Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі.
Павло Тичина, український поет, перекладач, публіцист, політичний і громадський діяч

«Ветерани – це всі ми»

Як спорт рятує поранених військових, пояснює директор фонду «Ветеранська десятка», генерал-майор у відставці Володимир ГАВРИЛОВ
30 липня, 2019 - 18:54
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Пан Володимир віддав військовій службі майже 40 років, остання його посада — аташе з питань оборони України у США, також він був військовим аташе у Великій Британії та Румунії. У 2014 році Володимир Гаврилов очолював аналітичний підрозділ в Міністерстві оборони України, що оцінював ситуацію на сході України та агресивні дії російської сторони.

Тепер пан Володимир допомагає ветеранам російсько-української війни проходити реабілітацію через спорт. Завдяки його ініціативі українські поранені почали брати участь у Марафоні морської піхоти у США, він керує створеним у березні благодійним фондом «Ветеранська десятка» (V10), а також веде однойменну передачу на Емігрантському радіо — у ній учасники війни діляться історіями свого повернення до мирного життя.

Нещодавно розпочалась підготовка нової команди українських військових для участі в Марафоні морської піхоти у Вашингтоні, і це стало однією з ключових тем розмови. Також говорили про те, чого треба прагнути в реабілітації, і паралелі між війною в Україні та подіями з історії США.

«БІЛЬШІСТЬ АМЕРИКАНЦІВ У 2014—2016 РОКАХ МАЙЖЕ НЕ ЗНАЛИ ПРО СИТУАЦІЮ В УКРАЇНІ»

Олександр ШАРIПОВ, Запорізький національний університет:

— Ви проводили зустрічі зі слухачами Військово-морської академії США, які вивчають російсько-українські відносини. Яким є їхній погляд на Україну? Як вони оцінюють нашу армію? І як участь українських військових у міжнародних спортивних змаганнях впливає на імідж України?

— Зустрічі з кадетами-слухачами Військово-морської академії я проводив під час роботи в Америці на посаді аташе з питань оборони. Це були кадети та слухачі Військово-морської Академії у місті Аннаполіс, за віком такі, як ви. Вони мало знали про Україну та ситуацію тут, тому метою було розповісти про нас. Потім ми планували приїзд цих курсантів в Україну та їхнє спілкування з нашими курсантами.

Більшість громадян США у 2014—2016 роках майже нічого не знали про те, що у нас відбувається. Це не тому, що ми про це не говорили, а тому, що вони користуються іншими інформаційними джерелами. Більшість американців живе внутрішніми питаннями, пов’язаними з їхнім життям.

Однак тут важливу роль зіграла одна історична паралель. У 1814 році, під час війни між США і Великобританією, британці висадили в Сполучених Штатах ескадру, спалили вщент Вашингтон і пішли в похід на Балтімор. Тоді у США практично не було уряду, ситуація схожа на те, що було в Україні у 2014 році. Так ось, коли британський військовий корпус пішов на Балтімор, а американське військо ще не було готове, на шляху британців стали добровольчі батальйони з місцевих фермерів. Вони фактично розсіяли той британський корпус. У 2014 році, у перші місяці нашої війни, основний спротив чинили добровольчі батальйони. Американців це емоційно зачепило, вони в цьому побачили аналогію, тому підтримка України почала зростати.

Коли наші поранені бігли перший Марафон морської піхоти у 2016 році, Вадим Свириденко (Уповноважений Президента з питань реабілітації поранених учасників бойових дій. — Ред.) мав футболку з надписом «Українська армія» (Ukrainian Army), і всі американці, що пробігали повз, запитували: «Ви дійсно військовий? Вас поранило на навчанні?» Я супроводжував Вадима і відповідав: «Ні, на війні, у нас з Росією війна». Американці лише дивувались.

У 2018 році, коли бігла наша група з 12 чоловік, таких питань майже ніхто не ставив. Своєю участю в міжнародних заходах військові несуть інформацію про Україну, про нашу війну у світ.

«В УКРАЇНІ БУЛО ВІДКРИТО ПРИБЛИЗНО 800 БЛАГОДІЙНИХ ПРОЄКТІВ»

Марія НАУМЕНКО, Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя:

— Хто підтримує благодійний фонд «Ветеранська десятка»? Чи допомагає українська влада проводити національні та міжнародні спортивні заходи для реабілітації воїнів? Чи все-таки доводиться власними силами шукати спонсорів?

— Це не державний, а благодійний проєкт, який постійно здійснює пошук спонсорів. Це можуть бути приватні особи, міжнародні організації, бізнес. У нашому проєкті в Шотландії (участь у марш-кидку для ветеранів і військових Cateran Yomp. — Ред.) витрати на перевезення частково покрив Трастовий фонд НАТО в Україні. Також маємо візову підтримку від того ж НАТО. Багато намагаються допомагати середній і малий бізнес. Форму для нашої команди в Шотландії цього року допомогла виготовити Федерація футболу в Україні.

Торік я написав збірку з 13 байок «Пішли на», двома мовами: українською та російською. Книжка видана цього року, це благодійний проєкт. Гроші від його реалізації пішли до фонду «Ветеранська десятка». Люди купували цю книжку, навіть з Америки замовляли.

Війна підняла в нас енергію громадянського суспільства, відкрилось багато благодійних проєктів: в Україні приблизно 800, для порівняння, у США — 1300. Кожен з них шукає ресурси, це конкуренція, тому треба довести, чому фінансова підтримка потрібна саме тобі. Офіційно наш проєкт заснований нещодавно, але ми будували довіру до нього з 2016 року.

ЧОМУ УЧАСНИКАМ МАРАФОНА МОРСЬКОЇ ПІХОТИ ВАЖЛИВО ЗНАТИ АНГЛІЙСЬКУ

Олександр ШАРIПОВ, Запорізький національний університет:

— Участь ветеранів АТО у Марафоні морських піхотинців США розпочалася з вашої ініціативи, ви координуєте цей процес. Як збираєте команду?

— Коли ми долучилися до марафона вперше, опублікували оголошення в соцмережах для всіх охочих. Підготували анкету та виставили прості вимоги: людина мала бути учасником бойових дій з підтвердженням про поранення.

У 2016 році на десять місць було приблизно 60—70 кандидатів. Нібито поранених у нас багато, але заявки подали одиниці. Можливо, не всі знали про відбір, адже в нас досі є проблеми з донесенням інформації. Відбір проводили на стадіоні біля Міністерства оборони, там кандидати мали пробігти два кілометри, якщо вони претендували на дистанцію 10 кілометрів (як правило, це поранені з протезами), або п’ять, якщо вони хотіли бігти 42 кілометри. Там же проводилася співбесіда для визначення психологічного стану бійців. За результатами відібрали першу команду з чотирьох поранених.

Минулого року американсько-британський благодійний фонд Allied Forces Foundation, який є нашим партнером у проєкті,  виставив нам вимогу: бажано включати до команд хлопців, які володіють англійською хоча б на рівні спілкування. Це правильно, бо на змаганнях поряд десятки команд з різних країн, усі живуть разом у казармах. Учасників селять на базі морської піхоти біля Вашингтона, це двох’ярусні ліжка, а не готелі. Поруч може спати хто завгодно: від данця до грузина. Треба ж хоча б зрозуміти, як кого звати й хто чим займається, а для цього потрібна англійська.

Коли ми виставили таку вимогу, то охочих взяти участь поменшало удвоє. А після проведення мною співбесіди на знання англійської, з 30 хлопців, які подали заявки, підтвердили вміння лише 10—15.

Цього року команду до марафона у Вашингтоні вже відібрано, до фіналу вийшли 15 людей. Із них обрали десять, одного хлопця включили навіть з поганою англійською, бо йому ця реабілітація вкрай необхідна. Я сказав йому: «Ти маєш півроку, ось безоплатні курси в Києві — вперед». Зараз він активно вчиться, щоб виглядати на змаганні більш-менш гідно.

Оголошення про набір учасників марафона цього року поширювалося через фейсбук-сторінку фонду, також у взаємодії з Міністерством у справах ветеранів. Рано чи пізно, сподіваємося, такі потужні органи, як міністерство, яке формально почало функціонувати лише 1 липня цього року, допоможуть нам більше.

Ми зацікавлені в тому, щоб доносити інформацію до поранених, які не живуть у містах, до тих, у кого навіть інтернету немає. Коли ми цього року проводили відбір на марафон, я запросив туди хлопців з ампутацією, які тільки-но пройшли реабілітацію в Ірпінському військовому госпіталі. В одного з поранених у селі не було інтернету, тому довелося телефоном запрошувати.

ТРУДНОЩІ ЗІ СТАДІОНАМИ

Ольга ВАЛЬКЕВИЧ, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:

— Як триває підготовка до Марафона морської піхоти?

— Наша квота щодо кількості учасників марафона цього року ще остаточно не підтверджена, але загалом це десять марафонців і три супроводжуючі. Супроводжуючі необхідні, бо, скажімо, цього року в нашій команді чотири ампутанти, треба, щоб поруч із ними хтось біг.

У марафоні братимуть участь представники різних регіонів, із них половина — діючі військовослужбовці, а половина — ті, які вже в резерві. Серед них є дівчина, Ольга Бенда, їй 27 років, отримала важке поранення. Сильно депресувала після цього, але потихеньку вибралася з такого стану, от нещодавно випробовувала спортивний протез, зроблений у Харкові. Дуже активна в підготовці.

Основні проблеми пов’язані, по-перше, з тим, щоб забезпечити учасників спортивними протезами. Тільки в липні цього року уряд ухвалив постанову, яка дозволяє безоплатне спортивне протезування поранених. Раніше за один спортивний протез треба було платити до 20 000 доларів!

До цього спортивне протезування для українців, які брали участь у змаганнях, допомагав робити Трастовий фонд НАТО. Ми не могли витрачати на це державні кошти, бо не було постанови. Нове рішення уряду полегшує участь наших ампутованих у змаганнях.

Поки в нас слабенька інфраструктура для занять спортом, особливо якщо це не обласний центр. Десь третина цьогорічної команди для Марафона морської піхоти — з Києва. Вони двічі на тиждень зустрічаються на стадіоні «Олімпійський», Федерація легкої атлетики допомагає з тренерами. Інколи немає допуску на цей стадіон через концерти, то в нас є резервний — «Атлет» біля військового госпіталя. А стадіон біля Міністерства оборони абсолютно зруйнований. Дивуюся, чому так відбувається.

Решта труднощів при підготовці до марафона пов’язана з пошуком ресурсів для транспортування. Вартість відправки однієї людини у Вашингтон — квитки, візовий збір і реєстрація — 1000 доларів на людину. Тобто для команди з десяти людей треба знайти 10 000 доларів, якщо з супроводом — то всі 13 000. Поки нам це вдається.

«МИ ХОЧЕМО ДАТИ ВЕТЕРАНАМ, УМОВНО, ВНУТРІШНІЙ РЕАКТОР, ЩОБ ВОНИ СТАЛИ САМОСТІЙНИМИ»

Ольга ВАЛЬКЕВИЧ, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:

— Поки доволі важко залучати іноземців в українські проєкти для ветеранів війни. Як змінити ситуацію? 

— Минулого року, коли ми вперше проводили забіг «Ветеранська десятка» у рамках Wizz Air Kyiv City Marathon, запросили приблизно сім країн. Але ми пізно розіслали запрошення, і встигли відреагувати тільки поляки та американці.

Треба навчитись працювати з іноземними партнерами заздалегідь. Тим паче, їхня присутність додає натхнення, це вихід на новий рівень.

Аліса ПОЛIЩУК, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:

— Ви відвідуєте багато світових змагань військовослужбовців. Як до реабілітації підходять за кордоном, наприклад, у США? Чи є кардинальні відмінності, порівняно з Україною? Що нам варто перейняти? І чого ми можемо навчити інші країни?

— Через цю війну ми, мабуть, другі у світі за кількістю поранених військових, які потребують реабілітації. Через брак коштів ми не можемо в усьому брати приклад із закордонних колег, тому шукаємо альтернативи. Так, у нас немає фінансових можливостей для створення та утримування окремих госпіталів для ветеранів, тому більш реальним є утримання окремих відділень та спеціалізованого медичного персоналу в звичайних клініках, які б могли професійно допомагати військовим ветеранам. 

В Україні, порівняно з США, кардинально відрізняються післявоєнні стосунки між солдатами. Американці, переважно, намагаються забути все, що побачили на війні, як страшний сон, і обмежують контакти зі своїми колишніми частинами та побратимами. Наші воїни зберігають міцний контакт і підтримують одне одного.

У нас інша культура, тому наш шлях реабілітації буде відрізнятися від того, що в інших країнах. Наш головний плюс — це громадянське суспільство, яке з болем сприймає війну, багато людей готові пожертвувати чимось або знайти час для допомоги ветеранам.

Водночас багато хто хоче забути, що в нас є така проблема. Тому завдання для нас, і вас насамперед, оскільки ви маєте стосунок до журналістики, — заохочувати людей допомагати військовим, підштовхувати їх до думки, що ветерани — це всі ми. Бо проблема пораненого, який захищав країну, стає твоєю проблемою, суспільною проблемою. І коли ми сприймаємо ветеранів не як інвалідів, а як героїв, легше заохочувати людей іти на військову службу. Військові знатимуть, що коли в них щось станеться, у суспільстві зрозуміють і знайдуть рішення.

Я з радістю дивлюся на наших хлопців, які залишаються в строю, навіть після втрати кінцівок. Вони працюють по військкоматах, є повноцінними членами суспільства і живуть яскравіше, ніж багато здорових людей.

Ми у фонді не хочемо, щоб ветерани постійно потребували супроводу. Ми хочемо дати, умовно, внутрішній атомний реактор, щоб ці люди пішли по життю самостійно. Потім їхня місія — показувати іншим, що «треба отак». 

Віддаю належне військовим, з якими ми працювали, поки зривів у них не було. Вже приблизно 30 українців брали участь у марафоні Морської піхоти США, і серед них жодного «безнадійного» немає. Всі чимось займаються, всі — активні члени суспільства. Нам треба витягувати таких людей, бо після війни для багатьох із них особливо важливі правда, справедливість, вони правильно заряджені. Ці люди — наша рушійна сила, наш золотий фонд.

Василь СЕМЕНЧЕНКО, Літня школа журналістики «Дня»-2019
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ