Перший-ліпший брехун і ошуканець може розвалити цілу державу, тоді як упорядкування речей навіть в одному домі неможливе без ласки Божої.
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького

Інтелектуальні тези “ФотоСинтезу”

30 жовтня, 2017 - 12:11
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Суботнього ранку, у перший день роботи фотовиставки “Дня” для широкого загалу, у галереї “Лавра” на диво тихо й порожньо. Близько дванадцятої я прочиняю скрипучі двері до приміщення і міркую, чи не переплутала час можливих відвідин. Біля стендів зі світлинами проходять лише пару літніх жінок, які неспішно вдивляються у фото, читають їхні назви у куточках знімків, іноді певним чином – чи кивком голови, чи тихим словом – реагують на побачене. Працівники галереї, зрідка перемовляючись між собою, розбирають сцену, що лишилася після гучного відкриття 19 фотовиставки напередодні. Сьогоднішній настрій різко контрастує із тією кипучою енергією спілкування, знайомств, зустрічей, нагородження переможців, яку я бачила тут. Але це, гадаю, на краще, адже я навмисне приїхала на фотовиставку ще раз, аби у спокійній атмосфері, зовнішній та внутрішній тиші, краще зосередитися на емоційній історії кожного знімку. Здається, у такій концентрації в голові легше народжуються істини, і, певно, будь-якому спостерігачеві, як і мені, тоді простіше вловити той мовби позаземний сигнал, який одержуєш від цих світлин. Гадаю, так само творилися й представлені тут фото: бо майстерність – як уміння знайти короткий статичний момент, вартий уваги професіонала і його об'єктива у невпинному русі, динаміці подій – і тих, які довкола нас трапляються щоденно, і тих, які відбуваються раз у століття. Уся ця тематична палітра дуже влучно зафіксована на усіх світлинах, і вона потужно діє на уважного спостерігача, мовби спричиняючи певний емоційний катарсис, так що з “Лаври” виходиш трохи іншою людиною – гармонійнішою, ціліснішою, мудрішою. Однак “катарсис” – це трохи не те слово, у ньому значний історичний відтінок, а усе, надто близьке до історії, ми схильні сприймати як щось менш актуальне. “Синтез” – ось те, що пасує більше. “ФотоСинтез” – така влучна тема об'єднала світлини цьогорічної виставки “Дня”.

Перетворення енергії світла на поживну речовину, що уможливлює існування більшості живих організмів. У такому контексті поняття фотосинтезу легко “перекинути” на основну мету фотовиставки: показати український світ таким, яким він є – правдивим, проблемним, але й по-своєму колоритним та красивим, і таким чином спонукати до важливих висновків. Світло як прагнення до удосконалення себе, Батьківщини й світу дарує глибоке усвідомлення надважливих речей, які не виразити жодним засобом влучніше, аніж фотографією, а також – неабиякий оптимізм. Однак не забуваймо, що явище синтезу – це також і складання розрізнених елементів в одне ціле. Тут, певно тематика цьогорічної виставки нагадує попередню – “Сімейний фотоальбом України”, адже однією з провідних тез знову можемо назвати єднання – нації, поколінь, інтересів, людей загалом. Це й нагадування про те, що ми маємо право на відновлення територіальної цілісності нашої країни, що ми готові до компромісів та сповнені любові й розуміння одне до одного.

Саме про любов, розуміння, а ще – неймовірну силу людського  духу – фотографії-переможниці цьогорічного фотоконкурсу – “Золотий День” “Фея переселенців” Олександра Хоменка та Гран-прі “Надзусилля” Анни Чапали. Обидва фото влучно репрезентують найпопулярніші тематичні напрямки, яких автори-конкурсанти торкалися цього року: життя біля лінії розмежування та реабілітація ветеранів АТО і їхня інтеграція у суспільство. Остання, до речі, домінує уже другий рік поспіль (тема фотографії “Подолання” Олексія Фурмана, яка перемогла минулого року – подібна). Однак, тепер особливо значущим є той префікс “над” (“Надзусилля”), і це цілком підтверджують серії фото “Сплав” і “Сходження” Юрія Величка. Вони свідчать про те, що повернутися до життя після війни, втративши частину себе – буквально: свого тіла – на ній – не просто можливо, а й потрібно, більше того, доклавши титанічних зусиль, можна перемогти себе. А хтось, захопившись паралімпійськими видами спорту, навіть здатен перемогти конкурента чи – радше – побратима, такого самого борця за власну повноцінність та повноту життя. Фото, які фіксують такі історії, не можуть залишити байдужими. Тим більше, коли уявляєш собі, яка професійна й психологічна робота фотожурналіста криється за цим максимально вдалим кадром. Але й щодо інших тем її аж ніяк не можна применшити: узяти хоча б до уваги серію фото Миколи Тимченка “І сміх, і сльози, і надія...” про невеселе буття у прифронтовому Веселому, і “Зима на нулі” Юрія Величка.

Цікаве відкриття, яке зробила особисто для себе: є такі знімки, на які треба дивитися один раз, другий, обмірковувати, і лиш тоді зрозумієш його суть уповні. Скажімо, на відкритті фотовиставки, мою увагу особливо нічим не привабив знімок “Якби ми були в НАТО” Руслана Канюки. І лише наступного дня я придивилася й зауважила, що у героя світлини – протез руки. Деталі усе розставляють на свої місця. І бачити, і фіксувати їх – це особливий вид обдарованості (так і передайте скептикам, які не вважають фотографію видом мистецтва). Сильне враження справляють ці “детальні”, натякові світлини, як, до прикладу, “Втома від війни” Олександра Клименка, “Образи пам'яті” Валерія Соловйова чи “Здорові вигнали хворих” Валентина  Торби. Помітно, що цьогоріч представлено менше суто політичних світлин, на кшталт гостро дотепних знімків з парламенту, аніж раніше. Але це радше логічно: є у нашому житті ті речі, які помалу відтіснили політичні перипетії на другий план. Це, звісно, і війна, але поряд із нею – зміцніла надія на світле майбутнє. Цьогоріч приємно потішила маса життєствердних фото, серед яких чимало світлин, на яких зображені діти. Милі, безпосередні, у різних життєвих ситуаціях – але завжди безмежно щирі. Фотожурналісти нарешті звернули належну увагу на молоду націю: чи це не прекрасно?.. А ще на багатьох фото фігурує спорт – як спосіб гарту ветеранів, наприклад, і на усю виставку – лише три “музичні” світлини...

Мені дуже до вподоби вислів відомого французького фотографа Анрі Картьє-Брессона, який зауважив, що “Фотографія – це медитація у миттєвості”. Причому мені здається, що таку собі медитацію почуває і фотожурналіст, натискаючи на затвор у потрібну секунду, і людина, що, можливо, проходила повз, і ненавмисне зазирнула на фотовиставку і захопилася цією мовчазною, але влучною мовою світлин. Уміння поставити світ на коротку паузу, моментальне замилування дійсністю виникає внаслідок цікавості до неї та любові до життя, до краси, до якісного, спонукального, мислетворчого кадру, який народжується у фотоапараті майстра. Це часом дещо незбагненний, загадковий процес, який не ладен пояснити і сам фотограф: тож деякі з них на прохання розповісти історію свого кадру, відповідають вельми лаконічно або не розповідають нічого. І цей ефект неочевидності дає спостерігачеві суттєвий простір до міркувань.

Цьогоріч на відкриття виставки я прийшла за порадою нового університетського викладача фотожурналістики Олексія Фурмана, який, безперечно, знається на цьому, адже неодноразово сам був призером фотоконкурсу “Дня”. Однак я прийшла б і в іншому випадку, адже почуваю потяг до цього інтелектуального середовища. Адже до цього спонукає чудова дружня атмосфера, яка панує у “Лаврі” того дня, і звісно, можливість поспілкуватися з унікальними людьми, навіть випити з ними келишок червоного сухого, і головне – одним з перших подивитися представлені світлини. Я приходжу на виставку “Дня” щорічно, аби звірити свій внутрішній компас, аби переконатися, що я правильно розуміла реальність протягом цього останнього року, чи бачила ті самі явища, чи слідкувала за тими самими подіями, що й ті безмежно талановиті люди, чиї фото свідчать про тонке відчуття емоційної дійсності. І щоразу ловитиму себе на миттєвій думці, що якісь деталі проходять повз мене. Завітайте й ви, звіримо координати.

Олена КУРЕНКОВА, Літня школа журналістики «Дня»-2016
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments