Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Двадцять сім років стокгольмського синдрому

12 вересня, 2018 - 13:49

Пройшов двадцять сьомий день народження незалежної України. Те, що ми маємо нині, людині, яка у 1991 році голосувала за незалежність, могло привидітись хіба у кошмарах.

Важко тепер сперечатись з фактом, що у права незалежної і соборної  вступила 27 років тому не Україна, а Українська Радянська Соціалістична Республіка. У результаті усі наші болячки і лихоліття — це вміст скриньки Пандори, яку нам  всучили замість спадку.

З дитинства дуже турбувало одне питання. А чому ми так живемо? Чому у нас не може бути якісно, чесно, совісно?

У 2014 році війна почалась, як і всі війни, з приводу. Цього разу «пострілом у Франца Фердинанда» було глибоко зарите бажання людей, і це бажання не стати росіянами, як це трактує пропаганда.

Я пам’ятаю, як у шкільні роки часто вела дискусії зі своєю бабцею, яка все життя пропрацювала на рабських умовах у колгоспі, яка рано стала вдовою, яка досі жаліється на цілий список хвороб, що почали розвиватись ще в юності. На всі мої аргументи: про масові розстріли, про доноси і репресії, про голодомор, про грандіозну кількість загиблих серед радянських військових у Другу світову, про заляканих і знищених шестидесятників і дисидентів — ця стомлена жінка відказувала, що все те було, але її не стосується, тому що у людей була робота, молодь могла отримати житло і, звичайно ж, ковбаса була по 2.20 р., а все решта - то вимоги часу, нічого було забагато говорити, а тоді б і жили як всі.

Таку позицію пояснюють ностальгією за молодістю, ніби яка різниця, що за політику вела партія, коли ти був молодий і здоровий. Але все не так просто. Люди, народжені за радянських часів, не лише сумують за чимось особистим, вони у більшості своїй або відмежовуються від страшних сторінок історії, в якій варились, і затуляються чимось наче позитивним, або виправдовують дії авторитаризму, навішуючи на інтелігенцію, що боролась за права і свободи людини, ярлики підривника державної безпеки, заколотника і мало не ворожого шпигуна.

Тому ті, хто піддались ворожій пропаганді в 2014 році, бачили у воз’єднанні з Росією не можливість стати російським громадянином, а шанс на повернення в Радянський Союз.   

Сучасній людині, що трохи розуміється на історії, важко осягнути таке бажання, адже епоха доносів, майже дармової праці у колгоспах, залізна завіса, масова пропаганда партії, дефіцит і неможливість бути інакшим особливо не манять. Але чому тоді українці з радянським корінням прагнули повернутись назад?

Можливо, за всі прожиті роки в рамках тоталітарної імперії в суспільства виробився той самий стокгольмський синдром. Цілий народ навіть через двадцять з чимось років не може усвідомити себе жертвою, над якою знущались десятиліттями. Страх укорінився у свідомості настільки, що викривлений світогляд закріпився. І цю прихильність до тоталітарного режиму люди, що прожили у тому всі свої радощі і горе, привили дітям, як рожеву мрію.

  Ми надто пізно почали декомунізацію, розмови про реалії Голодомору 1932-1933 років, висвітлення справжнього обличчя воїнів УПА на загальнонаціональному рівні. Виходить, ціле покоління незалежної України виросло на периферії руїн кривавої імперії, далеко від усвідомлення себе як окремої нації.  Ми більше двадцяти років блукаємо історією наосліп.

Анастасія КОРОЛЬ, Літня школа журналістики «Дня»-2018
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments