Як побороти вірус «радянщини»
Наша держава абсолютно не була готова до війни. Ні фізично, ні морально. 22 роки ми жили тихо й мирно і навіть уявити не могли, звідки може прийти ворог. Пам’ятаю, ще як вчився в «суворовському», на заняттях нам говорили, що потенційна загроза для України – це Румунія, тоді тривав конфлікт навколо континентального шельфу острова Зміїний. Ніхто й уявити не міг, що наші «сусіди», «братський народ», може так підло встромити ножа в спину. Хоча передумови були, їх просто не хотіли помічати.
Ще під час президентських виборів 2004 року в моєму рідному містечку Кремінна хтось пускав чутки про вхід Донбасу до складу Росії на правах автономії. Тоді, для багатьох місцевих, навіть через моє дитяче світосприйняття, це було рожевою мрією. Хтось казав: «Что нам эта Украина? Вот присоединимся к России и будем жить хорошо. Как при Союзе». Мені тоді було 11 років, і на моє питання про те, що ж таке те «хорошо при Союзе», почув: «Там хлеб был по 20 копеек». І для мене цього було достатньо, щоб погодитись, що це дійсно добре. Якщо в житті людини дуже довго немає нічого позитивного, в неї нічого не лишається, крім спогадів про часи, коли було хоч щось ліпше. В даному випадку це були спогади батьків і дідусів з бабусями, яким чи то дійсно так добре жилось в Радянському Союзі, чи то просто вони тоді були молоді і їм все здавалось по-інакшому. В принципі, тут нічому дивуватись, Північна Корея досі так живе, разом з іншими країнами в яких ще не подох звір диктатури. Це чудово проілюстровано в фільмі Стіва Маккуіна «12 років рабства», де головний герой, темношкірий Соломон Нортап, будучи людиною зі штату, де вже відмінили рабовласництво, намагається пояснити іншому афроамериканцю з невільницького штату сутність свободи, але той його абсолютно не може зрозуміти не тому, що не хоче, а тому, що ніколи не знав іншого життя, це його єдина реальність.
І така ж ситуація дуже часто зустрічається в сучасному суспільстві. Будучи сильно заангажованими, люди не хочуть займатись самопросвітництвом і самоосвітою. Звісно, навіщо гаяти на це час, коли можна тупо споживати шлак з телевізійних інформаційних мовників, яких за роки незалежності наплодилось як грибів після дощу, при чому кількісний рахунок не на користь якісних ЗМІ. Як говорить відомий сучасний філософ Андрій Баумейстер: «Треба вчитись читати, аналізувати і говорити. Це три фактори, які формують людину як особистість». Щоб дорости до рівня міжнародної спільноти, треба захотіти стати особистостями. Не треба багато думати, чому цього не сталося раніше і шукати винних, хоча ми це добре вміємо робити. Тому що, зазвичай, що б не сталось, в нас завжди хтось крайній: корупціонери, олігархи, політики. При чому ми самі їх уповноважуємо на злочини: даючи черговий хабар, йдучи на мітинг помахати прапорцями за 200 гривень, підтримуючи їхній бізнес, не вивчаючи інформацію про людей, яких обираємо, або ще гірше – не йдемо на вибори взагалі, мол «мы всё-равно ничего не решаем».
Треба визнати нашу провину і навчитись нести відповідальність за неї. Наше світосприйняття хворе, вірус «радянщини» ще до кінця не вбито, хоч і подолано основні зовнішні симптоми. Як швидко ми від нього позбудемось – залежить тільки від нас. Тому що не може молодь у 21 столітті говорити, що комунізм – це добре, вважати воїнів УПА злочинцями та псувати їх портрети і пам’ятники, не знати української мови, яку ввели в ранг «сільської» і не інтелігентною ще за часів «совка», не знати своєї історії, не читати і не відвідувати визначні місця України – плювати на все те, що для українського народу вважалось традиційним і найбільш цінним впродовж довгих років. А потім, штучно, крок за кроком: репресіями, брехнею, погрозами, тотальним винищенням, пропагандою, окозамилюванням – систематично знищувалось і приховувалось, бо тупим стадом без думки і права голосу на порядок легше керувати. Чи не так?
Але найбільша наша провина – це бездіяльність. І наше життя не стане ліпшим доти, доки ми самі не зробимо його таким. Кожен сам обирає, в якій країні жити його дітям. Тому живіть так, щоб було не соромно, дивлячись в очі дитині, чесно відповісти на питання: «Мама/тато, а чим Ви займались в часи великих змін?»
