Фемінітиви в українських медіа: «за» і «проти»

У нашому суспільстві ставлення до фемінітивів та вживання їх у мові різне. Частина людей категорично проти таких слів, інші наполягають на їхньому повсюдному вживанні. Новий етап дискусії щодо доречності фемінітивів розпочався з 8 березня, яке змусило знову заговорити про роль жінки в суспільстві, а також — новини із Франції. Французька академія визнала фемінітиви для позначення професій. У французькій мові такі слова побутували й раніше, але тепер їх закріпили офіційно.

«ПОТРІБЕН ЧАС...»

Раніше фемінітивів не було, бо їх просто не вживали. Чому не вживали? Бо цим словам не було чого позначати, точніше — кого позначати. «Жіночою сферою» були дім, сім’я, церква. Жінок не було в публічному просторі, вони не керували редакціями газет, не писали статей, не робили відкриттів (за деякими винятками). Тому фемінітиви не були затребувані. Зараз світ змінюється, жінки здобувають дедалі більше прав, стають редакторками, журналістками, дослідницями, офіцерками, професорками. І мова, як жива система, також змінюється.

Щодо статусу фемінітивів в українській мові, то він досі офіційно не закріплений. Водночас деякі мовознавці позитивно ставляться до таких слів. Загальновідомою є позиція доктора філологічних наук, професора Олександра ПОНОМАРІВА, який вважає, що в літературній мові такі слова мають місце: «Багато фемінітивів уже зафіксовано у словниках. Щодо решти — це питання часу». Стосовно словників, то кілька десятків таких слів трапляється у словнику Бориса Грінченка. Варто зауважити, що фемінітивами є не лише слова на позначення професійної приналежності жінок, а й слова, які позначають сімейний стан жінок, наприклад: сестра, онучка, донька. Цікаво, що перше слово, яке вимовляє дитина, є фемінітивом — мама.

Викладачка факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, кандидат філологічних наук Людмила ПАВЛЮК розповідає «Дню», що «фемінітиви, тобто диференційовані за гендерною ознакою назви професій та інших ідентичностей, варто використовувати насамперед тому, що такий слововжиток відповідає потребі соціальної репрезентованості жінки в суспільстві. Адже вона опановує дедалі більше різних спеціальностей — і уявлення про це мусить бути і в мові. Використання фемінітивів розвиває й саму мову, адаптує її до життєвих реалій. У середовищі професійних комунікаторів уже склався позитивний консенсус щодо потреби розширювати репертуар гендерно особливих назв. Природно, що триває етап діалогу, експериментів. Є медіа, які загалом дотримуються про-фемінітивної лінії, але враховують індивідуальні контексти. Наприклад, побажання тих авторок, які не погоджуються на терміни «юристка» чи «нотаріуса», а вважають більш прийнятним означувати себе в офіційному стилі, за реєстром професій. Потрібен час для того, щоб практика вживання фемінітивів стала масовою. Якщо покладатися на діалог і популяризацію, ці слова стануть чинником збагачення мови й гармонізації гендерних інтересів».

«ЯКА РІЗНИЦЯ, ЯКИЙ РІД? ГОЛОВНЕ, ЩОБ ЛЮДИНА БУЛА ПРОФІ»

Одним із аргументів проти фемінітивів є теза про те, що ці слова заважають досягненню гендерної рівності поміж жінками та чоловіками. Мовляв, і одні, й другі можуть виконувати однакову роботу, обіймати однакові посади, то навіщо ж наголошувати саме на статі, якщо більше важать компетентність людини та виконання нею своїх обов’язків. Прихильники ж фемінітивів переконують, що такі слова роблять жінок видимими в суспільстві. Справді, обидві статі можуть займатися однаковою роботою, але чому ж говорити лише в чоловічому роді про жінок? Тобто фемінітиви можуть посприяти впровадженню рівності, адже жінок у професії будуть ословлювати. Ще один поширений аргумент: «Яка різниця, який рід?» Проте чоловіки чомусь проти, щоб за умовчанням був жіночий рід, хоч їм це наче не принципово. Погодьтеся, дивно звучить «студентка Ковальський».

Гендерна експертка Марія ДМИТРІЄВА у коментарі нашій газеті зауважує, що «в назвах посад відбивається уявлення про чоловіка як про норму: директор, поет, викладач — ці терміни вважається правильним вживати лише у формі чоловічого роду, навіть коли особа, яка обіймає цю посаду, є жінкою. Така невидимість жінок у мові перешкоджає їм адекватно виражати себе і свій досвід через мову, не дає їм позитивного підкріплення і заважає їм повноцінно реалізувати свій творчий потенціал. Ігнорування жінок як таких у поєднанні зі ставленням до жіночого як до вторинного відбивається не лише в тому, як ми це говоримо, воно може впливати на те, як ми до цього ставимося і які рішення приймаємо».

ЧИ ВЛАСТИВІ ФЕМІНІТИВИ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ?

Аргумент про невластивість фемінітивів українській мові найперше розвінчує уже згаданий Борис Грінченко, у словнику якого можемо знайти такі слова. Також про «рідність» фемінітивів нашій мові говорить і Марія Дмитрієва: «Фемінітиви є однією з питомих рис усіх слов’янських мов. У нас є категорія роду, в межах якої всі іменники діляться на три групи: чоловічий рід, жіночий та середній. Усі живі створіння, у яких спостерігається статевий диморфізм, ми можете вживати маскулінітив на позначення особи чоловічої статі і фемінітив на позначення особи жіночої статі».

Експертка зауважує, що коли чує в контексті дискусії про фемінітиви чиїсь суб’єктивні думки: «Руйнують мову!» — то розуміє, що ці люди знають українську вкрай погано: «Сказати, що фемінітиви українській мові непритаманні, — це продемонструвати своє невігластво. В усіх слов’янських мовах вони були, є і застосовуються, і в російській теж. Те, що їхнє вживання сприймається як некультурне, показує нам, наскільки бути жінкою в цій культурі є принизливим та неприйнятним. В українській культурі теж — бути жінкою трішки непристойно і дещо принизливо».

Для підтвердження власних міркувань Марія Дмитрієва наводить мовознавчу гіпотезу Сапіра-Ворфа: «Вона стосується того, що речі, які для нас важливі, ми описуємо одним словом. Коли нам кажуть, що називати жінок, які працюють у професії, окремим від чоловіків словом — це неважливо, некорисно і непотрібно, то вони прямим текстом кажуть, що внесок жінок у цю професію вони вважають настільки малим, що ним можна знехтувати».

«НЕ ЗВУЧИТЬ!»

Один із найпоширеніших аргументів проти фемінітивів: «Вони дивно звучать». Із цією тезою сперечатися складно, зважаючи на особливості творення цих слів та суфікси, які використовують під час цього. Водночас причиною дивного та незвичного звучання є невживання фемінітивів у мові. Нагадаю, що офіційно вони не закріплені, тому в документах на позначення жінок вживають переважно іменники чоловічого роду. Водночас у медіа дедалі частіше трапляються фемінітиви, тим самим немов «узаконюючи» їх. Це засвідчує, що такі слова починають «звучати» і не різати вухо тоді, коли їх вживають дедалі частіше. Водночас є такі фемінітиви, які уже міцно засіли в мові. Приміром, нам дивно казати «студент Ковальська» чи «парафіянин Анна», «ведучий Лідія Таран», «письменник Оксана Забужко». Такі приклади доводять, що фемінітиви не така вже й екзотика.