Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі.
Павло Тичина, український поет, перекладач, публіцист, політичний і громадський діяч

«Важливий тандем – викладач і студент»

Проректорка СНУ імені Лесі Українки Анна Данильчук — про сучасну молодь, віртуальну освіту, мову та екологію
21 серпня, 2019 - 18:50
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

У гостях ЛШЖ «Дня»-2019 побувала проректорка з науково-педагогічної роботи, євроінтеграції та роботи зі студентами Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, керівниця громадської організації «Волинська фундація», блогерка «Дня» Анна ДАНИЛЬЧУК. Хоча зустріч і видалася «літньошколярам» легкою, «на одному подиху», але теми порушили важливі, яким зараз чомусь не надається пріоритет у суспільстві. Говорили про вищу освіту, її розвиток та міжнародну співпрацю. Про повернення, а не запровадження української мови на державному рівні. Про те, чому українці не мають змоги жити екологічно, коли це так важливо.

«СУЧАСНА ОСВІТА — РАДШЕ ПРО ТЕ, ЯК НАВЧИТИ ВАС ДУМАТИ, А НЕ ПРО ЩО ВАМ ДУМАТИ»

Олександр ШАРIПОВ, Запорізький національний університет:

— 2017 року ви сказали, що «справді багато болючих запитань до освіти, особливо в країні, яка щойно стала на шлях реформ». Безперечно, у нас дуже складна ситуація з освітою. Скажімо, з викладанням непрофільних дисциплін на факультетах. Зокрема, у нас на факультеті журналістики зараз викладають більше філологію, аніж саму журналістику, викладання історії відбувається формально, дублюється те, що ми здавали під час ЗНО. Як ви гадаєте, як можна змінити ситуацію, щоб наповнити навчання цікавим та актуальним змістом?

— Як проректор з роботи зі студентами, я дуже часто відчуваю себе на межі між викладачами і студентами, знаю проблеми одних і других.

Певно, описана вами ситуація — це наслідки пострадянської освіти, яка орієнтувалася здебільшого на теоретичну частину. Коли ми відштовхуємося від практики, то розуміємо, що студентам потрібно не стільки теорії, скільки «польової роботи», на зразок тієї, яку ви отримуєте тут, у Літній школі журналістики «Дня».

Нам варто запозичати європейський досвід, де частина викладачів є діючими фахівцями у вузькій галузі, наприклад у криміналістичній журналістиці чи адвокатурі, й водночас викладають в університеті, розповідають студентам про свої професійні будні, готують до реального життя.

Дуже добре, що сьогодні більшість студентів під час навчання йдуть на роботу. Для викладачів це проблема, адже поєднання роботи з навчанням позначається на відвідуванні занять, проте завдяки цьому студенти здобувають практичний досвід.

У нашому університеті ми залучаємо найрізноманітніших фахівців до викладання. Влаштовуємо практику на телебаченні для журналістів; студенти, спеціалізація яких — міжнародні відносини, мають можливість побувати в різних дипломатичних установах. Шлях започаткований — тепер питання, наскільки всі готові швидко змінюватися. Зараз студентам потрібна не так інформація, як уміння правильно її шукати. Сучасна освіта — радше про те, як навчити вас думати, а не про що вам думати.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Ольга ВАЛЬКЕВИЧ, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:

— Під час зустрічі зі слухачами XV ЛШЖ ви зазначили, що зараз динамічно змінюються найбільш рейтингові професії через надзвичайно динамічне життя, тому «викладачі мають фокусуватися на базисних поняттях, бути практиками і вчити мислити, синтезувати, аналізувати, шукати і застосовувати інформацію, яка постійно оновлюється». За вашими спостереженнями, як ці принципи втілюються в сучасних університетах?

— Сьогодні нам потрібно відійти остаточно від протиставлення «викладач» і «студент», це радше тандем. Для того щоб лікар лікував пацієнта, чи потрібна участь пацієнта, його позитивне налаштування й виконання вказівок? Так само й між викладачем і студентом має бути вибудований зв’язок, довіра, бажання вчитися і вчити. Бо якщо нецікаво тому, хто ділиться інформацією, то нецікаво буде й тому, хто слухає. Сучасні професії, як і вимоги до них, дуже швидко змінюються. Студент може швидко взяти знання, навички і вже піти працювати, а для того щоб затвердити зміни у навчальних програмах, планах, потрібно багато часу.

Викладач може багато знати, практикувати, читати, бути активним у науковому житті. Проте для успіху в навчанні повинен бути також запит від студента. Він має хотіти взяти частину знань, і то чим побільше, від викладача. Тому ми намагаємося працювати з викладачами, яким не лише є що розказати, а й котрі цікаві студентам як особистості.

От ваша аудиторія, напевно, коли зустрічається з лектором ЛШЖ, одразу бачить тих, від кого можна запозичити багато корисного, і тих, які не готові або не хочуть давати потрібну вам інформацію. Так і в університетах. Коли у вас є відчуття, що викладач справді хоче вас навчити, поділитися досвідом, тоді завжди будуть між вами повага та співпраця. Цей людський компонент важить дуже багато. Необхідна повага як з боку викладача, так і студента. Вони повинні працювати спільно, тому що вони утворюють нову синергію знань, яка суттєво відрізняється від того, що було на початку. Коли я йду до своїх студентів, то маю одне уявлення, як буду розповідати інформацію: у мене є базис. І приблизно 60% лекції я обов’язково їм розкажу, але далі, якщо їм справді цікаво, у нас вибудовується своєрідний діалог, що може суттєво змінити курс, який я запланувала до того, як відчинила двері.

«І ЗА ДИСТАНЦІЙНОЮ, І ЗА ВІРТУАЛЬНОЮ ОСВІТОЮ — МАЙБУТНЄ»

Аліса ПОЛIЩУК, Київський національний університет ім. Т. Шевченка:

— Як ви ставитеся до онлайн-освіти? Чи впроваджує СНУ власні онлайн-курси? У Гарварді дистанційна освіта поступово заміщує традиційну, чи можна очікувати цього в Україні і коли, на вашу думку?

— Така форма освіти в Україні існує, зокрема в нашому університеті. Це однозначно наступний крок у розвитку суспільства. Ми розуміємо, наскільки активно сучасні інформаційні технології зайшли в наше життя. Відповідно, освіта як одна з найбільш інноваційних галузей аж ніяк не може залишатися без змін.

Багато хто зі «старої школи» дещо протистоїть онлайн-освіті. Тут як із заочним навчанням — відсутність прямого контакту. Та коли ми говоримо про зрілого студента, який розуміє, для чого він навчається, які знання йому потрібні, то не слід турбуватися, чи правильно він буде опановувати ту чи іншу дисципліну.  Тому що людина свідомо до цього підходить.

До речі, я прихильник того, щоб помалу збільшувати вік абітурієнта. Немає нічого поганого, якщо ви закінчите школу і вступите до вишу на рік чи два пізніше. Зараз люди дорослішають і старіють пізніше. На жаль, сьогодні дуже багато людей серед абітурієнтів — це ті, кого батьки «привели за руку». І дуже часто їхнє небажання старанно вчитися є наслідком того, що вони реалізують не свою мрію, а мрію батьків. У сімнадцять років аргументів «проти» у дітей не так багато, тому доводиться йти на поступки. А от у дев’ятнадцять-двадцять відбуваються такі переламні моменти розвитку особистості, що вже знаходяться аргументи і батькам уже не так страшно відпускати своїх дітей у великий світ. Цей момент свідомості — те, чого часто бракує нашим абітурієнтам, коли вони йдуть за вибором батьків. Їм стає нецікава спеціальність, інформація не сприймається — відповідно, починається незадоволення системою освіти. Тому дистанційна освіта саме для тих, хто точно розуміє, що йому потрібно і має самоконтроль. Ще цікавіше — віртуальна освіта. Це досвід, який ми запозичуємо у європейських партнерів. Наш університет має вигідне географічне положення, тому в нас дуже багато спільних наукових ліній, шкіл, проектів з багатьма європейськими вишами. Ми реалізуємо один із проєктів, який фінансується Європейською комісією, — MILETUS. У межах цього проєкту наші студенти, а також студенти італійських і сербських університетів, знайомляться з таким поняттям, як «віртуальна мобільність». Ми маємо викладача в Україні, який читає лекцію нашим студентам, а паралельно, за допомогою комп’ютерів, присутні студенти з Італії та Сербії. В умовах дистанційної освіти — ви спілкуєтесь один на один, тобто викладач  — студент. А от віртуальна освіта передбачає, що ви спілкуєтесь у будь-якому зручному форматі також із вашими колегами-студентами з Італії та Сербії. Таким чином, у вас є міжнародний досвід, але водночас ви залишаєтеся вдома.

Більше того, така віртуальна мобільність має великі переваги для студентів з особливими потребами, адже якщо ми хочемо рухатися до Європейського Союзу, нам потрібно максимально інтегрувати таких людей. Більшість із них, якщо й навчаються у виші, то не мають міжнародного досвіду, а така віртуальна мобільність допомагає їм здобути досвід міжнародного навчання. Тому однозначно, і за дистанційною, і за віртуальною освітою майбутнє. Я не думаю, що вони повністю витіснять традиційну освіту, бо живий контакт також багато важить. Адже він дає можливість бачити, запитати, і хоч ми спілкуємось віртуально, але реально теж є бажання побачитися. Думаю, так буде і з освітою. Зараз уже є велика кількість різноманітних платформ, є багато можливостей, тому все залежить тільки від вас, що обрати.

Наприклад, у межах одного грантового проєкту, в якому я працюю, наші колеги з литовського університету Вітовта Великого в місті Каунас викладають частину курсу про мовну політику ЄС нашим, волинським студентам. І я бачу, що литовські колеги лекції організовують інакше, манера спілкування зі студентами у них зовсім інша, тому це теж цікавий для мене досвід.

Олександр ШАРIПОВ, Запорізький національний університет:

— 2017 року ви сказали, що «справді багато болючих запитань до освіти, особливо в країні, яка щойно стала на шлях реформ». Безперечно, у нас дуже складна ситуація з освітою. Скажімо, з викладанням непрофільних дисциплін на факультетах. Зокрема, у нас на факультеті журналістики зараз викладають більше філологію, аніж саму журналістику, викладання історії відбувається формально, дублюється те, що ми здавали під час ЗНО. Як ви гадаєте, як можна змінити ситуацію, щоб наповнити навчання цікавим та актуальним змістом?

— В інтерв’ю ви сказали: «Якщо відверто, я багато переймаю в наших студентів, вони мене надихають своїм розумом, сміливістю, мріями». Чи бачите ви серед української молоді людей, які готові змінювати країну? Чи все ж таки у них більше мрій виїхати за кордон і не повертатися в Україну?

— Не можу говорити за всіх. Молодь дуже різна, і кожен приймає абсолютно різні рішення. Але сучасна молодь має дуже багато можливостей, скажімо, виїзд на навчання за кордон. З одного боку, не хочеться втрачати своїх найкращих — це відтік мізків, про який постійно говорять. Проте, з іншого боку, зрозуміло, що це природне бажання. І добре, коли воно усвідомлене. Наприклад, у межах проекту MILETUS наші студенти отримали можливість поїхати до університетів у Мілані, Копенгагені та Сербії (Нови Сад). Ми турбувалися, що всі захочуть поїхати до Мілана — місто відоме, туристичне. Тому було дуже приємно, коли студенти орієнтувалися не на визначні пам’ятки та цікавинки міст, а на програми, що їх пропонують університети. Приміром, прийшла студентка із біологічного факультету і сказала, що хоче саме у Нови Сад, бо їй цікава наукова школа цього університету. Це приклад правильного та усвідомленого рішення.

Хоча є люди, які, певно, від родини успадковують цей пострадянський комплекс меншовартості, коли «будь-де за кордоном завжди краще, аніж у нас». Ніби щойно вони перетнуть кордон, то одразу стануть успішними та щасливими. Хоча я маю і зворотні приклади, коли деякі наші студенти пізніше навчалися в лондонському університеті й казали, що «нам не подобається, з нами викладачі не розмовляють». Один студент написав магістерську роботу і після перевірки, через три тижні, отримав результат — трійка. Там це все відбувається електронно, діють жорсткі дедлайни. Йому було важко прийняти низький бал, тому він надіслав листа з проханням і попросив обґрунтувати бали. І отримав відповідь: «Таку оцінку вам поставили наші фахівці. Перш ніж брати фахівців, ми їх перевіряємо для того, щоб потім ніколи більше не перевіряти». Все. Тобто досвід навчання за кордоном є абсолютно різний.

Так, коли я прийшла на посаду, в західному регіоні ми мали багато проблем з відтоком абітурієнтів до Польщі. Польща — наш близький сусід, до Варшави ближче, аніж до Києва, тому для абітурієнтів немає разючої культурної різниці. Також там не потрібне ЗНО, відтоки були сильні. 2014 року, під час загострення військових дій на сході країни, ще більше молоді виїздило. Але зараз ця хвиля значно менша. Чому? Вони побували там, побачили як плюси, так і мінуси. І система освіти іншої країни, яка здавалася ідеальною, частині просто не підійшла. Треба не забороняти, а надавати можливості тут, у нас, в Україні, щоб діти хотіли повернутися. Є також люди, котрі виїжджають за кордон, повертаються на якийсь час і знову подорожують. Вони не хочуть втрачати зв’язку з Батьківщиною. А є люди, які більше орієнтовані на те, що Юрій Андрухович називає lebensmittel immigration, тобто: продукти дешевші, транспорт кращий, тому я буду жити там. Усе це питання цінностей та виховання, але іноземний досвід — це класно.

Також багато університетів зараз, за підтримки Міністерства, звертають увагу на програми подвійних дипломів. У СНУ цих програм майже двадцять: студенти можуть навчатися одночасно і в українському виші, і за кордоном, наприклад у Польщі, Литві чи Німеччині. Тож подвійні дипломи — це теж шлях до цікавого досвіду й ширших можливостей.

...Коли ж говорити про ситуацію з науковою школою в Україні, то ми маємо серйозну проблему: зараз набагато менше охочих навчатися в аспірантурі чи докторантурі, тобто пов’язувати своє життя з наукою. Однозначно тут є зв’язок із недофінансуванням галузі. Дуже важливо, щоб багато молодих освічених людей мали бажання працювати в Україні. Після підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом Україна отримала широкий доступ до багатьох європейських освітніх і наукових програм. Ми вдячні закордонним партнерам, адже крім державного фінансування, дуже великий внесок в освіту роблять іноземні фонди й інституції.

«ОБ’ЄДНАТИ СХІД І ЗАХІД МОЖНА САМЕ ЕКОЛОГІЧНИМИ ПИТАННЯМИ»

Аліса ПОЛIЩУК, Київський національний університет ім. Т. Шевченка:

— У своїх публікаціях ви неодноразово порушували тему екології. На вашу думку, наскільки якісно це проблемне питання доноситься до українців? Які ваші особисті поради щодо більш екологічного способу життя?

— Мені здається, що Україна дуже мало включена в екологічні теми, і якщо ми хочемо бути частиною цивілізованого світу, нам дуже важливо звертати на це увагу. Бо зараз нашим людям не надто важливо, якої шкоди буде завдано довкіллю від підприємства, а радше скільки нових робочих місць буде на цьому підприємстві.

Якщо запитати, як об’єднати схід і захід, то я вважаю, що одним із аспектів могла б бути екологія, адже екологічна свідомість змушує мислити на глобальному рівні й веде до правильного культурного, політичного і життєвого, насамперед, вибору. Більше того, екоактивізм — це не обов’язково щось рафіноване, необов’язково ставати веганом, приміром. Іноді екоактивізм буває навіть бешкетним. Якось на Волині була цікава акція, коли, попри заборону, на території заповідника поставили вишки для полювання. Екоактивісти повдягали маски звірят, знищили ці вишки і зняли кумедне відео. Ось такий трохи бешкетний, дещо радикальний активізм.

Євгенія ШЕВЦОВА, Одеський національний університет ім. I. Мечникова:

— 2018 року набув чинності закон про розділення сміттєвих відходів. Проте на практиці у більшості випадків, навіть якщо встановити окремі контейнери для різних видів сміття, то потім це все одно скинуть в одну купу на полігоні. Закон у нас є, а от умов, щоби його дотримуватися, часто немає. Ви як екоактивістка, людина, яка багато про це пише, як ви вважаєте, чому так виходить? Як ви бачите вирішення цієї ситуації?

— У нас є одна глобальна, світоглядна проблема: українці дуже не люблять інвестувати. Тобто коли ми розуміємо, що потрібно почекати, попрацювати і через п’ять-десять років буде результат, — для більшості людей це абсолютно нецікаво. Нам потрібен результат уже й сьогодні. Але до великого життєвого успіху такий підхід не приведе, потрібні терпіння та системна робота.

Насправді, країни з розвинутою екологічною свідомістю, як Швеція чи Данія, не орієнтуються виключно на високе — добро заради планети. Вони давно зрозуміли, що сміттєпереробні заводи — це великі гроші. Це можливість заробляти практично з нічого. Однак для початку потрібно інвестувати, вибрати місце, побудувати завод, забути про «відкати». Потрібно привчити людей сортувати сміття. Люди з екоцивілізованих країн знають, що пластикову пляшечку з-під молока потрібно помити, зігнути і лише потім викинути. Процес навчання, звикання — тривалий, на все потрібен час. Сьогодні навіть у тих українських дворах, де є спеціальні контейнери, не всі сусіди сортують, до цього треба дорости. Треба, щоб діти росли й виховувалися в сім’ях, де не купують зайвого, якщо вже купуєш поліетиленовий пакет, то хоча б багаторазового використання, а не такий, що миттєво рветься. Потрібно, щоб з’являлися люди, які готові вкласти гроші у сміттєпереробний завод і почекати результату десять років.

Це велика українська проблема — невпевненість у тому, що буде завтра. Відповідно, багато західних інвесторів, які приходять сюди, дуже ризикують. Вони бояться щось змінювати в країні, яка сама не знає, чого хоче. Українці ж, навпаки, хочуть результат уже сьогодні.

Та я вірю, що дедалі більше людей звертають увагу на проблеми довкілля, замислюються. Нехай не всі стануть, як Леонардо Ді Капріо, рятувати льодовики, проте буде більше людей обізнаних, ощадливих до природних ресурсів. Нехай «зелена» філософія стає модною, щоб дівчина йшла за продуктами не з поліетиленовим пакетом, а з симпатичною торбинкою.

Є багато цікавих книжок про екологію. Скажімо, про локальне садівництво. Побутувала думка, що транспортування овочів-фруктів на великі відстані шкодить екології, тому краще все вирощувати і споживати локально. Проте енергозатрати й парники і створення відповідних умов для вирощування лимонів, скажімо, в Україні завдають більше шкоди природі, аніж корабель, який привезе ці лимони з Африки. Усе не так просто, потрібно думати, читати, вчитися. Радує, що порівняно з моїми шкільними роками зараз дедалі більше людей обирають екологічно свідомий стиль життя, різноманітні бренди це підтримують і випускають екопродукцію. Чим більше ми будемо привертати до цього уваги, тим більше шансів у планети і полярних ведмедів, під якими тане лід!

«ДУЖЕ ВАЖЛИВО ВИТРИМАТИ ПОЛІТИКУ ПРАВИЛЬНОЇ УКРАЇНІЗАЦІЇ 10–20 ЧИ НАВІТЬ 40 РОКІВ»

Марія НАУМЕНКО, Ніжинський державний університет ім. М. Гоголя:

— У своїй статті про українську мову ви наполягаєте на тому, що потрібно згадувати забуті українські слова, розмовляти українською. Нещодавно набув чинності закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної», який затверджує спілкування українською в державних установах. Але що потрібно зробити, щоб населення заговорило українською в побуті, на вашу думку?

— Мені пощастило, бо я з тієї частини України, де українською спілкуються в побуті, для нас це норма. Дуже добре, що з’явився такий закон, він необхідний. Не знаю, чи стикалися ви з дискримінацією за вживання української у країні, де вона єдина державна. На жаль, я подеколи потрапляла в такі ситуації, коли, скажімо, у сфері обслуговування не хотіли переходити на українську в Україні. Тому я, як громадянка, повинна бути захищена законом. Нам дуже потрібна лагідна, проте активна українізація.

Коли українська зможе прийти в побут тих регіонів, де вона рідкість? Коли стане активною в усіх сферах життя професійного. Бо російська прийшла у наш побут саме так. Для прикладу, Харків — дуже російськомовне місто. Але російська була там не завжди. Це почалося в 1930-х роках, з хвилею русифікації. Через те, що російська була у школах, університетах, на роботі, люди приносили її додому. До того весь Харків був україномовним. Тому буде шкода, якщо ми втратимо квоти на українську мову. Ще десять років тому на книжкових форумах було дуже мало цікавих книжок українською. Не шкільної програми, а нонфікшн, модних, сучасних. Зараз із цим взагалі немає проблем — і це великий успіх.

Українська не прийде в побут за рік чи за п’ять. Дуже важливо витримати політику правильної українізації 10—20 чи навіть 40 років. Важливо також пояснити, що українська мова — не нова і чужа, це рідна мова, яку у частини з нас штучно, через насаджування російської, забрали. Чим більше людей спілкуватимуться українською, продуктивнішою буде праця у сфері українського гуманітарного простору (газети, книжки, фільми), тим швидше вона успішно повернеться в побут поки що неукраїномовних регіонів.

«ЩАСЛИВА, ЩО МАЮ МОЖЛИВІСТЬ ПИСАТИ ДЛЯ «Дня», ПРО «День» І З «Днем»

Ольга ВАЛЬКЕВИЧ, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:

— Ви автор статей різної тематики для «Дня», від екопитань до історичних розвідок. Як ви знаходите теми для публікацій і пишете про різне так яскраво?

— Дуже приємно чути такі слова. Я щаслива, що маю можливість писати для «Дня», про «День» і з «Днем»! Хоч я й не була в ЛШЖ, «День» прийшов у моє життя і багато чого в мені «відформатував». Скажімо, історія не була моїм фахом, але завжди була цікавою мені. Добре пам’ятаю, коли писала свій перший історичний текст, я, як не історик, хвилювалася і Лариса Олексіївна сказала мені: «Аню, ви знаєте, що одну із найкращих книжок про історію Англії написав Чарльз Діккенс, теж не історик?». І я усвідомила: щоб писати, важливо любити свою тему і вивчати її з інтересом, все решта — додасться. Важливо бути допитливими й відповідальними за якість.

Я пишу на ті теми, які мені цікаві. Коли тобі реально цікаво, то все необхідне ніби йде назустріч: книжки і люди, які бачать, що ти справді «в темі», і стають у пригоді.

Газета «День» унікальна тим, що пропонує дуже багато ідей, які варті того, щоб їх осмислювати і розвивати. Ці ідеї корисні як читачам, так і для націєтворення.

Євгенія ШЕВЦОВА, Літня школа журналістики «Дня»-2019
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ