Покоління починається з бунту проти попередників.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса

Ми самі обмежуємо себе у своїх можливостях

Частина ІІІ: Історія одного стяга
8 вересня, 2017 - 13:23
ФОТО З АРХІВУ «Дня»

Літо минуло – і я вже в університеті. Але спогади із «Дня» залишилися. Ось один із найяскравіших.

Ще приблизно за тиждень до завершення стажування ми почали думати над подарунком для «Дня». Які ми тільки варіанти не переглядали. Однак, як це часто трапляється, найкращі ідеї народжуються наприкінці.

Мій колега Антон Сестріцин подав ідею купити… прапор Японії! «Прапор Японії? До чого тут прапор Японії?» – отакі були питаннячка в інших літньошколярів. Але насправді ідейна задумка Антона була така: купуємо прапор Японії і  домовляємося, щоб там набили слово «День» – отримаємо прапор із емблемою видання.

Отак, за два дні до випускного, коли у багатьох із нас «кіпіш» через те, що треба розшифровку закінчити чи власний матеріал дописати, ми ще й до цього думаємо, як же нам бути із цим прапором. Спочатку були дзвінки у прінт-компанії, потім розглядався варіант зробити прінт у «Метрополюсі». А потім я кажу:

- Я зможу таке намалювати.

- …Е-е. Та ні, давайте вже, якщо робити, то зробимо все нормально.

Пошук прінт-компаній.

- Я цим професійно займаюся.

- Та, ні.

Пошук прінт-компаній.

- Давайте, я вам посилання кину на свої роботи.

- …Ну, гаразд, кидай.

Кидаю.

- Вау, це ти таке робиш?

Отак і розпочалася історія прапора «Дня».

Щоправда, ми вигадали ще один подарунок, не менш цікавий. Готові? Це -  «Маршрут ЛШЖ». Але, гадаю, про нього вам краще б розказали Марина Ліберт чи Маша Нитка…

ВИ ВЖЕ ЙДЕТЕ?

Перебити емблему «Дня» легше, ніж купувати прапор Японії і домальовувати слово «День», тому ми вирішили піти першим шляхом. А тепер уявіть. Близько 17.00- 17.30 ми ще в редакції, я щойно закінчила одну із найдовших розшифровок в історії ЛШЖ, а попереду ще зустріч з Іваном Капсамуном та Валентином Торбою. Прекрасно розумію: завтра шукати матеріали для прапора буде надто пізно. Одним словом, попереджую пані Ольгу, що на зустрічі мене буде. Комп’ютер, зарядку, блокнот, ручку – у рюкзак, рюкзак – на плечі, вибігаю з редакції. А тут пан Капсамун   та пан Торба.

- Ви вже йдете? – пан Капсамун.

- Дуже термінова справа... Але щасти вам.

МИ ЗАЧИНЯЄМОСЯ ЧЕРЕЗ 5 ХВИЛИН

Здавалося б, звичайна справа – знайти тканину. Але ж ні – є дуже багато тонкощів! Наприклад: вона має бути білою, не бежевою, не з блакитним відтінком, не з візерунками, а – ідеально біла, тканина має бути міцна тощо. І тоді ти бігаєш по відділах, запитуєш то одного, то другого консультанта, обмацуєш кожний запропонований тобі варіант, телефонуєш до вчительки із трудового навчання, щоб запитати: «Бавовна чи льон?». Таким чином, я простирчала  в ательє чимало часу, допоки не дійшла висновку: щоб відсотково впевнитися, яку тканину потрібно, треба дізнатися, як ляже фарба. Підібрала кілька варіантів тканини і попросила врізати мені їх по маленькому шматку. А тепер інша проблема – де знайти фарбу?  Згадую, що бачили їх щодня, коли йшла в редакцію, і коли поверталася з неї. Так, я бачила їх – я бачила акрилові фарби у переході у метро! Побігла до метро. Продавець здивувалася, коли я відразу щойно купила фабри з пензликом, нанесла кілька кольорових смуг по тканині. 

19.46 – я біжу до ательє. Та ні, це я пожартувала, насправді – я лечу до ательє!  19.55. – продавець в ательє:

- Дівчино, ми зачиняємося через 5 хв.

- Я знаю.

AGAINST ALL ODDS

У той день я стала останнім покупцем у ательє. Наступні півгодини оформляла емблему «Дня» у електронному варіанті. Залишилося лише роздрукувати ці шість листків формату А3. Було близько 21.00. У таку пору заклади, де це можна зробити – переважно зачинені. Але було одне велике «але». Тоді я відчувала себе тим Сантьяго із «Старий і море»: мені просто хотілося продовжувати. Так, я все-таки шукала місця, де можна роздрукувати А3 формат після 21.00. Однак, на жаль, нічого з цього не вийшло.  І в гуртожиток я прийшла близько півночі. Що ж, у мене була тканина. Я вирішила попрати її, щоб фарба лягла краще.

Ніколи не забуду цей момент: стою біля умивальника із рожевим тазиком, і тут раптом підходить до мене Маша Нитка.

- Богдано, що там з прапором?

- Ну, ось, – дістаю я викручений шматок тканини із рожевого тазика.

Вам треба було бачити обличчя Маші, м’яко кажучи, вона була трішки здивована.  Напевно, тоді вона подумала, що ми ніяк уже не встигнемо зробити прапор.

Однак новий день є новий день. Наступний ранок я почала із пошуків місця, де можна роздрукувати формат А3. До того ж мені треба було ще купити копірку та знайти десь праску. І знову розпочалася ця божевільна естафета. Не хочу вдаватися у деталі, які магазини і торгові центри оббігла, скільком мешканцям гуртожитку поставила питання «А ви не могли б позичити праску?». Однак я все ж знайшла те, що шукала.

Одним словом  з Божою ласкою до 14.00 я намалювала майже весь прапор, залишалося тільки дві з половиною букви. Але близько 15.00 у нас була запланована зустріч з головним ректором, яку я пропустити ніяк не могла. Тож я попрямувала в редакцію.

ПІД ДОЩЕМ

Зустріч з Ларисою Івшиною виявилася не тільки цікавою, а й тривалою. Аж тут я розумію, що у приміщенні стає трохи темніше, обертаюся, а за вінком – небо, повне чорних хмар. Починається гроза. «О, ні! Боже, ні », – я згадала, що залишила вікно у кімнаті гуртожитку відчиненим! Здавалося б, що тут страшного. Але… ви тільки уявіть картинку: кімната гуртожитку, стіл біля вікна, на столі – прапор «Дня» просто лежить, нічим не притримується, пластикова склянка з червоною фарбою на підвіконні за кілька сантиметрів біля прапора, і звісно ж, відкрите вікно, навстіж відкрите. «Яка погода зараз на Оболоні?» – думала я. Та якщо пішов дощ, і здійнявся вітер, фарба, скоріше всього,  поплямила прапор, а той вже напевно валяється на підлозі моєї кімнати. Зустріч закінчилася тоді, як саме здійнялася гроза. Лив сильний дощ.

Хтось з елшежншників діставав парасолі, хтось залишився перечекати, а я просто побігла до метро, щоб швидше дістатися на Оболонь і дізнатися, як там наш прапор. Коли я вже приїхала, у метро вся моя увага сконцентровується на перехожих: дивишся і намагаєшся зрозуміти, чи мокре в них волосся, чи брудні черевики, чи закривають вони зонтики по дорозі. І тут виходиш на вулицю і …всюди калюжі. Тоді я зрозуміла, що на Оболоні дощ уже пройшов. Що ж, залишалося очікувати найгіршого. Відчиняю двері кімнати, несміливо дивлюся у бік вікна… О чудо, все було на місці, так, як я і залишила…

ЦЕ ЩОСЬ НАБАГАТО БІЛЬШЕ, НІЖ ПРОСТО СТЯГ

Коли я домалювала емблему, ми вирішили, що просто прапор з написом «Дня» - недостатньо, треба якось відзначити, що це зроблено саме ювілейним 15 випуском ЛШЖ.  То наступного дня ми  написати свої імена та прізвище на прапорі.

Отака й історія одного стяга. Коли ми вручали його головному редакторові «Дня», я сказала, що це не просто прапор.

Зараз цей стяг для мене є символом мети, мети у будь-якій справі, формуванні самого себе, формуванні своєї держави, формуванні самої нації, адже ніхто не знав напевне, чи зробимо ми цей прапор: з одного боку безліч перешкод, з іншого – прагнення довести справу до кінця.  Але все-таки ми його створили. У ньому частинка кожного із нас – кожного із «чудової вісімнадцятки» ювілейного випуску ЛШЖ-2017.

Богдана КАПІЦА, Літня школа журналістики «Дня»-2017
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments