Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі.
Павло Тичина, український поет, перекладач, публіцист, політичний і громадський діяч

Чому навчає приклад академіка Комісаренка

5 липня, 2013 - 11:52
СПІВАВТОР ПАМ’ЯТНИКА І.МЕЧНИКОВУ (CКУЛЬПТОР В.ЗНОБА) В ІНСТИТУТІ ПАСТЕРА, ПАРИЖ, 2012
ВІЦЕ-ПРЕМ’ЄР-МІНІСТР УКРАЇНИ С. КОМІСАРЕНКО РОЗПОВІДАЄ ПРЕЗИДЕНТОВІ США ДЖ. БУШУ ПРО ТРАГЕДІЮ В БАБИНОМУ ЯРУ (ПОРУЧ — ПАНІ Б. БУШ, ГОЛОВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УРСР Л. КРАВЧУК), КИЇВ, БАБИН ЯР, 1 СЕРПНЯ 1991 р.

Українська наука багата на славні імена. І досі у нас є чимало першорядних учених із числа тих, чиї праці принаймні згадуються поряд з працями нобелівських лауреатів (чому справжній нобелівський лауреат може сьогодні бути в Україні хіба що проїздом — тема окремої розмови). Але імена цих учених загалові здебільшого невідомі. Почасти — через зниження рівня інтелігентності більшості наших медіа, для яких люди й проблеми науки просто нецікаві порівняно з хронікою світських тусовок чи кримінальними розбірками. Почасти — через «непублічність» більшості самих учених, які вкрай неохоче з’являються «на людях» поза сферою своєї фахової діяльності.

І все ж маємо й щасливі винятки. Сергій Васильович Комісаренко, видатний український біохімік, імунолог та біотехнолог, академік-секретар Відділення біохімії, фізіології та молекулярної біології Національної академії наук України, директор Інституту біохімії ім. О. В. Палладіна НАН України, лауреат Державної премії та багатьох академічних відзнак (список можна продовжувати) належить саме до них. Науку він успішно поєднує з громадською діяльністю — і вже тим його приклад надзвичайно цікавий не лише для фахових біохіміків.

Історія науки знає багатьох яскравих «інтелігентів у першому поколінні», які власним хистом, завзяттям і творчими осяяннями вибилися на найвищі щаблі людського знання. Проте родинна наукова традиція часом дає не менш яскравий кумулятивний ефект — історія науки знає нобелівських лауреатів, чиї батьки також були нобелівськими лауреатами. Про це доречно зауважити з огляду на те, що родина Комісаренків зробила значний внесок у розвиток сучасної біології та медицини. Ім’я видатного патофізіолога та ендокринолога академіка Василя Павловича Комісаренка носить створений ним Інститут ендокринології та обміну речовин НАМН України. В його родині (в Уфі, куди було евакуйовано установи АН УРСР) і народився 9 липня 1943 року герой нашої розповіді.


Змалку майбутнього вченого оточувало середовище не лише вчених, а й митців та артистів (київська інтелігенція в ті повоєнні роки, напевно, більше трималася купи, аніж сьогодні). Звідси на все життя — любов до живопису: так, молодим науковцем у французькому стажуванні Сергій Васильович наважився завітати до самого метра Шагала; а свідченням довголітньої дружби з легендарною Марією Приймаченко є картини народної мисткині в його робочому кабінеті.

1960 року Сергій Комісаренко закінчив київську українсько-англійську школу № 92, яка дійсно була українською і справді чи не єдина в місті давала добрі знання англійської (хоч навряд чи хтось міг тоді передбачити, що її учень стане першим послом незалежної України в Лондоні). Потому закінчив з відзнакою лікувальний факультет Київського медичного інституту (від чергувань на «Швидкій допомозі» у Сергія Васильовича досі залишилося вміння миттєво «відключитися» й відновити сили, якщо випаде 10 хвилин перепочинку — кажуть, що таким рідкісним умінням був наділений і Вінстон Черчілль). Одночасно здібний студент-медик навчався на вечірньому відділенні механіко-математичного факультету Київського університету (саме тоді віра в необмежені перспективи кібернетики була як ніколи сильна — згадаймо тодішній «похід у кібернетику» Миколи Амосова) і... на курсах французької мови, яка невдовзі теж стане в пригоді молодому вченому.

Аспірантуру Інституту біохімії АН УРСР Сергій Комісаренко закінчив у легендарного українського біохіміка Максима Федотовича Гулого і до 1992 року пройшов в Інституті біохімії послідовно всі наукові щаблі — від молодшого наукового співробітника до директора, яким уже на хвилі перебудови його було обрано загальним голосуванням 1989 року. Також у 1974—1975 роках молодий учений працював у всесвітньо відомому Інституті Пастера в Парижі, а 1981-го — в Нью-Йоркському протираковому центрі імені Слоан-Кеттерінга. Можна, звичайно, говорити, що на це вплинула наявність авторитетного батька-академіка, однак бездоганне знання мов (на жаль, рідкісне серед тодішніх радянських науковців) та високий фаховий рівень забезпечив собі сам Сергій Васильович.

Діапазон наукових інтересів Сергія Комісаренка надзвичайно широкий. Його роботи присвячено різним галузям біохімії, імунохімії, молекулярної імунології, медичної та біоорганічної хімії, фармакології. Але насамперед з його ім’ям пов’язано створення, становлення і подальший розвиток української молекулярної імунології. Автор цього нарису не є біологом, тож не зупинятиметься на вузькоспеціальних деталях, але натомість наведе приклад, зрозумілий для всіх.

З ініціативи й під керівництвом тоді ще кандидата наук Сергія Комісаренка було проведено унікальне дослідження імунітету в людей, які працювали на ліквідації наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС. За допомогою найсучасніших методів уже наприкінці 1986 року вперше було встановлено і доведено (всупереч офіційній думці, що існувала в ті роки), що низькі дози радіації істотно пригнічують систему природного імунітету, зокрема знижують кількість та активність природних клітин-кілерів, які відповідають за протипухлинний та противірусний імунітет у людини. Саме Сергій Комісаренко запровадив в обіг термін «чорнобильський СНІД». Тоді це потребувало не лише наукової, а й неабиякої громадянської мужності.

Важливою особливістю наукової роботи Сергія Комісаренка є її спрямованість на створення конкретних препаратів. Так, під його керівництвом було встановлено протипухлинну та імуномодулюючу активність метилен-бісфосфонової кислоти. На її основі створено лікувальний препарат «Мебіфон», який успішно пройшов клінічні випробування, впроваджений в онкологічних клініках та випускається фармоб’єднанням «ФАРМАК». Є підстави вважати, що препарат стане чи не найефективнішим вітчизняним лікарським засобом проти пухлин передміхурової залози в чоловіків і грудних залоз у жінок, а також метастазів пухлин у кісткову систему. Сергій Комісаренко також ініціатор та співавтор винаходу технології отримання високоочищених і вірусбезпечних антигемофільних препаратів із крові людини. На основі бісфосфонатів і похідних вітаміну D ним також запропоновано новий препарат «Мебівід» (насамперед для лікування остеопорозу). А за імунохімічне дослідження протеїнів молока ще на початку своєї наукової діяльності він одержав Державну премію УРСР.

1990 року в житті молодого директора академічного Інституту біохімії стався карколомний злет: Верховна Рада України обрала Сергія Комісаренка заступником голови Ради Міністрів УРСР. На цій посаді та на посаді заступника прем’єр-міністра України з гуманітарних питань він працював до квітня 1992 року. Як тодішній депутат першої демократичної Київради можу засвідчити: Сергій Васильович вирізнявся винятковою працездатністю і компетентністю, умінням дійти до суті кожного питання і запропонувати кращий варіант його розв’язання (кращий в інтересах суспільства, а не отримання кимось особистих дивідендів).

Віце-прем’єр Сергій Комісаренко брав активну участь у розробці перших законів України з гуманітарних питань, зокрема про освіту, національні меншини, свободу совісті, пресу і засоби масової інформації, пенсії; ініціював ухвалення Закону України «Про боротьбу зі СНІДом», організував Державний комітет із боротьби зі СНІДом, очолив урядову комісію із боротьби з цим небезпечним захворюванням. Він добився вшанування на належному рівні жертв трагедії в Бабиному Яру, був «мотором» проведення Конгресу українців (1991—1992), зробив перші кроки з перетворення «закритого» підприємства Міноборони СРСР на те, що сьогодні називають «Мистецьким Арсеналом». І багато започаткованих ним добрих справ живе досі, хоч нині вже нечасто згадують, хто стояв біля витоків...

Сьогодні вже можна стверджувати: перехід Сергія Комісаренка на дипломатичну роботу мав характер «почесного заслання», адже віце-прем’єр розпочав безкомпромісну боротьбу проти медико-фармацевтичної мафії, яка активно набирала обертів за умов фактичного безвладдя й тотального «дерибану». І програв: у мафії виявилися надто впливові покровителі на найвищих державних щаблях. Тож у травні 1992 року відставного віце-прем’єра було призначено першим Послом України у Сполученому Королівстві.

На дипломатичній службі Сергій Комісаренко ініціював вступ України до директорату Європейського банку реконструкції та розвитку (1993), до Міжнародної морської організації (1995); організував безкоштовну передачу Україні (1995) британської антарктичної станції «Фарадей» (нині «Академік Вернадський» — саме так Україна стала антарктичною державою, бо «братня» Росія жодною з численних колишніх радянських станцій із нами так і не поділилася).

Посол Сергій Комісаренко успішно лобіював підтримку британською делегацією прийняття України до Ради Європи, ратифікацію парламентом Британії Угоди про співробітництво між Україною та Європейським Союзом. Завдяки його старанням Україна отримала в Британії чотири престижних будинки (три в Лондоні та один в Единбурзі), чим було заощаджено кілька мільйонів фунтів стерлінгів бюджетних коштів.

Звичайно, для успіху всіх цих важливих справ неабияке значення мало бездоганне володіння мовою, вроджені аристократизм та інтелігентність Сергія Васильовича, якого в найвищих сферах Сполученого Королівства сприймали «як свого». Тому послові Комісаренку вдавалося те, що ніколи не вдалося б іншим. Мала значення й готовність його іти на ризик, важити кар’єрним благополуччям заради досягнення потрібної для суспільства мети. Сьогодні мало хто пам’ятає, на який опір саме в Києві наразилася ідея передачі Україні станції «Фарадей» (бюджет тріщить, а тут пропонують витрачати гроші на якісь антарктичні проекти...).

Варто навести ще один маловідомий широкому загалові сюжет. Довідавшись із власних каналів, що уряд Лазаренка готує приватизацію української газотранспортної системи за суто номінальну суму, посол Комісаренко на своїх зв’язках домігся того, що «Брітиш петролеум» здійснила незалежну оцінку вартості ГТС — і вона виявилась у 25 разів вищою від заявленої українським урядом! Тоді посол звернувся з листом до президента Кучми, фактично погрожуючи зробити цю оцінку «БП» надбанням громадськості, якщо влада таки дасть згоду на приватизацію ГТС. За кілька місяців посла Комісаренка було відкликано в Київ — але наша ГТС, попри все, досі залишається власністю України.

Після повернення у квітні 1998 року в Україну академіка Сергія Комісаренка знову було обрано директором Інституту біохімії ім. О. В. Палладіна НАН України, а в квітні 2004-го — також членом президії Національної академії наук України та академіком-секретарем Відділення біохімії, фізіології та молекулярної біології НАН України.

Проте й зараз Сергій Комісаренко не полишає громадської та державної діяльності. Його обрано першим заступником голови Української Ради Миру (1999), президентом Українського біохімічного товариства (1999), президентом ВГО інвалідів «Спеціальна Олімпіада України» (2002) — дійсно, напрочуд зворушливо Сергій Васильович опікується спортсменами з вадами розумового розвитку. Указами Президента України у вересні 2007 року і червні 2009 року Сергія Комісаренка призначено головою Комісії з біобезпеки та біологічного захисту при РНБОУ.

Але те, що діялося в державі, куди він повернувся із «благополучної» Британії, для вченого-громадянина було неприйнятним. Тому Сергій Комісаренко 1999 року очолює штаб кандидата в президенти Євгена Марчука, 2001-го стає одним із засновників опозиційного Форуму національного порятунку, а 2004-го — одним із кандидатів у президенти України.

Цей крок для багатьох тоді видавався незрозумілим, тож, очевидно, вже настав час трохи підняти завісу над тим, що спонукало вченого й дипломата зважитися на нього. Провалена Віктором Ющенком зустріч з Альбертом Гором розплющила західним елітам очі на справжній рівень українського «месії» — прожектера і мрійника, не здатного до системної праці. У столицях на Заході й на Сході почали шукати кандидатуру, яка дала би змогу українським виборам відбутися за неконфронтаційним сценарієм, а Україні — вийти зі стану пізньокучмівського авторитаризму та корупції. І тоді одразу ж згадали про фотогенічного академіка з досвідом лікаря, управлінця й дипломата. Але спробу виходу на узгоджене рішення поламали саме в Києві — може, тому, що ображений Леонід Данилович справді хотів, аби його співвітчизникам надовго запам’яталася «Україна без Кучми». Відтак узгодженим кандидатом Сергій Комісаренко не став, а його висування 2004 року відбулося за інерцією так і не доведених до належного рівня завершення планів. Але з відстані майже десяти років слід визнати: поставивши 2004 року на недієздатного лідера, Україна втратила свій шанс (хоч і зробила це інакше, аніж 1999-го чи 2010-го...).

Розчарування не змінили Сергія Васильовича — справжнього оптиміста і принципового супротивника панівної в наукових елітах України тези, що в цьому житті безпечніше «не висуватися». Зовсім нещодавно він поставив свій підпис під зверненням українських учених із закликом до батьків та учнів України в сьогоднішніх непростих умовах зробити свій вибір на користь української мови, що є природним оберегом української державності. Зауважмо — зробив це після того, як Міносвіти кілька місяців гальмувало затвердження в Інституті біохімії найавторитетнішої в державі спеціалізованої вченої ради з біохімії та біотехнологій...

Академік Комісаренко — автор понад 350 наукових праць і понад 40 національних та міжнародних патентів і винаходів із біохімії та молекулярної імунології — може дозволити собі бути незалежним. Його науковий авторитет в Україні та світі одразу ж відкидає будь-які можливі претензії до його фахової позиції. А його робота на численних державних посадах справді в суспільних інтересах (а не так, як це роблять майже всі без винятку сьогоднішні посадовці) робить його громадянську позицію невразливою до закидів і звинувачень.

Сергій Комісаренко — людина надзвичайно різнопланова. У сфері його зацікавлень — не тільки природознавство, а й суспільні науки, література, живопис, музика, театр. Окрім рідної української, досконалих англійської, російської та французької, він на різному рівні володіє ще й німецькою, польською, італійською та латиною. На початку 1960-х років студент Комісаренко був серед засновників Київського джаз-клубу. Займався багатьма видами спорту: академічним веслуванням, плаванням та підводним полюванням, тенісом та віндсерфінгом (а коли згадати про футбол, то моє знайомство із Сергієм Васильовичем відбулося саме на футбольному полі під час чемпіонатів АН УРСР наприкінці 1970-х, коли я переважно сидів на лаві як юний запасний голкіпер, а він бігав крайнім нападу). І сьогодні, напередодні свого 70-річчя, учений спускається з гір на лижах, занурюється з аквалангом, грає в теніс, нещодавно вперше відвідав українську антарктичну станцію, яка завдяки його зусиллям прийняла уже 18 змін зимівників.

Академік Комісаренко має тонкий, по-справжньому «англійський» гумор, який, слід думати, не раз ставав йому в пригоді на дипломатичній службі. Його гостями із завжди вишуканою та елегантною дружиною Наталею Борисівною є вчені, художники, режисери, актори, співаки, поети... Але головне в його житті — це, безумовно, праця. І якщо ви випадково проходитимете опівночі повз Інститут біохімії на колись тихій київській вуличці Леонтовича, то не дивуйтеся, коли одне вікно на фасаді світитиметься. То засидівся за роботою директор Сергій Васильович Комісаренко...

Той самий Комісаренко, який своїм прикладом демонструє: і в сьогоднішній Україні можна бути фахівцем найвищого світового рівня, можна залишатися впливовою в суспільстві людиною, та при цьому ніколи не втрачати власної честі й гідності. І його приклад вселяє надію.

Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук. Фото надані автором
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ