Люди рідко користуються свободою, яка у них є, наприклад свободою думки, а замість цього вони вимагають свободи слова.
Серен К'єркегор, данський філософ, теолог і письменник

Київська духовна академія: віднайти загублену ланку

Марина ТКАЧУК: «Робота над енциклопедією засвідчила переваги об’єктивного наукового дослідження над заангажованими «памфлетами» й ідеологічними упередженнями»
19 травня, 2017 - 11:41

Двотомна енциклопедія «Київська духовна академія в іменах: 1819—1924», без сумніву, є проектом загальнонаціонального значення. 648 повноформатних, уніфікованих за структурою й логікою викладу статей із докладним архівно-бібліографічним апаратом та багатим фотоілюстративним матеріалом розповідають про життя і творчість найпомітніших постатей, діяльність яких пов’язана з Київською духовною академією: студентів і випускників, представників професорсько-викладацького складу, інспекторів, ректорів і митрополитів Київських та Галицьких, які були патронами Академії.

Вивчення історії Київської духовної академії, яка стала спадкоємницею закритої у 1817 році Києво-Могилянської академії, є неодмінною передумовою відтворення цілісної картини української історії та культури. Численні відкриття, уточнення, а подекуди й виправлення вже усталених в літературі помилок, здійснені в рамках роботи над енциклопедією, дозволяють вважати її важливим етапом на цьому шляху. Водночас Київська духовна академія постає у ролі ланки, яка забезпечила тяглість української академічної традиції, відтворення якої нині відбувається зокрема в стінах сучасної Києво-Могилянської академії.

Створення енциклопедії розпочалося влітку 2012 року, а вже у 2015-му її творці опублікували перший том видання. Днями ж відбулося представлення другої, завершальної частини цього фундаментального проекту.

Колосальна передусім архівна й бібліографічна робота була здійснена колективом з 19 осіб. Фінансову підтримку проекту надав Міжнародний Благодійний Фонд відродження Києво-Могилянської академії, а також численні благодійники. Значну частину роботи здійснено в рамках виконання відповідної держбюджетної наукової теми.

Про історичне значення інтелектуального середовища Київської духовної академії,  його культурну й наукову спадщину, а також про обставини створення енциклопедії наша розмова з її упорядником, науковим редактором та автором 212 статей, доктором філософських наук, деканом факультету гуманітарних наук і професором кафедри філософії та релігієзнавства НаУКМА Мариною ТКАЧУК.

«ДО ПОЧАТКУ ДЕВ’ЯНОСТИХ КДА ЗАЛИШАЛАСЯ ПОЗА УВАГОЮ ІСТОРИКІВ»

Марино Леонідівно, як випливає зі вступних статей до видання, одним із мотивів його творців було «заповнення лакуни» і спростування хибного образу Київської духовної академії як реакційного та антиукраїнського закладу, що був створений імперською владою на місці прогресивної та європейської Києво-Могилянської академії. Якою мірою отримані результати уможливили реалізацію цього завдання?

— До початку 1990-х рр. Київська духовна академія (КДА), що постала в результаті реорганізації Києво-Могилянської академії (КМА) та діяла у 1819—1924 рр., залишалася поза увагою істориків. Радянська влада, офіційно закривши КДА у квітні 1919 р., а в червні 1924 р. припинивши діяльність її наступниці КПБА (Київської православної богословської академії), впродовж подальших десятиліть планомірно вичавлювала з актуальної культурної пам’яті і самий цей заклад, затаврований як «заповідник  мракобісся», і його викладачів та випускників. Переважній більшості тих, хто дожив до радянських часів, довелося сповна відчути на собі всі наслідки «войовничого атеїзму», включно з масовими репресіями і фізичним винищенням.

Не цікавилася історією і спадщиною КДА й українська зарубіжна історіографія, вважаючи її «твердинею російської націоналістичної реакції й україножерства» (саме так характеризував її, наприклад, Дмитро Дорошенко). Таке уявлення, ґрунтоване лише на власних міркуваннях, демонструють, на жаль, і деякі сучасні українські інтелектуали, в очах яких колишня Київська духовна академія є лише осередком «русского мира» і кузнею «промосковських попів».

Але наскільки виправданим є такий підхід? Чи має він достатні підстави? Пошук відповідей на ці запитання справді був одним із тих вагомих мотивів, що спонукав ініціаторів і творців енциклопедії «Київська духовна академія в іменах: 1819 — 1924» до спеціального цілісного і систематичного дослідження історії та освітньої, наукової,  культурно-просвітницької діяльності цього закладу крізь призму вивчення життя й творчості його видатних викладачів і вихованців. І результати цього масштабного наукового проекту уповноважують нас до висновку про надзвичайно вагомий внесок  діячів КДА до розвитку української культури. 

Переконатися в обґрунтованості цього висновку читачі енциклопедії зможуть, ознайомившись зі статтями, присвяченими, наприклад, фундатору «реальної української літератури» Івану Нечую-Левицькому; шанованому Тарасом Шевченком україномовному поету і публіцисту Костянтину Думитрашку (до речі, саме на один із його віршів написано відому пісню «Чорнії брови, карії очі», яку більшість наших сучасників вважає народною); видавцю і літератору, одному із творців української журналістики Феофану Лебединцеву — засновнику славнозвісного часопису «Киевская старина», на сторінках якого вперше надруковано численні документальні джерела і праці з історії України, біографічні матеріали і твори  видатних українських діячів, цінні й до сьогодні краєзнавчі та етнографічні розвідки тощо; видатному українському мовознавцю й одному з ініціаторів Старої громади Павлу Житецькому; відомому полтавському громадському і культурному діячу Григорію Маркевичу — засновнику друкарні, книгарні та спеціалізованого видавництва навчально-педагогічної та дитячої літератури «Український учитель», що відіграли значну роль у розвитку української видавничої справи і поширенні української книги; одному з перших дослідників української міфології та фольклору Георгію Булашеву — автору досі актуального фундаментального дослідження українського народного світогляду та вірувань, перевиданого в 1990-х рр.; талановитим педагогам, освітянам і публіцистам Сергію Грушевському (батьку Михайла Грушевського) та Володимиру Дурдуківському (одному з чільних діячів київських «Просвіти» і Українського наукового товариства, соратнику Олександра Кониського і Бориса Грінченка, директору Київської Першої української гімназії імені Тараса Шевченка від дня її заснування в 1917 р.); видатним українським історикам Василю Біднову та Івану Власовському; славетно відомим українським музичним діячам Олександру Кошицю і Пилипу Козицькому; знаному громадському і політичному діячу, очільнику Міністерства сповідань Української держави і Української Народної Республіки Олександру  Лотоцькому та багатьом іншим постатям.

ПРО УКРАЇНОФІЛІВ ТА УКРАЇНОФОБІВ

— Певним сюрпризом для наших читачів стане стаття, присвячена Миколі Хомичевському — шанованому автору україномовних перекладів Гомерових «Іліади» та  «Одісеї», більше відомому за літературним псевдонімом «Борис Тен», адже у жодній із його біографій не йдеться про навчання у КДА. А він, як засвідчують архівні документи, був її студентом у 1918 — 1919 рр. 

У 1917 — 1918 рр. навчався у КДА і майбутній митрополит Української Автокефальної Православної церкви (УАПЦ) в еміграції, відомий церковний діяч і вчений Никанор (Бурчак-Абрамович). До речі, митрополит Никанор належав до єпископату відновленої в 1942 р. УАПЦ, але варто уваги, що майже всі її єпископи і провідні діячі першої формації (1921 — 1930 рр.) були випускниками КДА — це й її перший очільник митрополит Василь Липківський, і її ієрархи Нестор Шараївський, Костянтин Малюшкевич, Йосиф Оксіюк, Максим Задвірняк, Петро Тарнавський, Феодосій Сергєєв, і головний ідеолог української церковної автокефалії Володимир Чехівський. Маючи вищу богословську освіту, ці діячі, певно, усвідомлювали неканонічний характер своїх висвят, але домінантою у їхній свідомості було прагнення до незалежної соборноправної Української Православної церкви. Водночас чимало випускників КДА, беручи активну участь в українському церковно-національному русі в революційні й пореволюційні роки, прагнули здобути автокефалію канонічним шляхом. Деякі не залишали цього прагнення і в 1920-х рр. (як-от, єпископи так званої Соборно-Єпископської церкви Павло (Погорілко) та Макарій (Крамаренко)), хоча й їм не пощастило у його реалізації. Майже всі згадані діячі зазнали репресій і мученицької загибелі.

Згадаю і ще одне промовисте свідчення вагомого місця вихованців КДА в українському церковно-національному русі: із семи членів Українського Священного Синоду, призначеного наказом Директорії Української Народної Республіки на чолі з Симоном Петлюрою у жовтні 1919 р., шестеро були випускниками КДА. Це архієпископ Агапіт (Вишневський), протоієреї Юхим Сіцінський та Василь Липківський, священики Павло Погорілко та Макарій Крамаренко, а також професор Василь Біднов. Ось така «твердиня російської націоналістичної реакції»...

Але внесок КДА у розвиток української культури, освіти, науки не вимірюється, звісно, лише названими діячами та їхньою життєвою звитягою. Чимало вихованців Академії протягом свого життя служили на українських теренах, обіймаючи парафії,  викладаючи в  духовних училищах, семінаріях, гімназіях, університетах. Вони відкривали і розбудовували школи, реформували навчальні заклади, відшуковували і відновлювали церковні та світські культурні пам’ятки, започатковували місцеве краєзнавство, відкривали музеї і створювали бібліотеки, займалися повсякденною релігійно-просвітницькою діяльністю і благодійництвом, боролися з пияцтвом, започатковували і розвивали церковну і світську періодику, виступали з різноманітними культурними ініціативами тощо. І результати їхньої повсякденної діяльності примножували та зміцнювали різноманітну і поліетнічну українська культуру.

НОВИЙ АКАДЕМІЧНИЙ КОРПУС (НИНІ – КОРПУС №1 НАУКМА). ПОЧАТОК ХХ СТОЛІТТЯ / ІЛЮСТРАЦІЯ З КНИГИ «КИЇВСЬКА ДУХОВНА АКАДЕМІЯ В ІМЕНАХ 1819—1924»

Чи всі вони були етнічними українцями та українофілами? Звісно, ні. Чи траплялися з-поміж них «українофоби» і «російські шовіністи»? Звісно, так. Причому чимало з останніх походило, всупереч поширеній думці, не з російської глибинки, а з українських губерній. Деякі впродовж життя зазнали складних ідейних трансформацій,  як-от Нестор Шараївський, українець за походженням, у дореволюційні часи — член-засновник Київського губернського відділу «Союза русского народа» і член-співробітник Київського клубу російських націоналістів, а в пореволюційні — активний учасник українського церковно-національного руху й архієпископ УАПЦ.

Разом із тим, давайте замислимося: чи збагатив українську культуру своїми численними фундаментальними дослідженнями з історії Церкви на українських теренах XVI — XVII ст. етнічний росіянин Степан Голубєв, уродженець Пензенської губернії? Чи випадково в 1918 р. новостворена Українська академія наук обрала за вагомий внесок у розвиток українознавства уродженця Костромської губернії Миколу Петрова — одного з перших дослідників української літератури XVII — ХІХ ст.? Чи вартим визнання є той слід, який залишив в історії української культури, наприклад, сирієць Тауфік Кезма, який присвятив своє життя розвитку українського сходознавства, підготовці українських фахівців-арабістів, ознайомленню українського читача із сучасною арабською літературою, налагодженню зв’язків між Україною та арабомовним світом? Відповідь на ці запитання, мабуть, очевидна.

«ЛЮДСЬКИЙ ФАКТОР» ВИЯВЛЯВИВСЯ СИЛЬНІШИМ ЗА ПРИПИСИ І ЗАБОРОНИ»

— Загалом, робота над енциклопедією зайвий раз засвідчила переваги об’єктивного і систематичного академічного наукового дослідження, ґрунтованого на документальних джерелах, над заангажованими «памфлетами» й будь-якими конфесійними чи ідеологічними упередженнями. Науковий дискурс не може керуватися принципом «свій — чужий», не втрачаючи при цьому ознак науковості. Це стосується і дослідження спадщини Київської духовної академії. Той факт, що КДА, як і кожний з інших вищих навчальних закладів Російської імперії, що діяли на українських землях, не готувала власне «українських діячів», зовсім не дає підстав для нехтування її історією і здобутками. Адже  важливо розуміти, що всі навчальні заклади Російської імперії жили і діяли в межах тих моделей духовної і світської освіти, які були запроваджені на початку ХІХ ст. і залишалися майже незмінними до 1917 р., що всі вони підпорядковувалися вимогам єдиних для всіх і «высочайше» затверджених статутних вимог і приписів, що від усіх них влада вимагала, в першу чергу, підготовки «відданих підданих», а від духовних академій — ще й ревних служителів Православної церкви. Від середини 1830-х рр. роль ідеологічних «трьох китів», на яких трималися і духовні академії, й університети, офіційно покладалася на православ’я, самодержав’я і народність (звісно, російську). І контроль держави за дотриманням статутних вимог та цих ідеологічних догм  був доволі пильним і жорстким. Але завжди залишалося те, встежити за чим неможливо — одвічний «людський фактор» із його неприборкуваною свободою волі, який виявлявся сильнішим за приписи і заборони. Саме цією «свободою волі» керувався, наприклад, професор Микола Петров, який вважав за потрібне доповнювати свій курс історії російської літератури оглядом історії української літератури. І жоден «емський указ» його не зупиняв. Або згадаймо одного з ректорів КДА єпископа Сильвестра (Малеванського), непримиренного до ганебних вчинків і водночас поблажливого до порушень дисципліни і навіть статутних норм, якщо ці порушення не мали аморального характеру. «Хочеш діяти строго за статутом — забирайся з Академії», — так він напучав одного надміру ревного і педантичного молодого інспектора (це був, до речі, Антонін (Грановський), тоді ще ієромонах і вчорашній випускник, а згодом — один з ідеологів і очільників обновленства з титулом митрополита Московського і всієї Росії), який «виховував» студентів з кожного дріб’язкового приводу. Власне кажучи, ось цей людський фактор і створює завжди справжнє «обличчя» того чи того навчальному закладу. Тому наша енциклопедія — саме про тих, хто його створював —  про тих, хто навчався і навчав, хто керував і безпосередньо опікувався Київською духовною академії впродовж її історії.

«ПРИСУТНІСТЬ У СКЛАДІ КДА СТУДЕНТІВ-УКРАЇНЦІВ ЗАЛИШАЛАСЯ СТАБІЛЬНОЮ ВПРОДОВЖ УСІЄЇ ЇЇ ІСТОРІЇ»

Якщо б вас попросили змалювати узагальнений портрет випускника Київської духовної академії, яким би він був? Які його характерні риси й чесноти?

— Якщо говорити про характерні риси і чесноти, то визначити їх доволі складно, адже через КДА пройшло чимало яскравих і неординарних особистостей, хоча траплялися і доволі невиразні й навіть непринадні постаті; тож навряд чи вдасться звести їх усіх до спільного знаменника. У кожного були свої особливості, таланти, здібності, слабкості, сумніви, життєві плани, прагнення. Навіть глибина і щирість релігійної віри, судячи з численних спогадів щодо цього, в кожного була різною; про характери чи чесноти годі й говорити. Хтось мріяв про чернечий постриг, а хтось думав про мирські втіхи. Когось приваблювала професорська кафедра, а когось  — пастирське служіння. Один із ранку до ночі сидів за книжками, а інший чекав, аби вся ця «висока наука» зрештою у його житті скінчилася. Власне кожен із випускників КДА цікавий своєю індивідуальністю, і сподіваюся, що наші читачі матимуть змогу в цьому пересвідчитися.

Однак певні просопографічні спостереження, накопичені під час роботи над енциклопедією, дають підстави і для певних узагальнень, і для створення, за умови подальших спеціальних досліджень, «колективних портретів» і студентів, і викладачів Київської духовної академії.

Передусім, варто наголосити, що КДА — це  конфесійний навчальний заклад, до якого приймали лише православних. Більшість її студентів були вихідцями з родин сільських священиків, дияконів, паламарів. На момент вступу до Академії за їхніми плечима вже були навчання в духовному училищі й семінарії, причому навчання успішне  (семінаристи-другорозрядники не могли претендувати на вищу духовну освіту; це положення було скасовано лише після Лютневої революції 1917 р.). Обов’язковою вимогою до вступників була «дуже добра» (а з 1890-х рр. тільки «відмінна») оцінка за поведінку в атестаті чи наявність «свідоцтва про благонадійність» від начальства, якщо абітурієнт уже мав досвід служби. З 1869 р. до духовних академій приймали також випускників класичних гімназій, університетів та інших вищих навчальних закладів, але навіть за відсутності станових перешкод на шляху до богословської освіти переважною частиною студентського контингенту залишалися вихідці з родин духовенства.

У духовних академіях, як і в семінаріях, навчалися лише чоловіки — не одружені чи вдівці. Сімейних осіб почали приймати тільки з 1906 р. і тільки з дозволу св. Синоду (лише в післяреволюційні роки обмеження щодо цього було знято).

Як і в сучасних навчальних закладах, в духовних академіях були свої «бюджетники» і «контрактники», тільки називалися вони по-іншому — «казеннокоштні» та «своєкоштні». В академіях і ті, й інші не лише навчались, а й жили (лише у виняткових випадках студентам дозволялося жити «на квартирах»). Казеннокоштні перебували на повному синодальному утриманні, своєкоштні сплачували за своє проживання, харчування й одяг; навчання для них, як і для вільних слухачів, було безкоштовним. Значна частина студентів, яка не потрапляла до розряду казеннокоштних, забезпечувалася стипендіями, започаткованими різними церковними і світськими інституціями та благодійниками. До речі, після закінчення навчання казеннокоштні студенти мусили відпрацювати шість років у закладах і структурах духовно-учбового відомства або на єпархіальній службі (розподіл на посади здійснювали відповідні органи св. Синоду або єпархіальні архієреї, якщо йшлося про священнослужителів чи осіб, які мали намір прийняти священний сан). Від призначення можна було й відмовитися, сплативши вартість утримання у студентські роки. 

Відповідно до застарілих історіографічних уявлень, у КДА навчалися студенти переважно російських губерній, натомість студентів-українців свідомо направляли на навчання до інших академій. Насправді це було далеко не так. До початку 1830-х рр. до КДА потрапляли виключно випускники семінарій Київського духовно-учбового округу, розташованих переважно в українських губерніях (до цього ж  округу належали Кишинівська, Мінська, Воронезька, Курська, Орловська, Тифліська семінарії). Тобто в перше десятиліття існування КДА більше половини її студентів були вихідцями з сіл та містечок, розташованих на території сучасної України. З 1831 р. на навчання до Києва почали приїздити семінаристи з усіх кутків Російської імперії, тож у подальші роки  кількість вихідців із російської глибинки подекуди переважала, подекуди дорівнювала кількості вихованців з інших регіонів. Однак присутність у складі студентів КДА випускників Київської, Волинської, Харківської, Полтавської, Подільської, Одеської (колишня Херсонська), Таврійської, Катеринославської, Чернігівської духовних семінарій залишалася стабільною впродовж усієї її історії.

«СТУДЕНТАМ ПРИЩЕПЛЮВАЛИ НЕ ЛИШЕ ЗНАННЯ І НАВИЧКИ, А Й ЗВИЧКУ ДО БЛАГОЧЕСНОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ»

— Слід сказати, що Духовні академії мали дуже обмежений у кількості студентський контингент. Наприклад, у 1819 — 1869 рр., тобто за перші 50 років, КДА закінчило всього 1120 осіб. Сукупна кількість студентів усіх чотирьох років навчання становила тоді не більше 120 осіб, причому набір здійснювався один раз на два роки.  Після запровадження з 1869 р. щорічного прийому студентів їхній загальний склад на всіх чотирьох курсах становив близько 200 осіб.

Камерного характеру надавав Академії й її статус конфесійного навчального закладу закритого типу, що мав свій певний уклад життя і норми поведінки. Студентам намагалися прищеплювати не лише відповідні знання і навички, а й звичку до благочесного способу життя, який спонукає до постійної внутрішньої зосередженості на своїй справі та виключає будь-яке неробство і марнування часу. Тож у розміреному і визначеному до дрібниць статутними вимогами академічному житті все відбувалося за чітким розкладом. Студентів зобов’язували передусім сумлінно навчатися та відвідувати заняття, дотримуватися дисципліни та правил співжиття, шанобливо й слухняно ставитися до «начальства». Невід’ємним елементом студентського повсякдення були спільні молитви, дотримання постів, участь у недільних та святкових богослужіннях в Києво-Братському Богоявленському монастирі у статусі читців або півчих тощо. Загалом звичайний день студента КДА був доволі напруженим і передбачав лише кілька годин на відпочинок і прогулянку. Треба сказати, що академічні студії були справою нелегкою і вимагали колосальних розумових і фізичних зусиль: чимало студентів, не витримуючи навантажень, залишали навчання, а дехто, на жаль, не доживав до його завершення.

Однак попри низку дисциплінарних приписів і обмежень — суворих, зазвичай, лише на папері — академічне повсякдення не мало «казарменого» характеру, оскільки, судячи зі спогадів вихованців, більшість інспекторів та їхніх помічників не обтяжували підопічних  дріб’язковим наглядом і не зловживали формалізмом (хоча, звісно, траплялися й прикрі винятки). Вихованці різних років згадують, наприклад, про жваві дискусії, що точились у студентських кімнатах та улюблені всіма українські народні пісні, які співали на дозвіллі, участь в академічному хорі, який в усі часи був окрасою КДА, академічні свята і традиції, «вакації» (канікули) тощо.

Звісно, життя КДА мало далеко не ідеальний характер — не бракувало в ньому і негативних явищ, і різних приводів для студентських колективних скарг і навіть страйків. Але попри це більшість вихованців протягом усього життя сприймала Академію як рідну домівку, місце «вічного повернення» і синівської любові. Це й не дивно, якщо взяти до уваги, що  переважна частина студентів належала до бідних і багатодітних родин і часто не мала батьківської підтримки, вступаючи на навчання вже сиротами чи напівсиротами. Для багатьох академічний диплом (кандидатський чи магістерський) був своєрідною «перепусткою» не лише до самостійного життя, а й успішного кар’єрного зростання та  досягнення вищих соціальних щаблів. І вихованці КДА, як матимуть змогу пересвідчитися читачі нашої енциклопедії, їх досягали, знаходячи гідне місце і в церковних, і у світських сферах діяльності.  

ДОВІДКА «Дня»

Марина ТКАЧУК — історик філософії, доктор філософських наук, декан факультету гуманітарних наук і професор кафедри філософії та релігієзнавства НаУКМА, заслужений діяч науки і техніки України. Автор близько 400 наукових праць. Основні напрями досліджень: історія духовно-академічної та університетської філософії в Києві, теорія та методологія історико-філософського пізнання. Ініціатор і керівник численних дослідницьких проектів, присвячених історії філософської науки та освіти на українських теренах.

Продовження

Роман ГРИВІНСЬКИЙ, фото Артема СЛІПАЧУКА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments