Повернення своєї історії

Коли в університеті мені дали завдання написати рецензію на серію документальних фільмів “Україна. Повернення своєї історії”, я засмутилася. Перегляд трьох фільмів, спільний хронометраж яких сягає 6 годин, під час сесії аж ніяк не входив в мої плани. Втім, озброївшись терпінням, я вирішила подивитися хоча б одну частину перед сном. “Цього буде досить, аби написати рецензію. Решту додивлюся на канікулах”, – подумала я. І помилилася. Я не спала ніч, передивилася всю серію документальних фільмів Акіма Галімова, прочитала його інтерв’ю і десятки статей, пов’язаних з цим проектом. Та ще й побудила рано-вранці близьких, бо ж мені конче треба було поділитися з кимось своїми враженнями.

Сказати, що фільми мене вразили – не сказати нічого. Емоції після перегляду навіть важко конвертувати в слова. Захват, гордість, обурення і глибокий відчай охопили мене. Однак про все за порядком.

Неймовірно порадувало те, що творці фільму взялися досліджувати факти, пов’язані з періодом Київської Русі. Вони почали спочатку. Саме з тих принципово важливих сторінок нашої історії, які Росія намагається в нас вкрасти. Тут і Володимир Великий, і Ярослав Мудрий, і його дружина Інгігерда та їхні нащадки. І, варто відзначити, «оживлячи» настільки давній період, авторам проекту вдається зробити це цікаво. Бо я зі школи пам’ятаю, що Київська Русь не завжди приваблювала школярів. Надто давно, надто заплутано і незрозуміло. В фільмі ж роблять правильні акценти: Інгігерда – не просто дружина Ярослава Мудрого, а жінка, чия «кров тече майже у всіх королівських династіях Європи». Подібне формулювання, безумовно, одразу викликає більший інтерес до історичної постаті. Тим паче, коли нам дають можливість подивитися, як ця жінка виглядала.

Ще один момент, який одразу впадає в око, – професійність. Видно, що проект було добре профінансовано, адже команда використовує найсучаснішу техніку, відвідує безмежну кількість місць, звертається до іноземних істориків і проводить досліди у найкращих лабораторіях світу. То є величезний успіх для України, адже, на жаль, левова частка хороших ідей в нас втілюється аматорами і за малі кошти. Відповідно – виглядають, м’яко кажучи, жалюгідно і не мають великого успіху. А існування красивих і дорогих проектів просвітницького характеру допоможе нам позбавитися комплексу меншовартості. Наші теж можуть робити круто, якісно і корисно.

Кожен фільм – це не тільки масштабне дослідження, пов’язане з іменами таких відомих постатей, як Іван Мазепа, Богдан Хмельницький чи Кирило Розумовський. Журналісти взялися допомагати вчительці Лідії Гузенко віднайти правду про свого репресованого діда – українського етнографа Антіна Онищука, доньці археолога Світлані Грінченко про свого батька Володимира Грінченка та нащадку останнього українського гетьмана – Григору Розумовському. «Історія Лідії Гудзенко може здатися чужою трагедією, але насправді нас усіх відірвали від коріння. Скоріше за все, репресовані є і у вашій родині. За мову, за переконання і просто за любов до своєї землі». Творці проекту доводять, що це стосується кожного з нас. Вплетіння особистих родинних історій якраз справляє більше враження на реципієнта. Тепер і спрагла до знань молодь, і сентиментальні бабусі захочуть дивитися ці фільми.

До того ж, важлива форма подачі інформації. Програма, зроблена в стилі квесту чи розслідування – це дуже хороша ідея. Чого тільки вартий задумливий погляд Акіма Галімова, коли він чіпляє до дошки чергову фотографію і схрещує нитки, як справжній детектив?

Останній фільм для мене став найкращим, бо акурат у ньому, здається, дослідники зробили найбільше відкриттів. Козаки не носили шаровари, на столі в українських гетьманів були такі розкішні наїдки, як пармезан та спаржа, а булава Хмельницького не зберігається в Польщі. Виявляється, турецький султан, гнівний лист якому писали козаки на славнозвісній картині Іллі Рєпіна, щиро поважав Богдана Хмельницького, звертався до нього як до «одного з найбільших володарів над народами християнського віросповідання» і навіть надіслав йому в подарунок золототканий халат – найвищий прояв прихильності в мусульманському світі. Розвінчування міфів, нав’язаних Росією, особливо стосовно доби козацтва є надважливим завданням. Ми маємо знати, що Україна завжди була Європою. Завжди. І ми мали свою політичну еліту з усіма притаманними їй атрибутами влади. Незгіршими, ніж у всіх тогочасних світових правителів.

Відверто кажучи, на початку перегляду я не могла позбутися скептичних думок і питань. Хто ці люди і навіщо вони взялися досліджувати такі неоднозначні теми? Хто фінансував проект? Як дослідникам вдалося отримати дозвіл на користування засекреченими архівами? Що дійсно нового вони можуть сказати не пересічному українцю, а людині, яка справді цікавиться історією? І, зрештою, невже вони не бояться своїми провокативними діями розгорнути «війну» з російською владою?

Зараз всі ці запитання я можу списати на банальну недовіру людини, яка живе в епоху інформаційного передозу. Але останнє питання хвилює мене найбільше. Я думаю, що тоді всередині мене говорив ментальний страх, дбайливо вирощений в українцях імперською владою протягом століть. Або ж, як каже пані Забужко, «колективне несвідоме». З дитинства я була споживачем російської пропаганди і тільки зараз, маючи можливість жити в Києві, працювати в газеті «День» і займатися самоосвітою, я з кожним місяцем відкриваю для себе все нові й нові сторінки нашої, справжньої, невикривленої історії. Попереду роботи ще дуже багато, і фільми Галімова теж яскраво це ілюструють. У нас надзвичайно потужний ворог й подекуди війна з ним стає схожою на боротьбу Дон Кіхота з вітряними млинами. Однак, попри це, нам усе одно доведеться воювати. Не спати ночами, писати статті, проводити дослідження, знімати фільми, повертати забуті імена, переписувати історію, протидіяти міфам Москви і, щонайголовніше, більше не боятися.

P.S. Окрема дяка авторам проекту за створення гіпотетичного портрету Івана Мазепи. Я завжди вірила, що він був красенем.