Або думай сам - або той, кому доводиться думати за тебе, відніме твою силу, переробить всі твої смаки і звички, по-своєму вимуштрує і вихолостить тебе.
Френсіс Фіцджеральд, американський письменник, найбільший представник так званого «втраченого покоління» в літературі

Як вийти з полону війни

Про це на прикладах із життя розповіли в Літній школі журналістики «Дня» Вадим Свириденко і Костянтин Вінніченко
1 серпня, 2018 - 19:01

Вже 7 серпня розпочинається другий тренувальний збір української команди, яка наприкінці жовтня виступить на «Іграх Нескорених» у Сіднеї. Нагадаємо, у цих міжнародних змаганнях для поранених військових, заснованих принцом Гаррі, наша команда бере участь удруге. Взагалі майже щотижня відбуваються різні спортивні події для ветеранів, бо це є найкращим і найдоступнішим способом реабілітації військових із пораненнями. Про це «Дню» розповідав раніше Уповноважений Президента з питань реабілітації поранених учасників АТО Вадим СВИРИДЕНКО. А нещодавно Вадим зі своїм помічником Костянтином ВІННІЧЕНКОМ стали лекторами Літньої школи журналістики «Дня».

Ця розмова особлива тим, що ми почули чимало відвертих історій, які допомагають зрозуміти, як і чому люди стають військовими, ризикують життям на війні, як вони потім повертаються до мирного життя. Ще на зустрічі виникла ідея створення — разом з учасницями Літньої школи — клубу спортивних журналістів, які розповідатимуть про змагання ветеранів. Адже їхні перемоги надихають не тільки інших військових, а й звичайних людей. Тож стежте за розвитком цієї ініціативи. А поки читайте про передачу досвіду між різними поколіннями військових, як на фронті знаходять своє покликання і чому на війні завжди є місце створенню нового.

«ЛЮДИ, ЯКІ БРАЛИ В РУКИ ЗБРОЮ, РОЗУМІЮТЬ ОДНЕ ОДНОГО»

Ольга КРИСА, Львівський національний університет імені Iвана Франка:

— Вже відомий склад української команди, яка виступить на «Іграх Нескорених» восени у Сіднеї. Є певна асоціація, що в таких змаганнях беруть участь саме чоловіки. Але не лише вони, й у національній збірній теж є жінки. Можете більше розповісти саме про учасниць міжнародних змагань для ветеранів?

Вадим СВИРИДЕНКО: — Ми взагалі просимо дівчат якнайбільше подаватися на такі змагання. В «Іграх Нескорених» можуть брати участь дівчата. Однією з них була Ольга Бенда — кухар 72-ї окремої механізованої бригади, яка втратила ногу. Їй зробили спортивний протез. Вона зацікавилася участю у відборі, та захотіла знову повернутися на передову, тому спочатку навіть не планувала їхати до Австралії.

Анастасія КОРОЛЬ, Донецький національний університет імені Василя Стуса:

— Чому для вас так важливо, щоб українські військові активніше брали участь у змаганнях?

Костянтин ВІННІЧЕНКО: — По-перше, у нашій країні не було досвіду військових дій за часів незалежності. Держава повинна надавати усі умови, щоб поранений військовослужбовець був не просто адаптований до мирного життя, а міг максимально самостійно обслуговувати себе, бути рівним членом суспільства. У радянські часи на це не звертали уваги. Для людей, які отримували інвалідність, створювали окремі будинки. І тільки на 9 травня розповідали, що вони герої. Але сьогодні міжнародний досвід прийшов в Україну завдяки спорту. Це перша така величезна платформа, завдяки якій хлопці розуміють один одного, і це не політична система. Через спорт учасники бойових дій можуть дуже швидко адаптуватись, отримати допомогу і зрозуміти, що за короткий термін здатні стати рівноправними членами суспільства.

Хлопцям із пораненнями не просто потрібна допомога. Їм потрібна можливість обрати будь-який шлях, доступ до будь-якої професії, нові знання. Коли вони це матимуть, ми в суспільстві отримаємо новий поштовх. Цивільні люди теж відчувають певні сигнали, коли бачать емоційний досвід хлопців, які пройшли складні умови. Вони гуртуються навколо, і так в Україні можуть починатися зміни.

Марія ПРОКОПЕНКО:

— До речі, афганці долучаються до ваших ініціатив?

В. С.: — Ми не ставимо межу між людьми, які отримали бойовий досвід. Є різні спільноти. Є закриті, які не хочуть долучатися. Серед АТОвців є певна кількість людей, які пройшли війну в Афганістані. Люди, які брали в руки зброю, розуміють один одного. І коли проводяться законодавчі зміни, що стосуються учасників бойових дій, враховуються всі: і АТОвці, і афганці.

Але в усіх є свій досвід адаптації. АТОвці його тільки набувають. І спорт — це перша сильна можливість для будь-якого військовослужбовця, який повертається до мирного життя, стати повноправним членом суспільства.

Взагалі афганці зробили для АТО дуже багато. Перші учасники добровольчих батальйонів були ще молоді, а афганці уже обстріляні, вони навчали хлопців, і завдяки їм на війні вижило багато людей. Вони вчили, як треба поводитись під час обстрілів, як правильно сховатися. А коли у нас з’явились перші «двохсоті», афганці надавали психологічну допомогу.

От, коли я втратив кінцівки, ще був у реанімації, першою людиною, яка прийшла і сказала, як мені потрібно харчуватися, як робити перші фізичні вправи, був афганець. Сьогодні ми найкращі друзі, можна сказати, що перші три кілометри я подолав разом із ним.

«ВЕЛИКИЙ ПОКАЗНИК ДОСТУПНОСТІ — ЛЮДИ З ІНВАЛІДНІСТЮ В ТЕАТРАХ»

Дар’я ЧИЖ, Київський університет імені Бориса Грінченка:

— Чи може Україна забезпечити якісними протезами? І як оцінюєте умови в нашій країні для людей з особливими потребами?

В. С.: — Спортивні протези в нас роблять як і для бігу, так і для кросфіту. Ведемо спільний проект із трастовим фондом НАТО, який оплачує навчання наших спеціалістів. Вони закуповують техніку, а наші спеціалісти на наших хлопцях навчаються це робити. Це дуже позитивні і значні рухи вперед. Але, на жаль, наша інфраструктура ще не готова до таких змін.

 Я дуже багато їжджу по Україні, тому можу впевнено сказати, що Харків — найпросунутіше місто для людей з особливими потребами. Там встановлюють багато пандусів і перероблюють сходи. З Києвом ще треба попрацювати. Я не знаю, чому так. Із зарубіжжям порівнювати важко, бо там зроблені і ліфти в метро.

Для мене великий показник у плані доступності — люди з інвалідністю в театрах. Ми приходимо туди, а там чотири-п’ять людей сидять собі, вони нічого не бояться, у них є адаптовані машини і ліфти, сходинки. Людина навіть не поставить собі запитання, як туди потрапити. Вона має бажання і йде туди. Думаю, це зразок для нас. Ми маємо змінювати не лише міста, а й суспільство.

«МИ ПИШАЄМОСЯ ПАРТНЕРСТВОМ З «Днем»

Юлія ДОВГАЙЧУК, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:

— Які практики нам необхідно перейняти від західних країн, щоб підвищити рівень реабілітації військових і щоб українцям не доводилось їхати за кордон, а можна було відновлюватися вдома?

К. В.: — Цього року започаткована Національна рада спортивної реабілітації захисників України. Головою цієї організації є Вадим Свириденко. Особливість цієї Національної ради порівняно з іншими українськими проектами для військових — те, що там в управлінні беруть участь лише люди, які були в АТО, отримали там поранення та розуміються на темі.

Наша мета — створення можливостей для підготовки фахівців і тренерів, створення клубів із будь-яких видів спорту, визнаних в Україні. Ба більше, це виникнення спортивного менеджменту, маркетингу, адміністрування. Отже, якщо хлопці хочуть створити клуб у якомусь маленькому містечку, вони отримують від Національної ради повний пакет, необхідний для цього. Також НАТО дає освітню підтримку.

 Нашою метою є надання можливості створювати у спорті бізнес. За кордоном дуже поширена така практика, долучаються різні партнери, спонсори, які хочуть цілеспрямовано підтримати цю сферу життя. Коли хлопці зазнають поранень, то не хочуть виходити за межі ветеранського середовища, а так вони мають можливість влаштуватися на роботу, заробляти і постійно перебувати у суспільстві, будучи корисними.

Газета «День» — наш партнер, і ми дуже пишаємося тим, що можемо одне одного підтримати. Наша зустріч є прекрасною нагодою, щоб створити студентський клуб спортивної журналістики. Ви — представники різних міст і вишів. Отже, маєте можливість розповідати про всі ці програми у ваших регіонах, студентам, ветеранам, у своїх осередках. Є цивільні, які прагнуть допомогти пораненим, й їм також потрібна інформація, носіями якої можете стати саме ви.

«ЗАВЖДИ ХОТІВ ПІТИ В АРМІЮ, НАВІТЬ БУДУЧИ ШКОЛЯРЕМ»

Софія ПОСТОЛАТIЙ, Сумський державний університет:

— У червні Президент України Петро Порошенко підписав закон, що вносить зміни до механізму проходження військової служби. Ви самі пішли служити як мобілізований. Як, за вашими спостереженнями, змінюється військова служба в Україні?

В. С.: — Армія змінюється. Я пішов до армії, коли мені було 20 років, служив у прикордонних військах і за фахом отримав диплом фельдшера. Коли почалася війна, чітко знав, що буду там, бо я фельдшер, прикордонник, і це перші люди, яких забирають. Коли аж на третій хвилі мобілізації мені прийшла повістка, я не злякався. Знав, що треба йти і воювати, якщо ти дійсно взяв на себе таку відповідальність. А ще, коли чуєш: «перші загиблі», «перші «трьохсоті», то розумієш, що ти там потрібен, що ти не можеш сидіти на місці. Мій друг Максим рвався в АТО, а його не брали. І коли мені прийшла повістка, він пішов у військкомат, сів там і сказав: «Не піду, поки ви мене не запишете». Так він потрапив у 72-у бригаду.

К. В.: — Знаю, що у деяких хлопців була майже така сама ситуація. Дійсно, загинули хлопці на Майдані, були зміни, люди пішли на війну. Коли я почув, що перші російські війська прийшли на нашу територію, у перший день я побіг до військкомату. Мені кажуть: «чекайте, вам передзвонять», «ти уже знятий з обліку», «ти уже не підходиш за віком». І це довго тягнеться, тебе не беруть. Потім я почув, що є перші добровольчі батальйони. А я думав — у мене сім’я, як їм сказати? І тут я отримую візу в Америку на десять років і кажу родині, що їду на заробітки. Але я поїхав не на Захід, а на схід, потрапив до 1-го батальйону Національної гвардії, який сьогодні носить ім’я генерала Кульчицького. Родина не знала, ніхто не знав. І так склалася ситуація, що моя тітка була на дачі, їй подзвонили недобрі люди і моїм голосом сказали, що я тяжкопоранений і потрібні гроші на лікування. Вона не зрозуміла до чого це, я ж в Америці, на заробітках. А тоді по телебаченню було дуже багато репортажів про військових. Родичі побачили контакти волонтерки Галі Алмазової, яка часто їздила на схід, і подзвонили їй. Вона сказала: «Та я його три дні тому бачила. З ним усе нормально. Якщо будуть ще якісь такі дзвінки — ні в якому разі не вірте і не підтримуйте зв’язок з цими людьми». 

Це одна історія з тисяч-тисяч. То був 2014-й рік, і кожному, мабуть, прийшло розуміння, що країна в небезпеці. І коли приходить час, що від тебе щось залежить, коли захищаєш свою родину, то відчуваєш себе потрібним. Для мене було великим відкриттям те, що на війні люди дуже різні — різні за своїм фахом, соціальним статусом, освітою, віком, досвідом.

З самого початку війни я вів щоденник, записував, фотографував, знімав відео. Хлопці з батальйону «Київська Русь» думали, що я про когось щось записую, тому ставилися до цього з обережністю. Потім один мій друг захотів прочитати, що я там пишу. Він був старший за мене, і коли прочитав, то спитав себе, чого ж не пише таке сам, він же історик за фахом. Взагалі було важко зрозуміти, чому він пішов на війну: у нього поганий зір, він навіть у мішень не попадав, губився. А тут для нього відкривається розуміння, чому він там. Він починає розповідати хлопцям, чому вони там, чому Росія воює з нами. Це постійні лекції, психологічна підтримка, власний щоденник, він передавав матеріали через волонтерів. Людина запустила власний механізм.

Коли повертаєшся з війни, то розумієш, що кожна людина унікальна, вона несе в собі щось, що може зробити кожного з нас щасливішим.

В. С.: — Насправді, в кожного свій шлях, кожен сам обирає, ким йому бути. Багато залежить від виховання, від пріоритетів у сім’ї. Мої батьки завжди були українськомовні, я завжди захищав дівчат. Треба йти туди, там потрібні чоловіки. Я нормально ставлюся до гендерної рівності, але на війні потрібні чоловіки.

Завжди хотів піти в армію, навіть будучи школярем, але коли прийшов вік для цього, розпався Радянський Союз. Я спостерігав, як спочатку пішли воювати мої старші брати, як вони закінчували військове училище, і я вже вирішив, що не хочу туди йти, але мрія бути військовим все одно залишилася. Зараз серед хлопців, я переконаний, є багато таких упевнених і цілеспрямованих. Професія військового, на мою думку, — чоловіча. А держава повинна все-таки розвивати тему патріотизму, щоб люди розмовляли українською мовою. Дуже хочеться, щоб у майбутньому, коли по вулиці йде поранений військовий, його не запитували: «Це ти з АТО?», а потім у спину казали, що так йому і треба.

У мене був цікавий випадок у Америці. Я йшов парком, а там о восьмій годині піднімається прапор і включають гімн Сполучених Штатів. Хлопець, військовий, нікого не бачить навколо і виструнчується. Тобто він патріот, шанує пам’ять і народ. Було б дуже добре, якби таке патріотичне виховання відбувалося й у нас, щоб люди просто любили свою країну.

«ПЕРШІ ПСИХОЛОГИ — ЦЕ ДРУЖИНИ, МАТЕРІ, СЕСТРИ»

Евеліна КОТЛЯРОВА, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:

— В Україні створюють нові реабілітаційні центри. Однак наскільки військові відкриті до співпраці з фахівцями? І як донести до бійців, що звернутися за допомогою — рішення прийнятне і правильне?

В. С.: — Ми організовуємо ветеранські зустрічі. Люди приходять до нас, намагаємося залишати наших друзів серед ветеранів. Коли знаємо, що люди отримали дуже сильні травми, контузії, то долучаємо психологів.

У нас створюються центри нейрореабілітації. Ми розвиваємося у цьому напрямі в шпиталях у Львові, Ірпені, Києві. Трастовий фонд НАТО виділяє для цього кошти. Ми розповідаємо про свої поранення і позитивний ефект реабілітаційних центрів. Тут не потрібно багато мотивації, варто лише спілкуватися з ветеранами.

Вікторія ГОНЧАРЕНКО, Дніпровський юридичний ліцей:

— Як після поранення і реабілітації змінилися ваші життєві цінності?

В. С.: — Моя основна цінність — це життя. Його ніхто ні в кого не має права відбирати. Цінності в мене не змінювалися, а загострювалися. В багатьох військових після поранення виникають проблеми, тому я зустрічаюся з їхніми сім’ями і прошу допомогти таким людям реабілітуватися. Згодом, після свого відновлення, військовий вважатиме сім’ю всім. Саме для своєї родини військовий переверне світ. Тому для мене ключові цінності — родина і наша батьківщина.

К. В.: — Перша перемога будь-якого ветерана — це перемога у сім’ї, тому що, коли хлопці йдуть на війну, весь тягар покладається на жінок. А потім хлопці повертаються додому з думкою, що вони господарі в родині. Дуже важливо, щоб дружини психологічно були готові сприйняти те, що чоловік повертається інший. Самі хлопці мають також розуміти, що змінюються не лише вони, а й уся родина, яка певний час жила без них.

Часто говорять, що в Україні немає сімейної реабілітації. Але це дуже важливо. Перші психологи — це саме дружини, матері, сестри, які зустрічають військових.

В. С.: — Я взагалі вважаю, що медалі, які ми отримуємо, — не наші, а наших дружин.

«ТВОРЧІСТЬ І ВІЙНА НЕ ХОДЯТЬ ОКРЕМО»

Соломія НИКОЛАЄВИЧ, Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки:

— Пане Вадиме, ви десять років працювали в газеті, займалися її просуванням. Чи не плануєте в майбутньому повернутися до цієї справи?

В. С.: — Коли я йшов на війну, за мною залишалось робоче місце, після поранень також запрошували повернутися на роботу. Але водночас мені запропонували робити те, в чому я справді можу бути корисним, зокрема для наших ветеранів. Коли повернувся з Марафона морської піхоти у Вашингтоні, в мене відбулася зустріч з Президентом України, на якій я зрозумів, що мушу допомагати іншим у реабілітації. Сьогодні існує багато таких організацій, тому, як то кажуть, гуртом і батька легше бити. Разом ми вирішуємо складні питання.

Марія ПРОКОПЕНКО:

— У розмові в межах проекту «Рани» пан Вадим ділився думкою, що на війні не обов’язково вбивати, а можна і створювати. Що саме вкладаєте в ці слова?

К. В.: — Спробую відповісти. Я знаю про те, як хлопці на фронті створили власну радіостанцію. Є ті, хто пише вірші, малює на ящиках з-під боєкомплектів. Творчість і війна не ходять окремо. Після повернення хлопці шукають, як реалізувати свою творчість. Мій друг Юрій Нерослік малює військові плакати, разом ми проводили виставки у київській мерії та Українському домі. Дуже багато його зображень гуляють інтернетом, і не всі користувачі знають, що автором є саме він.

Ми маємо не забувати про тих, хто не повернувся. Всі вони теж про щось мріяли.

Літня школа журналістики відбувається за підтримки Центру інформації та документації НАТО в Україні

Христина САВЧУК, Анастасія КОРОЛЬ, Літня школа журналістики «Дня»-2018. Фото Руслана КАНЮКИ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments