-жовтого прапора чубляться з поборниками червоно-чорного полотнища. Але хіба в кольорі різниця? У наших венах тече одна кров. Як писав Василь Симоненко, «можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину!». Такі сутички, інспіровані то з Варшави, то з Будапешта, а найбільше з Москви, розпалюють внутрішньоетнічну ворожнечу між самими українцями. Мета таких заходів – знищення державності.

Коли розпочиналася Революція Гідності, то справді більшість активістів вийшли на вулиці, щоб відстояти євроінтеграційний курс, намагаючись вирватися з лещат азійських дикунів, які тягнули Україну у провалля. Та згодом, коли в повітрі завитав запах свободи, горизонт розширився, постало питання існування України як такої, адже десятиліттями лунала риторика про «братні народи», «кровожерливих націоналістів» і т. д., при чому до останніх зараховували всіх, хто уголос виступав проти системного знищення держави. Системність, насправді, необхідна річ, саме її не вистачає українцям у прийнятті рішень, проведенні реформ, відстоюванні громадянських прав і свобод. А от політиків ми  обираємо системно «невдало». Як тільки приходить нове скликання Верховної Ради або обирають нового Президента, серед людей чуєш поговір: «Знову ці бандити, злодії, здирники! Дорвалися до корита». Питання: а хто ж їх обирає? Політичної культури не вистачає українському народу, щоб виправити те становище, що склалося. Щоб змінити країну, конче треба зупинитися, роззирнутися… і розпочати з себе, адже Небесна сотня гинула не за депутатів, міністрів або статки, хлопці та дівчата йшли під кулі навіть не заради своїх родин, вони підсвідомо з дерев’яними щитами наступали на горло гідрі-системі, що по шматках розривала Україну, вгодовуючи свій бездонний апетит. Однак, як і у прадавніх міфах і казках, втративши одну голову – гідра вирощує дві нових, і так далі. Це триватиме доти, доки до влади не прийде молодь, вихована на засадах відданості, професіоналізму, принциповості та невблаганності в усьому, що стосується ворогів української держави. Коли цей час настане, тоді виникне шанс збудувати повноцінну Україну, а зараз лишається битися – за кожен клаптик землі, за кожну вкраїнську оселю, за кожного українця, в серці якого вирує біль і образа за те, як нищать цвіт нації, важким кирзовим чоботом втоптують його в багно, сміючи нахабно заявляти, що ми слабкі, що час національної заграви ще не настав.

Олександр ПОДВИШЕННИЙ, м. Рівне
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments