Жити — значить змінюватися, змінюватися — значить дорослішати, а дорослішати — значить невпинно творити себе самого.
Анрі Бергсон, французький філософ

Тисячі льє між людьми

11 жовтня, 2017 - 14:31

Наприкінці вересня у світі святкували день моря, за логікою речей, потрібно говорити прекрасності про нього, згадувати про усілякі дива та несподівані сюрпризи принесені ним, актуалізувати нагальні питання. Але для звичайних людей це свято – лише привід відновити у пам’яті приємні спогади: тепло сипучого оксамитового піску чи прохолоду гладкої, наче лакованої, гальки, запах пахлави і морського бризу, легкість та неспішність курортного буття.

Для мене день моря означає трохи більше, ніж шматочок прибережної зони та десяток літніх днів. Будучи донькою моряка, я маю вдосталь днів, щоб подумати про водну стихію і про тих, для кого вона стала домом…Майже «капітанська донька», я добре знаю з дитинства, що означає «ходити» в море. Це коли твій тато довго і багато працює, бачить різні країни і людей, а головне увесь час бачить солону піну морську, це виглядає особливо привабливо, коли тобі 5 чи 8 років. Але поруч із цим крокує невпинно сум і туга, бажання побачити та відчути рідну людину хоч на хвилину, дізнатися, чи не втомився, чи була добра погода, чи кок смачно готує. Прості, для нас часом тривіальні речі, поза домом, навіть поза берегом, стають вкрай важливими. Це добре, що нині є багато різних засобів зв’язку, котрі дозволяють безперешкодно побачитися, коли заманеться. Я ж знаю ті часи, коли ми з мамою з нетерпінням чекали листів від тата, а як отримували – сідали усією сім’єю читати. І ті аркуші, списані, на диво для чоловіка, гарним чепурним почерком ставали центром світу, довкола якого розгорталися усі події наступних днів. Мені було 5 років, коли можна було замовити телефонну розмову через поштове відділення, спілкування було коротким, я встигала запитати «що їв», «чи не змерз» і обов’язково казала, що «люблю тебе сильно-пресильно». Моя дитяча совість, любов і терплячість хоч на крапельку тамувалася цими короткими дзвінками. Напевно, більшість родин моряків вміють чекати, любити і бути терплячими.

Протягом життя трапляється багато яскравих і веселих зустрічей, сумних і важких прощань, до яких я, попри свій вік, ніяк не можу звикнути. Ось чому знову, як маленька, плачу і кажу, що ще не встигла вдосталь побути із татом, хоч і знаю заздалегідь – від’їзд неминучий.

Особливо гостро я стала сприймати роботу тата, коли побачила його відео, де було зафільмовано шторм, крізь який їхній корабель рухався до іншого порту. Видовище дивовижне, неймовірне, але страшне, адже величезний корабель із легкістю скіпки поринає у зеленаву морську гуаш майже на половину, а потім, неначе гігантська косатка, відфоркуючись, пускає тисячі бризок та фонтанів, підіймаючись на поверхню. Усе це на тлі скісних потоків дощу та неозорих тонн морської води викликає відчуття захвату та паніки, адже ти сам на сам із стихією. Бути Нептуном у казці і у справжньому житті – це дві різні речі, адже насправді живі королі моря багато у чому відмовляють собі, аби стати ними. Мореплавство завжди було прибутковою, романтизованою справою для відчайдухів, і лишень самого бажання наживи мало, аби бути справжнім морським вовком. Водну стихію потрібно любити, марити нею, розуміти і бачити її прекрасність у найгіршу бурю. Для мене тато – приклад людини, котра змалку знала, ким хоче бути, ще школярем він мріяв про море, хоча тоді про нього ніде навіть не чув. Його мрія здійснилася, але задля неї він багато чим жертвує. Моряки – люди особливої відваги, їхній характер гартується на сотнях вітрів, шліфується тисячами крижаних бризок та настоюється безсонними ночами за штурвалом. Щоразу, коли бачу обличчя батька, мене огортає не лише дочірня любов, сум, жаль за тим, що багато подій трапляються без нього, а й глибока вдячність і повага до його складної роботи. Завдячуючи йому, нині я маю себе у всіх проявах, і щодень дякую за час, що нам життя відводить проводити разом. І хоча між нами півроку тисячі льє морської ропи, та я знаю, що часом ті, хто сидять поруч, більш віддалені одне від одного. І якщо є змога пройти крізь простір і час, то водні простори не є перепоною для тих, що вміють терпляче любити і чекати.

Ілона ЛОЖЕНКО, Літня школа журналістики «Дня»-2017
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments