Життя без совісті і честі — все одно що земля, позбавлена сили тяжіння
Наґіб Махфуз, єгипетський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури

Добре, що в цьому світі є «Queen», друзі й солодкі апельсини

1 грудня, 2017 - 14:45

Якось на лекції з історії зарубіжної журналістики ми обговорювали творчість вченого і талановитого представника літератури раннього німецького гуманізму Себастіана Бранта. Можливо, це звучить доволі сухо та нецікаво, та розмови, які в той час полонили аудиторію, перетворилися в справжню інтелектуальну дискусію і довготривалу тему для обговорення. Поема «Корабель дурнів», яка через більш ніж сім століть залишається актуальною та важливою, дала твердий грунт для осмислення власних, життєвих помилок. У творі поет збирає до корабля усіх тих, хто нехтує «загальними благами», засуджує батьків, які не вчать дітей змалку до праці й вирощують із них дармоїдів та гульбесів. Він обурюється вчинками підлиз, нероб, п’яниць та ін. Але найголовніше це те, що автор напрочуд ретельно і прямолінійно підходить до опису цих «дурощів»: детально змальовує сюжети, згадує біблійних персонажів та різних античних героїв.

Власне в той час, коли лекція підходила до логічного завершення і старанні студенти затамували подих в очікуванні «передсесійних» оцінок, викладач повільними рухами, без зайвих слів відійшов від доісторичного, дерев’яного столу, і шепотом промовив: а кого б ви не взяли на корабель? Із кого б ви не глузували?

У той момент трішки спантеличене, але й водночас надто зацікавлене студентство почало висувати власні тези. Хтось врятував би чоловіків, яких автор засуджує за «надмірне служіння моді», хтось п’яниць, інші – балакунів. Кожен зрозумів та інтерпретував цей твір по-своєму. На мить я задумалась, і зрозуміла, що на мій погляд спасіння варті тільки одні «грішники» – «ті, що відкладають все на завтра». Брант описує їх як людей доволі не порядних та не стійких до різноманітних життєвих випробовувань. Але весь час моє его не давало підстав для прямого засудження тих, що відкладають на завтра. Щоденні розмови з подругами та вічні дописи на Facebook з найрізноманітнішими «я не встигаю» закарбували в моїй голові цей факт, що це – нормально на віки вічні.

Але добре, що в цьому світі є «Queen», друзі й солодкі апельсини.  Вчора наші пари закінчилися о двадцятій вечора, і як ви розуміли, з них ми тікали що було сили. Відчуваючи божественне умиротворення і власне безсилля після чотирьох лекцій, ми, підтанцьовючи, пришвидшували кроки і співали вічну класику всіх часів та народів «don't stop me now». Навіть осмислення того, що на завтра потрібно доробити ще купу різної роботи, проектів та досліджень не зупиняла наших сердець та рвучких голосів.  Цей час я називаю «безтурботною турботністю» – коли справи валяться, як сніг, але ти з друзями, в гармонії та безпеці…

Раптом ми помітили, що львівський оперний театр сьогодні по-справжньому особливий: його вже встигли гарненько причепурити до різдвяних свят, встановили милі та ошатні будиночки, а околиці прикрасили сріблястим гіллям ожини. Краса, та й годі! Але один факт не давав спокою: чому при шаленому морозі та пронизливому вітрі ремонтники й досі кладуть дорогу в самісінькому центрі міста? На моє запитання одногрупник Андрій тільки голосно зареготав і махнув рукою: «Це ж Львів! О, а ти ще ж не знаєш, що тут було перед Євро-2012!». Напевно саме в той момент я зрозуміла, що ця риса «відкладання всього на завтра» насправді притаманна багатьом із нас. Чомусь із дитинства більшість не ставлять у певні рамки: нам  дозволяли надмірну кількість солодощів, безперервні перегляди мультфільмів та відеоігор. І хоча ми старанно вивчали всі можливі предмети в школі, все одно хоч щось, та залишали на потім (мама ж не дізнається!). В дитинстві та юності – одвічний та єдиний страх перед батьками. В університеті ж – перед самим собою. Навіть зараз студенти взяли за звичку здавати невчасно свої роботи. Я постійно дивувалася викладачам, чому і взагалі як вони можуть навіть не прийняти роботу після дедлайну? Ми ж тут головні! Ми ж платимо гроші за навчання! Але все абсолютно не так. Через десятки років, насправді, вкрай важко руйнувати старі звички, жбурляючи їх на маленький смітничок перемог над собою. Важко зосередитися на цій одвічній проблемі, яка щоразу давала шанс на зовсім інші зацікавлення, непотрібні прогулянки та справи, які насправді були геть несуттєвими. Так легко і об’єктивно зручно жити із думкою, що все можна зробити пізніше, і цим самим перекласти каміння на спини іншим. Але я спробую не зламатися і вибратися з цього корабля. Не завтра, і не післязавтра, а саме сьогодні.

Ви зі мною?

Анна Голішевська, Літня школа журналістики «Дня»-2016
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments