Моя «субтильна Незалежність»

Часто чую від пересічних людей про те, що ми – мої однолітки та я – це нова ґенерація, здатна змінити Україну на краще. Раціональне зерно в цьому є, мовляв, ми не застали «совєтського союзу»: ковбаси по три гривні, чи то пак рублі, примарної безоплатної медицини, високих пенсій, боротьби з дармоїдством і так далі. Разом із тим ми не застали двох голодоморів, двох світових воєн, ГУЛАГу та багато інших «цікавих» речей… Проте, чим далі я вглядаюся в обличчя моїх друзів і просто мешканців краю, тим більше розумію, що боротьба ще тільки починається.

У моєму рідному Рівному, що етнічно й історично належить до Волині, доволі контрастне суспільство. Незважаючи на те, що на наших теренах зародилася Українська повстанська армія (а не на Галичині, як це вигадала радянська, а підхопила й поширила російська пропаганда), троє моїх земляків загинули на Майдані під час Революції Гідності, однаково в людей повертається язик казати: «А що таке? Так! Я їздив до Москви, бо там заробітки…». Або водій звертається до пасажира: «Чхав я на твоє посвідчення УБД, я тебе на війну не посилав!», – і після таких слів закипає кров. Сповнюєшся ненавистю до стада, що понатягувало вишиванки і хвацько п’є горілку «Бандерівку», а в маршрутках слухає російський шансон-блатняк і читає книжки «по-русски», інакше в таких людей закипає мозок від «насильницької українізації».

Тут постає питання: що з цими людьми не так? Як на мене, то їх світоглядний примітивізм не дозволяє їм побороти бацилу рабства у своїх генах. Смішно, проте якось Віктор Федорович змолов, як виявилося, правильну сентенцію: не генофонд, а «геноцид нації». Ми самі себе вироджуємо, дозволяємо кому не лінь витирати об себе ноги, зневажати себе і свою минувшину.

У моєму Рівному неодноразово вандали нищили стелу із зображеннями героїв Небесної Сотні. Найприкріший випадок стався 1 січня 2015 року, коли невідомі написали на стіні чорною фарбою: «Безбожна чернь». Або 24 квітня 2017 року чоловік закидав яйцями пам’ятну дошку Сашку Храпаченку, який загинув від кулі снайпера на вулиці Інститутській у Києві в лютому 2014-го. Хотілося б вірити, що це якісь «диверсанти-ФСБшники» плюндрують наших героїв… Проте – ні, як показало слідство, це все етнічні українці, які чомусь так ненавидять свою Вітчизну, але ніяк не зберуть свої речі й не поїдуть туди, де їм добре… Мав рацію Симон Петлюра, який казав: «Нам не страшні московські воші, нам страшні українські гниди».

Ще десять років назад відомих рівнян, як Улас Самчук, Ніл Хасевич, Василь Червоній, називали «бендерами і зрадниками». Але кого вони зрадили? Україну? Ні! Вони боролися за її незалежність і самостійність. Зараз бачимо, як суспільство в ретроспективі переглядає ті чи ті позиції, але однаково знаків питання більше, ніж відповідей. Ми не знаємо своїх героїв – ось у чому біда! Запитати середньостатистичного рівнянина, хто така Яна Зінкевич або Григорій Арутюнян, з якими я пов’язаний особисто. Мало хто дасть ствердну відповідь, а ці люди віддали хто життя, а хто молоде здоров’я за те, щоб ми жили в новій державі… І така сумна ситуація не лише на Рівненщині, а й по всій Україні загалом.

Моє покоління байдуже до долі країни, адже та нічого їм «не дала». Влучно колись сказав американський президент Кеннеді: «Не питайте, що ваша країна може зробити для вас – питайте, що ви можете зробити для своєї країни!» Проте вони воліють мити бурштин, їздити на заробітки до Росії та Польщі, не ходити на вибори, але кожен божий день нарікати на погане життя. Ось таке моє покоління!

Цьогоріч 26 років, як Україна здобула незалежність, мені 24. Я не пам’ятаю той світ, що був колись, проте я чітко усвідомлюю факт, що моя Батьківщина по-справжньому ще не вільна, на ній висять пута популізму, олігархії, байдужості та безвідповідальності. Моя принципова боротьба розпочалася в листопаді 2013 року, коли я вперше свідомо висловив протест проти злочинного режиму, спробував сказати «Ні!» системі, що вбиває мою державу. Революційний чин кинув мене у вир війни, де я був волонтером й учасником добровольчого руху, згодом я так само добровільно вступив до лав Збройних сил України, тепер черговий виток громадсько-політичної роботи…

Я ніколи нікого не засуджую, адже кожна людина робить свій вибір самостійно. І колись мені не соромно буде сказати дітям, що їх батько разом із побратимами зберіг і зміцнив для них ту «субтильну незалежність», яку нащадкам доведеться ще довго й важко розбудовувати. Проте все має свою ціну, а справжня незалежність узагалі безцінна.

Олександр ПОДВИШЕННИЙ, Літня школа журналістики «Дня»-2017