Як козаки на футболі волонтерили

Цьогоріч мені поталанило приєднатися до найбільшого клубного європейського турніру – Ліги чемпіонів. Не буду говорити про те, наскільки я люблю футбол, адже ще з юнацьких років я ходив до ДЮСШ, а потім грав за рідний факультет в альма-матер, однак долучитися до такого видовища, особливо в ролі волонтера, це неабияка честь для мене.

Відбір відбувався в кілька етапів: спочатку це було загальне анкетування, а потім співбесіда з досвідченими менеджерами, які не перший рік причетні до організації різноманітних івентів не лише у Федерації футболу України, а й в UEFA загалом. Позаяк я вже маю певний волонтерський досвід, то мене не жахають співбесіди, я відвідую їх залюбки, бо люблю потеревенити з цікавими людьми. Уявіть мій подив, коли на співбесіді я зустрівся з вже знайомими мені людьми – членами НК «Верес» (Рівне) – Іриною, Юрком та Олександром. Ця зустріч вселила в мене передчуття грандіозного «шухеру», який мав відбутися в Києві наприкінці травня. І я не помилився. Організація відбувалася на найвищому рівні, волонтерів забезпечили всім необхідним, хлопці й дівчата навіть змагалися в настільний теніс та настільний футбол. Перемогли найсильніші.

Після технічної частини було проведено низку тренінгів, де ми ознайомлювалися з правилами та масою заборон, які обмежують волонтерську волю (мусимо ж ми чимось жертвувати врешті-решт). На одній із підготовчих зустрічей я познайомився з Марічкою Падалко, відомою українською журналісткою. Марічка була сконфужена тим, що вона мала волонтерити в медіа-центрі, а волонтерами суворо заборонено давати інтерв’ю для ЗМІ. Як вона вийшла з ситуації, уявлення не маю. Крім українських знаменитостей до Києва прибули волонтери з Польщі, Литви, Нігерії, Білорусі тощо. З литовцем Міндаугасом у перервах на каву ми балакали про спільну історію наших народів, спільність руху УПА та Лісових братів, а також кризу футболу, яку наші країни переживають у зв’язку з різними обставинами.

Після того було кілька тижнів обміну думками, планувань, сварок і примирень, на Хрещатику було урочисто відчинено зону для тусовки гостей міста, аж доки не настав завітний час великих ігор. Я не згадав про те, що крім чоловічого суперфіналу між мадридським «Реалом» та англійським «Ліверпулем», відбувся ще один крутий матч – жіночий фінал Ліги чемпіонів, де зійшлися «Олімпік Ліон» та «Вольфсбург». Французький клуб переміг опонентів із Німеччини з рахунком 4-1. Не знаю чому, але мені видається гарною ідеєю в майбутньому запровадити суперфінал Ліги чемпіонів, де між собою грали б переможці чоловічих та жіночих турнірів. А чому б і ні, адже в нашому суспільстві панує ґендерна рівність, а спорт завжди був ознакою привілейованості.

Моя участь у цьому турнірі, на жаль, обмежилася участю під час фіналу 26 травня, де близько 50 тисяч фанатів із усього світу зібралися на НСК «Олімпійському», щоб визначити переможця 2018 року. Більшість трибун вигравали червоним і з них лунко ширилася пісня «You'll Never Walk Alone». Це пов’язано з тим, що через жлобський менталітет «підприємливих» українців, які вирішили нажитися на події, більшість фанатів «Реалу» здали квитки й відмовилися їхати до Києва. Від самого вечора до чаші стадіону почали стікатися потоки людей, які скандували гасла, співали пісень, фотографувалися, пили пиво й жували канапки. Роль волонтерів зі ‘spectator services’ полягала в тому, щоб допомогти туристам зорієнтуватися на місцевості, показати дорогу на сектори, а також часто-густо перекладати запитання гостей, адже більшість поліцейських та стюардів англійською мовою не володіли. Як відомо, гра виявилася феєричною – й іспанці здобули чергову перемогу, побивши попередній рекорд, з рахунком 3-1. Незважаючи на це, фанати «Ліверпуля» вели себе коректно й жодних бійок чи провокацій не відбулося. Лише наступного ранку мережею почало ширитися відео, який безлад і фактично смітник лишили після себе вболівальники в місцях масового скупчення. І хоча більшість читачів вважають таке явище нормальним, то мені видається, що треба мати повагу до себе і країни, що тебе приймає. Подібне відбувалося минулого року на фінальній частині пісенного конкурсу «Євробачення-2017», де ті самі європейські вболівальники лишали гори непотребу та бруду, вважаючи, що в Україні себе можна вести, як завгодно. Тим не менш, це тема, що належить до предмету філософії і про неї можна писати вічність.

Після події більшість волонтерів роз’їхалися по домівках, а найбільш бадьорі з нас повернулися до волонтерського центру, щоб обмінятися враженнями та підбити своєрідні підсумки. Отож, Україна рухається в напрямку Європи. Спортивні, культурні, політичні заходи, що відбуваються в межах нашої держави, свідчать про зацікавленість європейців до України, перспективи  ментального взаємопроникнення. Однак для більшості українців альтруїзм, яким і є волонтерська діяльність, видається незрозумілим, а подекуди й диким, адже, як це так: працювати за безцінь, та ще й на благо країни, яка тобі нічого не дала. Словом, скептиків вистачає, однак усвідомлення долученості до чогось більшого, ніж просто рутинне життя, окрилює, додає барв у життя, тому волонтерити варто.

P.S. Жодного селфі зі світовою знаменитістю я, на жаль, не зробив. Не судилось.