Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Гетьман ворожими очима

Павло Скоропадський крізь призму поглядів політичних опонентів
25 липня, 2018 - 19:34

Для кращого розуміння подій в історії варто зазирнути далі, аби відкрити для себе більше. Іноді погляд зі сторони проливає світло на ті моменти, в яких сумнівався. А іноді  – додає ще більше темних мотивів, з якими розібратись несила.  Приблизно так можна описати погляди  політичних опонентів  гетьмана Павла Скоропадського. Вороги зовнішні та внутрішні – говорили багато й про різне, оминаючи при цьому всі здобутки гетьмана.

Вкрай негативну оцінку більшовики давали діяльності  П. Скоропадського.  Воно  й не дивно, адже в  майбутніх планах у них була світова пролетарська революція і побудова комунізму на Землі, де явно не було місця вільній Україні.

Так, в книзі «Нариси з історії СРСР (радянський період)» за редакцією Ю.  Кондуфора  немає жодного аналізу і навіть не вказано періоду діяльності Української держави.  Але є таке узагальнення: «Трудящі маси, керовані Комуністичною партією, піднялись на священну війну проти загарбників (німецько-австрійські війська) та їх прислужників – «урядиків» П. Скоропадського на Україні, К. Пятса в Естонії, К. Ульманіса в Латвії (…), які повністю залежали від окупантів, були слухняними виконавцями їх волі.»

Напередодні, в  червні 1917 року,  очільник київських більшовиків Г.П’ятаков зазначив, що українців їм «підтримувати не випадає, бо пролетаріатові рух цей не вигідний. Росія без українських цукрової  промисловості не може існувати, те саме можна сказати про вугілля (Донбас), хліб (чорноземна смуга)». Пізніше В.Ленін у своїх директивах  закликав: «Заради бога, вживайте найенергійніші і революційні заходи для посилки хліба, хліба, хліба! Інакше Пітер може околіти.»  І вже в червні 1918 року, за часів Гетьманату, на засіданні  Всеросійського з’їзду раднаргоспів більшовики  прирівнювали Україну  до резервуара,  «з якого Великоросія черпає свої хлібні запаси».

І хоч В.Ленін не надто часто у своїх виступах та промовах  згадував гетьмана, а більше посилався на німецьке командування, створену Українську державу називав «реставрацією буржуазно-поміщицього монархізму». І добре розумів, що реалізація прагнень П. Скоропадського покладе кінець надіям не лише на радянізацію України, а й на викачування з неї продовольства та природних ресурсів. Більше того, це зруйнує взагалі всі імперські наміри більшовиків.

Залишив спогади про Гетьманську державу й один із головних керівників всеросійської контрреволюції під час Громадянської війни 1918-20 років,  лідерів Білого руху, генерал-лейтенант – Антон Денікін.  У своїй  книзі «Очерки русской Смуты» в главі «Гетьманство й Директория на Украине», – описав не лише події, свідком яких безпосередньо був,  а й ті, які мали місце в цей час.

Зокрема А. Денікін зазначає, що з часів Центральної Ради, окрім зовнішніх змін: певної впорядкованості в містах, безпеки пересування та  невеликого економічного підйому, - нічого за часів П.Скоропадського  суттєво не змінилось. Україна й надалі була залежна від німецького правління, особливо в сферах політики та економіки. За словами генерала,  всі питання західного кордону, підпорядкування Криму й інших територій, на які претендувала Україна, -  «дозволялися односторонньою волею німців» і  то не завжди на користь  Української Держави.

Згадує в своїх споминах А.Денікін й про законодавчу роботу уряду Гетьманату. Зокрема,  закон  про українське підданство та присягу, який вводив міністр внутрішніх справ І. Кістяківський, та закон В. Зеньковського – міністра віросповідань, який готував  автокефалію  української церкви. Автор спогадів сприйняв ці  закони скептично, бо  вважав, що вони «у формах безглуздих та образливих рвали зв'язок з російською культурою та державністю». 

Цікавим є його спогад про момент, коли П. Скоропадський пропонував одному з київських генералів (ім’я автор не називає) взяти участь у формуванні уряду.  Домовитись тоді їм не вдалось, бо гетьман  згадав про зацікавленість німців у цьому процесі, з чим київський генерал погодитись не міг. Тоді ж П. Скоропадський  почав  запевняти співрозмовника, що попри  німецьке командування,  вестиме цілком самостійницьку політику і навіть намагатиметься «обійти німців і змусити їх працювати на користь України». Уже цей спогад спростовує нарікання внутрішньої опозиції на безвольність гетьмана. Але про це трохи згодом.

Багато про очільника Української Держави  лідер Білого руху не пише.  Згадує, що лише раз, абсолютно приватно,  звертався до гетьмана, як до російського генерала,  з протестом проти ув’язнення німцями в київську в’язницю підполковника Ряснянського, офіцера штабу армії. Проте  відповідь на своє звернення  так і не отримав.

Також А.Денікін зазначає, що участь в українських справах Білий рух тоді «обмежив гласним засудженням гетьманської політики, витягом з України російських офіцерів, спробами придбати там зброю і патрони».

Не можливо пропустити, в контексті цієї теми, працю «Відродження нації» Володимира Винниченка – очільника опозиційного до гетьманського режиму Українського національного союзу, а після скидання гетьмана  – голови Директорії. В цій мемуарно-публіцистичній праці, яку  він пише вже в еміграції і видає у Відні в 1920 році, детально, в хронологічній послідовності, описано історію й розвиток української революції. І хоч у вступі автор обіцяє, в силу своїх можливостей звісно, писати  відсторонено та об’єктивно, - правління Павла Скоропадського все ж описує в різких та негативних фарбах.

Добу Гетьманщини характеризовано там як постійне нищення українських національних здобутків буржуазією, яка, на його погляд, є противником національного українського відродження. А от сам  прихід до влади гетьмана образно називає «понурою німецько-генеральською опереткою». Тому добрих слів чи хоча б холодного аналізу гетьманського правління в цій праці читачеві годі й чекати. А от критики буде вдосталь.

Чого лише варті  описи гетьмана – «нікчемна, політично безграмотна фіґура … й амбіціозна істота»,  «слинявий малоросійсько-руський ґенерал», «фіґура сентіментального деґенерата, … з романтичними мріями», був «манекеном і декорацією, за якою стояв німецький ґенерал та його воля». Слова «справжнього» українського політика.  Навіть зовнішні вороги правління П.Скоропадського  не дозволяли собі висловлювань такого роду.

Проте, важливим є наголос  В.Винниченка на одній з ключових помилок,  серед десяток описаних інших (про які згодом), якої припустився гетьман, - розділення національного і соціального в час будування країни. Через те й не вдалось закріпитися  при владі П.Скоропадському, бо не мав за собою народної підтримки.

Каменем спотикання у стосунках гетьмана та селянства стала аграрна реформа, яка мала суперечливий характер щодо відносин між селянством та поміщиків-землевласників. На цьому, до речі, акцентував увагу  і А.Денікін.

Згадує В.Винниченко  гетьману й  формування уряду, де ключові місця в створенні української держави посідала «руська буржуазія». Вона,  за словами автора, прикидаючись палкими прихильниками української самостійності,  тільки й  чекала моменту, аби затягнути Україну в « реставровану  «єдіну і нєдєлімую»  «тюрму народів». 

Не до вподоби було  В. Винниченку й зобов’язання  гетьмана  щодо обов’язкового знання й володіння урядовцями  української мови. Користь від цього бачив лише книгарням, які збільшили торгівлю українськими словниками та книжками з граматики.  А таку ініціативність та позицію  гетьмана щодо  використання української мови списував на накази німецьких генералів.  Та й взагалі, будь-які заяви, промови та урядові акти, в яких йшлося про самостійність української держави, її український національний характер В. Винниченко вважав лише волею німецького керівництва, і аж ніяк не бажанням  П.Скоропадського.

Згадав автор й про школи, які,  за його словами, свідомо нищились. Цікаво, де ж був В. Винниченко, коли за часів Гетьманату в Україні  створювали початкові школи,  відкрили 50 нових українських середніх шкіл і ще  150 українських гімназій? А до цього ж ще можна додати університети в Києві та Кам’янець-Подільському.  А ще створення  Української академії наук та  Національного архіву. Кому ще вдавалося зробити  стільки для української освіти за такий короткий термін при владі?

Ніхто з опонентів, згадуючи про Павла Скоропадського,  жодним словом не обмовився про його здобутки. Хоча в нього їх явно більше, аніж помилок. Однак, навіть такі погляди потрібно знати, бо вони дозволяють бачити більше. А отже оцінювати й аналізувати дії в значно ширших масштабах.

Ольга КРИСА, Літня школа журналістики «Дня»-2018
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments