Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Дорога невизначеності

21 листопада, 2017 - 14:09

Днями мені виповнилося 21, що у деяких країнах світу означає статус повнолітньої особи. І хоча в Україні він настає у 18 років, зате у 21 у тебе, можна сказати, на кілька пунктів «розширюються» можливості. Цього року, закінчуючи університет та отримуючи диплом бакалавра, розумію, що настає новий абсолютно інший етап — дорослішання. І це не тільки тому, що школа та університет майже позаду, і навіть не страх абсолютної незалежності від батьків... Скоріше за все, питання полягає у нашій самореалізації, тобто куди рухатися далі та як правильно розставити вектор розвитку?!...

Покоління, яке навіть на 10 років старше від мене,  має ще на «генетичному», свідомому рівні (не сприйміть за образу) залишки/елементи радянськості (чи то в особливостях виховання, чи це полягає у датах народження “іншої епохи”, чи то у спогадах зі свого дитинства тощо-тощо). Натомість мої ровесники презентують нову точку відліку, перехід та будову моста на новий етап зародження модерної української ментальності, у якій, сподіваюся, будуть поєднуватися українська тотожність, новітній технологічний розвиток, європейські та духовні цінності...

Мені незвично уявити (але з великою приємністю), що мої ровесники зараз не лише вчаться у ВНЗ, подорожують, працюють, завойовують на українських та міжнародних змаганнях призові місця, вони ще й скоро отримають важелі управління нашою країною. Адже зовсім скоро ми будемо обиратися у депутати, зовсім скоро ми будемо лікувати сотні пацієнтів, вчити учнів та студентів, доглядати своїх та сусідських діточок, скоро ми будемо йти в армію... Хоча багато з нас уже навіть встигли повернутися з війни...

Тож яке майбутнє ми собі бачимо? Що стоїть перед нами?...

З одного боку, приємно бачити й отримувати заряд мотивації від однолітків, які об’їздили пів-України, пів-Європи, півсвіту; коли вони прекрасно володіють іноземними мовами та мовою програмування; коли отримують зарплату у кілька сотень (і навіть тисяч) доларів...

Однак що робити з тим, що чимала частина молодих українців та україночок уже покинула межі нашої держави, або дивиться тільки у сторону, яка є по той бік українського кордону?! Що робити з молодими людьми, коли їхній потенціал і розвиток пригноблюють оголошення на роботу з вимогами, які розписаними на кількох аркушах А4; на роботу з вимогами, оплата якої далеко тим вимогам не відповідає;умови праці якої забезпечують по мінімуму; на роботу з вимогами, у якій від тебе вимагають проявити себе, проте помилок не забувають і рідко коли пробачають...

Кажуть, що молодь — це наше майбутнє! То яке тоді майбутнє підготували нам наші “попередники”? Яка його якість і термін придатності? Де інструкція, щоб ним правильно користуватися? Як нам правильно зрозуміти та використати це становище? У кого і де шукати правильних відповідей?

Як бачимо, час не показує, але він ставить діагнози. То чи зуміємо ми подолати захворювання невизначеності? Радше ми зобов’язані! Оскільки від цього залежить не лише яку карту/інструкцію отримають наші наступники, а чи будуть вони взагалі та чи можна буде їх назвати наступниками...

Оксана Войтко, Літня школа журналістики «Дня»-2016
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments