Люди рідко користуються свободою, яка у них є, наприклад свободою думки, а замість цього вони вимагають свободи слова.
Серен К'єркегор, данський філософ, теолог і письменник

Інше життя, інші цінності: Слов’янськ

5 липня, 2017 - 12:47

У дитинстві більше всього я любила слухати дідові оповідки. Все було як в мильних операх: теплими, росяними світанками я завше прокидалася раніше за нього. Не будила діда, шкодувала. А сама, навпростець, збиваючи маленькі ніжки у вологих ромашках та гортензіях, прямувала до холодної та величної річки Коритна. Вона завжди манила відчути свої глибини: маленькі долоньки завмирали від гірської прохолоди, та одна за одною прокидали через струмок величенькі, різнокольорові камінчики. Щастям було знайти на них вкриті, світло-зелені ворсинки молодого моху, який символізував світлий, літній ранок. Одразу після пробудження дідуся я по-господарськи бралась за будь-яку домашню роботу: сипала курчатам зерно та наливала воду, виводила вдосвіта рогатих кіз на скошені ганки. Обожнювала дивитися на обрій та на мить зупинялася, бачачи світанкове сонце. Після обіду разом з дідусем ми ходили провідувати велетенських (як мені тоді здавалось) двійко власних корів. У них були такі глибокі й розумні очі, що в них можна було дивитися цілу вічність. В перервах між домашньою працею та обідами ми сідали на скошену траву біля пожовклих соняхів, та слухали всякі небилиці. Інколи говорили вигадки, але коли в діда був сумний настрій, він постійно розповідав про те, що любив, але те, про що йому згадувати надто важко. Оповіді сягали дуже трепетних моментів: були і сум, і щира втіха, але тоді, сидячи на колючих акаціях, я вперше побачила справжні, чоловічі сльози. Це були дві кришталеві росинки, які разили бувалі спомини. Дід ніколи не приховував, що любив те місце інколи навіть більше, ніж рідну хату. Він говорив про Донбас, і те, що в Слов’янську у нас живе величезна, дружня родина. Колись давно його обвалило в одній із донецьких шахт, після чого у дідуся були великі травми, і йому було заборонено не те що спускатися в царину вугілля, а навіть швидко пересуватися та різко жестикулювати.  Я не пам’ятаю років, коли все це було, адже в цьому віці я ледь-ледь могла зв’язувати до купи легенькі словосполучення, але зате я добре пам’ятаю ці щирі, наповнені ностальгією і смутком емоції та світанкові розмови.

Через кілька років після смерті діда я досі не могла отямитись. Мені кортіло розмовляти про музику та літературу, ділитися враженнями від поїздок та читати свої перші, ще криво написані вірші. Тоді до нас в гості нарешті завітали мої двоюрідні сестри зі Слов’янська. Вони були саме такими, як розповідав дідо: сміливі, прості та щирі, дивували своєю відкритістю та вмілістю. Я багато розпитувала їх про родину, яку я ніколи не бачила, але так мрію хоч раз в житті мати змогу побачитися та поговорити. Після довготривалих прогулянок і споглядання вечірніх краєвидів села ми вмощувались під величною тополею та всією родиною смакували мамин смачнющий борщ. Отримавши на згадку в подарунок автобусні квитки Слов’янськ-Бар, я з трепетом побігла в кімнату і наклеїла їх у свій дитячий, новенький альбом, очікуючи, що на зворотньому боці я все ж зможу вклеїти власні квитки напрямку Бар-Слов’янськ.

Минуло майже 10 років. Дорогою зі Святогірська, де відбувався третій за рахунком «Донбас медіа форум», я вирішила здійснити одну із дитячих мрій, і  заїхала в гості до цієї ж самої сім’ї. Вже на автовокзалі вирішила купити гостинця, і, шукаючи хоч якийсь магазин із випічкою, натрапила на звичайну перехожу, яка працювала на місцевому базарі. Жінка тричі перепитувала, що саме мені потрібно. Чи то від незнання державної, чи від не бажання слухати українську. Але все ж вказала правильний шлях до місцевого магазину солодощів. Зайшовши всередину, одразу біжу до столика з величезними, кремовими тортами. Відхиляючись від попереднього діалогу, починаю щебетати російською: «Дайте мне самый большой, самый вкусный и самый свежий торт!». Продавчиня обачливо кладе 3 кремових велетня на чистенький стіл. Недовго обираю: мені до смаку одразу припав шоколадний, і в той час, коли жінка вже загортала мій подарунок у срібну, блискучу фольгу, я згадала, що 6 кілограмів щастя я все ж в руках не донесу. «І ще, будь ласочка, один пакет!». Відвідувачі крамниці в один голос почали реготати, а продавчиня просто та лагідно загорнула блискучий торт в щойнокуплений пакет. В той момент мені не стало лячно, адже то був якийсь дуже привітний сміх.

На Слов'янському автовокзалі я вперше побачила свого рідного дядька. Навіть прикмет особливих не потрібно було: одразу впадає у вічі тепла усмішка і трудящі, великі руки. Приїхавши на місце, одразу відчула себе як вдома: затишний сад, який до кісточок ніг був вкритий смарагдовими, стиглими вишнями. Зручна крісло-гойданка колихала новонароджену дівчинку, яка за сумісництвом вже була моєю племінницею. Ії вугільно-чорне волосся, полум'яні губи та глибокі, блакитні очі одразу кидали сильний стимул пошвидше взяти на руки це маленьке та миле тільце,  ніжно леліяти та оберігати.

Сівши до родинного столу, я одразу помітила родинні символи: хоч і не висока тополя закривала нас від світу людського, все ж, на заміну ошатному гіллю тут посадили кілька родючих яблунь, які втішали нас хоч ще і зеленими, але першими фруктовими пухирцями. Цього вечора ми їли не борщ, а вже давно знану для Донбасу страву – окрошку.  І хоч вона мені не дуже до смаку, розмови та теми, які ми підіймали в родинному колі, були дуже потрібними, як ніколи. Між розмовами за смачними наїдками я мала намір поговорити з іншим товариством: гуляючи з племінницею в центрі, розпитувала людей про те, що вони читають, дивляться та слухають. Виявилось, що 7 з 10 опитуваних моніторять українські канали та підтримують наших вояків. Але все ж, шкода, що в Слов'янську майже не читають друковану пресу. В родинному колі ми теж торкнулися теми війни. Моя тітка розповіла, що постійно передає на фронт гуманітарну допомогу: каші, консерви, згущенку та солодощі. І попри те, що її плечі обриваються від 15-кілограмових внучок, вона має сили та час на те, аби допомагати українським військовим.

За ці кілька днів у Слов'янську я була по-справжньому щаслива: нарешті мала змогу поспілкуватися з рідними та висловити до них свою любов. Та все ж були моменти, коли я відчувала непідробний страх, і по тілу час від часу бігли не маленькі мурашки, а ніби ціла зграя слонів. Взявши старшу, трирічну племінницю на руки, ми навпростець почимчикували до квартири моєї сестри. За півсотні метрів до її будинку я побачила жахливу картину: заправка, як сито, продірявлена від величезної кількості куль. На кілька секунд я ніби випала із реальності та почала вдивлятися у доволі свіжі подряпини та діри. У венах стигла кров від побаченого, та все ж не від того стало так страшно та гаряче. Ці діти щодня проходять відрізок від квартири до будинку бабусі, але навіть минаючи обстріляну заправку, не можуть оминути всього лиха та горя, яке відгукується у обстріляних магазинчиках, велетенських, завбільшки з метр ямах від снарядів та вибухів мін. Гіркі реалії сьогодення так чи інакше нагадують місту про те, що через мізерну кількість кілометрів від них – війна. Справжня та нищівна. Говорять, що інше життя – інші цінності, але це брехня. Кожен з нас усвідомлює та мріє, що через кілька років, спільними зусиллями, нам все ж вдасться все це відновити. До речі, у зруйнованих слов'янських школах саме зараз роблять капітальні ремонти. Кілька з них планують відкрити вже на початку навчального року, тому моя племінниця Настя, як ніхто інший, з нетерпінням чекає початку навчання в новенькому, зручному класі.

Свій сьогоднішній світанок розпочинаю за тисячу кілометрів від Сло. Тут, у Львові, все частіше говорять про війну, та все менше – про набридливе сміття. Насправді, цей ранок я б хотіла провести тет-а-тет з найріднішим. Розказати йому про природу та місця на Донбасі, які дійсно вразили. Поділитися емоціями від нічних балачок на кухні в родинному колі, про враження та думки, які в той момент по-справжньому накривали. Показати фото рідних та будинок, на фоні якого зроблено безліч дорогих та веселих знимків. Гадаю, в цей момент він би теж пролив сльозу: від щастя, що родина нарешті разом, та від горя, що саме в такий спосіб та час. Втім, я п'ю гарячий, фруктовий чай, та вклеюю в свій дитячий альбом мрію, яку леліяла маже 10 юнацьких літ.

Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments