Мова - це спосіб народження думок: коли “нема мови”, людині просто-напросто “нема чим думати”.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, філософиня

Мати право на життя

27 листопада, 2017 - 17:26

Кілька тижнів тому побувала в Івано-Франківську. Чесно кажучи, не думала, що місто справить на мене таке прекрасне враження. Можливо, вся справа у розвінчанні стереотипів: друзі, знайомі та родичі в один голос наголошували на тому, що в такому відносно маленькому місті, як Франківськ, не буде що робити. Та все ж знову впевнилася в тому, що довіряти потрібно власному смаку, і ми без жодного жалю рушили в обійми ще незвіданого. Івано-Франківськ поволі  стає урбаністичним та креативним містом майбутнього. Проїжджаючи затишними вуличками міста, неможливо не помітити силу-силенну новобудов та красивих багатоповерхівок. Колоритний та привітний Станіславів (така була його назва, коли місто входило до Речі Посполитої) збільшується й перероджується, наче фенікс. А самобутні місцини, креативні простори та озера ще більше притягують та закохують кожного, хто опиниться за кілька кілометрів від міського вокзалу. Місто поступово стає туристично привабливим та створює потенційну конкуренцію Тернополю, Вінниці, Чернівцям та навіть Львову (зазіхнула на святе).

Та все ж не тільки красою та історичною спадщиною цікавий Франківськ. Місто дивує вишуканістю місцевих парків та вуличок. До прикладу, у парку культури та відпочинку ім. Тараса Шевченка представлені урбаністичні та цікаві роботи із заліза та дерева створені самими містянами. На їхній перегляд йдуть цілі години, адже жителі міста ніби спонукають туристів на осмислення постійних екзистенційних проблем.

Парки Франківська осяяні безтурботними посмішками та «чергами» на оглядини тих самих робіт. Всипані багряним та вже пожовклим листям, створювали ефект затишку та справжнього почуття «ніби вдома». А ще у Франківську не бояться. Про що я? Про те, що роками не могла скласти докупи думки і написати їх тут. Про те, про що боялася написати, бо ще не до кінця осмислюю, чи правильно і коректно зможу їх записати у звичайному, «вордівському» документі.

Ніде, ні в якому парку не бачила такої кількості дітей з особливими потребами, як у Франківську. Одразу помічаєш справжню батьківську любов та опіку в моменти, коли батьки крок за кроком, не поспішаючи, годинами комунікують зі своїми особливими дітлахами. Зворушив момент, коли, затамувавши подих і примруживши очі, я кілька хвилин розглядала один із залізних експонатів, і раптом відчула, що комусь добряче загороджую прохід. То була маленька, семирічна дівчинка Настя, яка на своєму диво-велосипеді також воліла доторкнутися до мистецтва. Настя все життя бореться з ДЦП і в майбутньому мріє встати з інвалідного візка. Цю мрію маленькими кроками вже почали здійснювати її батьки: купили та самі покращили спеціальний велосипед. У цьому скомплектованому велосипеді є безліч важливих функцій для розвитку рук та ніг. З усіх боків батько зробив підтримувачі для долонь, стіп та спини. Також на раму велосипеда для зручності встановили допоміжні кріплення та потрібні ремені безпеки, які забезпечують додатковий баланс та рівномірне навантаження на всі органи тіла. Настя вже кілька місяців поспіль тренується в міському парку разом з іншими дітлахами. Можливо, вона ще не зовсім вміло прокручує педалі та не може самостійно керувати новим способом пересування, але її витривалість та цілеспрямованість весь цей час надихає та дарує впевненість іншим батькам зі схожим діагнозом дітей, аби їхні малюки розвивалися так само, як інші. Найчастіше батьки тут говорять про інклюзивну освіту: вони вірять, що згодом відведуть своїх дітей у добре облаштовані садочки та школи.

Звичайно, багато хто може дорікнути, що на вулицях інших міст батьки також граються із своїми «особливими» дітлахами. Можливо, воно так і є, але, гуляючи вулицями Львова, я помічаю, що батьки просто ховають немовлят від усього світу, заховуючи таким чином у комплекси та чотири стіни. Це – не байки. Це реакція на подібні вчинки більшості моїх знайомих, які, роками виховуючи дітей з особливими потребами, жодного разу не вивели дитину не те що в парки, а навіть на вулицю.

Нам потрібно зрозуміти одну важливу річ: діти – це не тільки продовження роду, це наші друзі, найрідніші та найвідвертіші люди, яким щомиті потрібна допомога, відчуття комфорту та любов. І коли батьки створюють належні умови для розвитку та дозвілля – в результаті вони отримують кмітливих та розумних дітей, які в майбутньому зможуть самостійно пересуватися, думати, аналізувати та обирати ту професію, про яку давно мріяли.

Аби не жити у чотирьох стінах у війні з батьками.

Знайомими.

Та собою.

Анна Голішевська, Літня школа журналістики «Дня»-2016
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments